Екуменізм пані Згурської

Кодра — село непоказне. Ні колгоспу, ні радгоспу тут немає, а щодо того, чи була колись церква — ніхто не пам’ятає. Завод iз виготовлення фармацевтичного скла — головне місце працевлаштування кодрянців. Деякі з них збирають у лісі живицю, здають державі та з того й живуть. П’ють багато. Вмирають від того рано, особливо чоловіки. А тих, хто доживає до старих літ та не забуває щодня «ковтати», часто спіткає нагла смерть. Цього року вже дві старі баби на підпитку втопилися в рівчаку. Ніби омут їх тягне. Така смерть у Кодрі подиву не викликає. Хоча здавалося б — неподалік від столиці, у багатьох кодрянців діти вже десятиліттями мешкають в Києві й почуваються «городськими» впевненіше за зубожілих корінних мешканців. Та звички тутешні не надто зазнали впливу цивілізації. У відпустки приїздять до рідного села нові кияни на іноземних автo, напиваються з татами та разом iз ними сваряться з матерями — такий собі невимушений відпочинок у звичний спосіб.

Анеля Францівна завше від загалу селян відрізнялася. Не дивлячись на мізерні достатки, весь час виписувала якісь часописи та журнали — українською, польською та російською мовами. Перші дві вважає для себе рідними, за національністю вона — полька. Звідки у Кодрі взялися поляки, селянам вже невідомо. Є версія, що сюди за царату зсилали простолюдинів, що чимось недогодили владі у Царстві Польському. Не політичних, звісно, а так — адміністративно покараних. Та це тільки версія. Особливої різниці польські та українські кодрянці одне між одним не бачать, ледь не усі шлюби міжнаціональні, а розмовляють дещо зросійщеною українською. Мабуть, польський смак дається взнаки в екзотичних іменах багатьох тутешніх жінок: то бабу Толю (себто Анатолію), то бабу Льоню (Леоніду) зустрінеш. «Усюди поляки є — у Соболівці, по всьому світі! У Києві тільки кілька тисяч поляків», — коментує Анеля Францівна.

Уявлення про світ у пані Згурської зовсім не забобонне. Навпаки, вона у руслі нейпрогресивніших релігійно-філософських течій, просто таки екуменістична. Та не завдяки дозвільним інтелектуальним вправам, а з щирого серця та відкритого розуму. «Все ж одно, — каже Анеля Францівна, — що «Отче наш» польською, що російською. Це ж ода християнська віра. Про це й Папа проповідує. Він хоче, щоб усі були разом. Як і Христос казав: «Щоб всі були — одне». Ось Московський патріарх проти приїзду Папи, а Христос же один. І все ж ніколи я не думала, що Папа приїде до України. Дуже рада я цьому, дуже задоволена. Така радість була для поляків усього світу, коли Папою обрали поляка. Та для мене це не головне. Він по всьому світі наставляє людей на вірну путь, молиться за цілий світ. А там чи він поляк, чи якби був італієць — різниці немає. Він боговдохновенна людина — ось найголовніше. Я хотіла побачити Папу зблизька, але не змогла — я ж не ходжу тепер нікуди, вже сил немає. Головне у серці віру та любов мати, не обов’язково для того кудись їхати. Я й так щаслива від цього візиту, весь час плакала від радощів».

