Гранична свідомість
Схоже, що слово «глобалізация» увійшло в суспільно-політичну лексику всерйоз і надовго. І в міру того як воно стає все більш популярним, у свідомості обивателя — завдяки TV — глобалізація все частіше асоціюється з безладдям на вулицях благополучних західних міст у дні, коли там проходять міжнародні форуми. Давненько в світовій громадській думці не було теми, пов’язаної з настільки активною протестною поведінкою. І дехто, користуючись звичною термінологією, вже каже, що розширення глобалізації та опір їй — це основна суперечність сучасної епохи. Світ знову розколовся. Не на дві системи, що протиборствують і стримують одна одну, а на багатих і бідних. На невеличку групку індустріальних країн, так званих decision-makers, і всіх інших. Сюди, кажуть нам, перемістилося джерело майбутніх зіткнень.
ЗНОВУ ДВА ТАБОРИ?
Мене більше цікавить не реальність «сама собою», а реальність соціально конструйована. І ось запитання: а що, хіба раніше не було цього поділу на багаті й бідні країни? Було, звісно ж. Тоді чому він не підкреслювався так гостро, не представлявся як фундаментальний розкол світу? Та тому, що вдовольнялися іншим розколом. Про глобалізацію та зіткнення цивілізацій заговорили тоді, коли несподівано зник соціалістичний табір і світ перестав бути двополюсним. Тож чи не стоїть справа так, що зіштовхувальне мислення просто знайшло собі новий предмет. Воно завжди знайде в реальності те, що представить як боротьбу. Воно мобілізує маси, які втягнуться в зіткнення. Носій такого мислення з фактами в руках доводитиме, що глобалізація — нова форма поневолення й експлуатації, що після доволі тривалого в ХХ столітті ідейного протистояння в світі складається протистояння натуральніше, так би мовити вітальне — протистояння ситих і голодних.
Так представляє справу одна сторона. Друга, в тоні, характерному для того, хто певен у своєму міцному становищі, заявляє про глобалізацію як неминучий процес розвитку людства. Про неминуче єднання світу, так що «ми не можемо побудувати своє майбутнє, не допомагаючи іншим побудувати їхнє майбутнє». Такого роду заяви найпростіше віднести на рахунок ідеологічної риторики. Ми, мовляв, не ликом шиті, знаємо, що вони так кажуть тому, що їм треба так казати. А за всіма цими гарними промовами відомі інтереси відомих кіл і сил.
Нудно, панове, нудно... Нудно слухати цих майстрів iз пошуку інших сенсів. Нудно, навіть якщо ці інтереси десь там дійсно стоять. Усе це старе й почалося з печерного віку. Світ не зміниться на краще, якщо люди не почнуть змінювати свою свідомість. Якщо не набере сили філософія широкого обрію, в якій відвертість, довіра, солідарність, людина й людство стануть головними категоріями.
ПРОСТО ЛЮДИНА
За часів, коли мене вчили філософії, говорити про людину взагалі було негоже. Це називалося «абстрактним гуманізмом». Мені пояснювали, що людини взагалі не буває. Істина завжди конкретна, й ми завжди маємо справу з тією чи іншою людиною. І хоч би що ця людина робила, в її справах, навіть мимовільно, обов’язково виражатимуться інтереси певного класу. На життєвих прикладах я спостерігав класовий підхід in action. Скажімо, мила, аполітична людина написала роман. І виявилося, на її подив, що роман реакційний. Автор виправдовується: зовсім не те, мовляв, мав на увазі. Але обізнані люди вельми кваліфіковано показували, що за добрих суб’єктивних намірів, у автора, внаслідок ідеологічної сліпоти, вийшов об’єктивно шкідливий твір. Виражені в ньому ідеї є буржуазними, частіше дрібнобуржуазними, а тому їм слід дати відсіч.
Наприкінці доби ось такого світогляду з’явилися інші мотиви. Стали говорити про загальнолюдські цінності. Деякий час важко було зрозуміти, що головніше, класові чи загальнолюдські цінності. Зайнялися пошуком відповідних цитат у класиків. Поки ідеологи в цьому розбиралися, настали нові часи, й самі ті ідеологи ліквідувалися як клас. Одні перекваліфікувалися на банкірів і власників приватизованих підприємств, інші заспівали нових пісень.
Звичайно, людину можна вважати представником, маючи на увазі те, що вона входить у певну соціальну групу — сім’ю, націю й т.ін. Можна розмірковувати, наскільки ця вхожість впливає на характер мислення. Але, мені здається, час представників минув. У дискурсі, що глобально розширюється, людина цікава як особистість, яка представляє саму себе, і як громадянин світу, який представляє все людство. Міркування навколо так званих національно-культурних особливостей на світовому ринку ідей не котируються. Ці особливості в усіх є, в усіх свої. Вони для домашнього вжитку. В контексті глобальної розмови це нікого не цікавить.
ВІДКРИТА ЛЮДИНА І ВІДКРИТЕ СУСПІЛЬСТВО
У писаннях і розмовах, розрахованих на широкий загал, з відкритим суспільством асоціюється прозорість державних кордонів. Для людей, інформації, товарів і капіталів. Капітали хочуть переміщуватися на той грунт, де їм краще рости, товари — туди, де вигідніше продатися, інформація має бути сприйнятою якнайбільшим числом користувачів і, як вільний дух, бути скрізь. Ну а люди, відомо, — люди хочуть бути там, де краще жити. Ці чотири сутності начебто взаємозамінні. Люди, наприклад, можуть відігравати роль товару. І в кримінальному розумінні — «живий товар», і в поліекономічному. Коли західне суспільство переживає від того, що зі Сходу може ринути дешева робоча сила, й у них там виникнуть проблеми з роботою, про це і йдеться. Так ось, ідеологи відкритого суспільства волають саме до такої, так би мовити, банальної відкритості. Щоб «залізна завіса» залишалася надалі лише страшним символом минулого.
Якби я укладав Філософський словник, то обов’язково включив би в нього поняття «кордону». І, до речі, не включив би багато що з того, що досі є в словниках, котрі рекомендуються нашим студентам. Так ось, ідея кордону (межі) неявно є в різних філософських думках. Коли кажуть, услід за Кантом, що моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого, йдеться, звичайно, про межу. І зі всім іншим, — iз тим, що моє, — також. Взагалі, МИ закінчуємося там, де починаються ВОНИ. Це «ми й вони» завжди асоціюється з непевною напругою. В них все не так, як у нас. Іноді це «не так» означає негативність: те, що у них, — аморальне, алогічне, потворне. Часто ми користуємося іншими словами — цікаво, забавно.
Існує вельми правдоподібне припущення, що людей створено природою для життя в малих групах, де вони знають один одного в обличчя. Природні малі співтовариства з необхідності закриті й, отже, обмежені. Велику частину своєї історії homo sapiens прожив саме за цих умов. Мабуть, мислення в категоріях «ми» й «вони», «свій» та «чужий» звідси й походить.
Закритість і відкритість, як характеристики соціального життя активно використав Карл Поппер. Від його розкрученої в нас книги «Відкрите суспільство та його вороги» й походить модне нині «відкрите суспільство» Для К.Поппера відкритість є скорiше внутрішньою характеристикою суспільства. Все, загалом, зводиться до індивідуальної свободи. У відкритому суспільстві немає закріплених законом станових чи кастових перегородок, — отже, відбувається вільна конкуренція за статус, — і, можна сьогодні додати, — підтримується високий рівень свободи інформації. У закритому суспільстві така свобода відсутня. І річ не в тім, що є при владі люди, які цю свободу обмежують. Просто в цьому суспільстві панують табу, звичаї, забобони і все, що відбувається з індивідом, ними визначено заздалегідь. Для мене яскравим прикладом такої визначеності є спосіб утворення родини в архаїчних культурах. Люди там не сходяться з кохання, а зводяться звичаєм. Поєднуються в шлюбі не конкретні індивіди, а, так би мовити, певні позиції в структурі племені. Звичайно, ці позиції посідають індивіди, але їх особисті стосунки один до одного не мають значення. Жартома можна сказати, що в них статеві зв’язки повинні бути виключно необхідними, а не випадковими.
Як я вже зазначив, книга К.Поппера «Відкрите суспільство і його вороги» була добре розкрученою. Тому з його ім’ям звичайно пов’язують поняття «відкрите суспільство». Не так широко відомий у нас Анрі Бергсон — чудовий французький філософ, який уперше ввів це поняття, як окремий випадок відкритості взагалі. В книзі «Два джерела моралі та релігії», що вийшла за дванадцять років до книги К.Поппера, А.Бергсон прикладав характеристики «закритість» і «відкритість» не лише до суспільства загалом, але й до інших категорій — душі, моралі, справедливості та подібного.