Як би собі не хотіли теперішні церковні політики, простий український народ у часи тоталітарного жаху був далекий від релігійного розбрату. Більше того, спільні нещастя та страждання за віру робили українських християн дійсно братами й сестрами у Христі. Сплюндровані церкви, загнана у підпілля обрядовість у серцях людей, що зберігали віру, визивали однаково трепетливе ставлення без розрізнення конфесій. «Я в дитинстві й у православну церкву ходила, — пригадує Анеля Францівна. — У 1933 році був повальний голод, мені було тоді 18 років. Я, де не йшла, плакала і молилася. Як мені дуже хотілося жити! Думала: «Коли б Бог дав, щоб мені не вмерти з голоду». Йшла до сестри 25 кілометрів пішки по молоко. По дорозі — церква православна. Заходила туди, ставала на коліна, молилася й йшла далі. Я вміла по-російські молитися, бо коли приходила до подружки вранці аби разом йти до школи, її мати молилася голосно — і я навчилася. У вісім років я вже читала Льва Толстого. А сестри мої старші ходили до польської школи. Я й їхні книжки та підручники читала. До школи пішла одразу у другий клас — в першому мені вже нічого було робити. Доходила до п’ятого класу. А там почалася колективізація. Людям було дико — як це так, що здати усе своє державі. Багато людей до колгоспів не пішло, серед них і мій батько. За це нас вигнали з хати, забрали усе, що там було, навіть ту мою свиту, в якій я до школи ходила».

Доля не шкодувала випробувань для Анелі Згурської. У шлюбі була усього сім років, чоловік загинув на фронті Великої Вітчизняної. Мала чотирьох синів. Пані Анеля говорить: «Одна дитинка тільки два тижні прожила в мене. Як народився в мене Едик, 1937 року, священиків не було й ходив один лише православний батюшка по хатах таємно. То ще я тільки була вагітною, а вже йому сказала, аби прийшов згодом. Так вдома ми й похрестили дитину. Потім, уже в німецьку владу ще двох похрестив мені священик католицький». Едик помер від астми, а минулого року доля відібрала життя третьому синові — Альфредові. З Анелею лишився тільки молодший — Ернест, або як його мати й сельчани кличуть, Ернет. У дитинстві, скоро після війни, знайшов він з іншими хлопчиками у лісі бойовий заряд. Необачні пустощі дорого обійшлися Ернестoві — вибухом йому відтяло ногу та скалічило руки. І це пережила Анеля, виростила хлопця, дала йому освіту. Він матір радує: «Ернет випивав, але кинув тепер, хоч як це важко у зрілому віці. Побачив, що зосталися ми удвох і кинув, вилікувався. Хто хоче, той виліковується. 15 років працював бухгалтером — в нього одні подяки. Якось приїхала комісія й каже: «Ти не німець часом, що у тебе такий у паперах порядок».

Щира віра та смиренне вміння приймати життя надихали його для пані Анелі сенсом. Вона каже так: «Я сиділа, дивилася трансляцію візиту Святішого Отця по телебаченню й думала тільки про те, що віра мене тільки й тримає на світі. Як це благословення з дитинства. Як я народилася 2 жовтня — у День Святих Ангелів. Це польське таке свято костьольне. Богу було угодно, щоб я змогла бути удовою такою, як мусить. Як прийшов німець, спалив нашу хату дощенту. Лише у тому, що на нас було, я з дітьми зосталася. Дивом лишився, правда, старий польський молитовник. Років йому більше, ніж мені — він належав моїй старшій сестрі і ще й нині в мене є. Тільки й думала тоді — коли б мені мати власну хату, я буду багата. На хатинку свою сама дрова наносила на власних плечах. Тільки солдати мені вивели антену. Там ми й жили, поки у 1980-х Альфред побудував нову. Я думала завше: головне — буду трудитися, бо знаю, колись прочитала в книжці, що труд людину підіймає зі дна могили».

Так і жила усе життя. А те, що на своєму віку побачила приїзд Вселенського архієпископа до рідної України, вважає особливим благословенням. «Думаю, в Україні багато хто після цієї святої події увірує, — каже бабця Анеля. — Він не за політику, а щоб були усі люди єдино, щоб любили одне одного, якою б не була їхня віра та церква. Може й жити легше стане, може побояться гріха трохи наші можновладці, і Кучма дуже красиво виступав, вітаючи нашого Папу. Треба бути єдино, треба одне-одного любити, як себе самого. Різниці ж немає».