Закрита мораль — це, загалом, те, що ми, звичайно, й розуміємо під мораллю — система норм. Її призначення — зміцнювати згуртованість соціальної групи. Через норму суспільство, в особі батьків, шкільних учителів, священиків і інших людей, волає до людини, щоб дисциплінувати його. Тут неминуча наявність примусу чи, як висловлюється А.Бергсон, «соціального тиску». Відкрита мораль принципово інша. Її джерело — виняткова особистість, людина, котра має харизму, та, саме існування якої є закликом. Така людина проривається до людства, залишаючи позаду приватні, групові інтереси. Причому людство тут — не кількісна характеристика. Не можна прийти до людства, до відповідного мислення і почування, рухаючись послідовно — від родини до нації і подібне. Це саме прорив. «Між нацією, якою б великою вона не була, і людством, — пише А.Бергсон, — існує така ж величезна дистанція, яка відділяє скінчене від нескінченного, закрите від відкритого». Можна сказати, що людство є людиною. Це мали на увазі автори «Загальної декларації прав людини».
ПРОРИВИ ДО ЛЮДСТВА
Великі реформатори духовного життя, за якими йдуть мільйони, йдуть без всякого тиску, а з радістю, з любовною пристрастю, вони — люди відкритої душі. «Захоплені їх прикладом, ми приєднуємося до них, як до армії завойовників» (А.Бергсон). Це щось ірраціональне. Тут діє інтуїція, могутній творчий порив, таємниця й любов. Так, це так. І все-таки можна вказати раціональним чином на деякі підвалини людського єднання або, за словами А.Бергсона, шляхи «продовження соціальної солідарності в людське братство». Це, передусім, Бог і Розум. Спочатку про Бога. Сказано: «Немає вже ні Юдея, ні язичника; ні раба, ні вільного; немає ні чоловічої статі, ні жіночої: бо всі ви одне у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28). Раз всі ви одне в дусі, все решта — малоістотні деталі. Але це не констатація факту, це — заклик і завдання. На людину, котра стала на цей шлях услід за Христом — «героєм» відкритої моралі, чекають парадокси та неймовірні труднощі. Якщо «не убий», то не убий нікого — ось яка відкрита, або повна, або абсолютна мораль. Але як же бути тоді із захистом вітчизни зі зброєю в руках? І чому церква благословляє ратний подвиг? А річ у тім, що люди, котрі прорвалися до людства, змушені жити в конкретних співтовариствах, що мають кордони. Зіткнення моралі відкритої і моралі закритої — неминуче. Іншим «героєм» відкритої моралі А.Бергсон вважає Сократа. Тут підвалина єднання — Розум, тут діє не релігія, а філософія. «У розумі, за допомогою якого ми всі об’єднуємося, філософи демонструють нам людство, щоб показати нам видатну гідність людської особистості, право всіх на повагу». Я б назвав «героєм» відкритої моралі й К.Маркса. «Пролетарі всіх країн єднайтеся!»– — це не так банально, як заведено сьогодні вважати. Звичайно, спочатку — це заклик до боротьби. Але в кінцевому підсумкові — прорив до людства. Підвалиною єднання є тут, звичайно, Праця. Не такі вже далекі від істини ті, хто, дивлячись на сучасне життя, немислиме без культу праці, наполягають на тому, що К.Маркс у своїх прогнозах багато в чому мав рацію.
Що ж сьогодні? А сьогодні прорив до людства перестає бути справою окремих духовних лідерів. Це вже, як кажуть, — справа техніки. Ні, герої відкритої моралі є, їх багато. Їх зусилля спрямовано частіше на повсякденність життя й результати не впадають у вічі. Бог, Розум, Праця залишаються, не скасовуються. Тим часом з’являється й щось нове — просто людина, яка страждає. Така людина, заперечать мені, була завжди! Так, але сьогодні, я так гадаю, приходить розуміння, що кінцевою метою єднання на основі Бога, Розуму, Праці, Природи, Прав людини і подібного є влаштування життя по-людському. Полегшувати страждання людини, знижувати рівень жорстокості в світі — багато хто з людей сьогодні вважає це справою свого життя. Створюються міжнародні організації, зі словами в їх назвах — «без кордонів». Глобалізація такого умонастрою — завдання сторіччя, що настало.
