Націоналізм чи цинізм

Третього липня голова Мінського районного суду м.Києва Олександр Гриненко змінив запобіжний захід щодо лідера молодіжної організації «Самостійна Україна» Олександра Башука, повідомив адвокат Сергій Крижанівський в інтерв’ю УНІАН. О.Башук був звільнений з-під варти, а ув’язнення замінено на підписку про невиїзд. Наступне засідання суду розпочнеться у Мінському райсуді столиці 10 липня о 10.00. Нагадаємо, у березні 2000 року члени молодіжної організації «Самостійна Україна» захопили штаб-квартиру Центрального комітету Компартії України. Вони загрожували підпалити будівлю ЦК КПУ у разі, якщо діяльність КПУ не буде заборонена, а також звернулися із закликом до керівництва держави вийти зі складу СНД, забезпечити виведення російського флоту із Севастополя і провести, за їхніми словами, деколонізацію України. Через 14 годин після захоплення будівлі активісти «Самостійної України» (їхній вік — від 19 до 24 років) здалися представникам влади. За фактом захоплення приміщення Компартії прокуратурою Подільського району столиці було порушено кримінальну справу.

Постійна присутність у політичному полі країни екстремної константи, досвід використання радикалів під час касетної кризи ставить питання про теперішні особливості вітчизняних «ультра». Тим більше, що країну очікує незабаром «штатне» загострення політичної ситуації — вибори-2002.

Сьогодні, коли протистояння влади і опозиції набуло менш екстремального характеру і, навіть, можна говорити про певне заспокоєння, багато хто вважає, що опозиція програла перший раунд ( а може й битву ). Серед помилок опозиції однією з головних стало залучення на свій бік у якості «штурмових загонів» діячів з екстремістських праворадикальних угруповань на кшталт УНА-УНСО, Соціал-Національної партії України (СНПУ), Всеукраїнського об’єднання «Тризуб» ім. С. Бандери. Розуміють це й помірковані опозиціонери. Роздратування їхніми діями дається взнаки і за кордоном. З цього приводу симптоматичною є заява польського публіциста Вітольда Репетовича щодо того, що джерелом фінансування деяких радикальних угруповань в Україні є російські спецслужби.

Адже не може бути очевидним, що провідники екстремізму мають цілі, лише частково збігаються з намірами «респектабельних» діячів опозиційних сил, що посилення конфронтації дає ультрарадикалам неабиякий шанс постати в ролі самостійного гравця на політичній сцені України, що у разі «розхитування» ситуації екстремісти здобудуть можливість реалізувати свою головну мету — захопити владу нелегітимним шляхом та усунути всі помірковані політичні сили, як з боку «партії влади», так і з боку опозиції.

Ідеологічна (хоча швидше — футурологічна) платформа такого сценарію подій вже розроблена в розвідках головного вітчизняного теоретика екстремізму — лідера «генетично» пов’язаної з УНА-УНСО організації «Щит Батьківщини» Д. Корчинського.

Ідеологічна активізація політиків типу Д. Корчинського завжди передувала пожвавленню конфронтаційних процесів в Україні. Впадає в око, що «підживлення» Корчинського розпочалося ще восени 2000 року. Міністерство юстиції зареєструвало очолюваний цим схильним до жанру політичної фантастики (на перший погляд) діячем «Щит Батьківщини» ще 1 вересня минулого року. Зважаючи на неабиякий захват, який викликав у представників «Щита» факт реєстрації, та маючи на увазі, що Міністерство юстиції тривалий час відмовляло у легалізації «материнській» щодо «Щита» структури під назвою «Братство», стає очевидним, що у впливових політичних колах України раптово з’явився раніше не зафіксований попит на послуги з боку екстремістські налаштованих осіб. Враження реалізації попиту, мабуть за дивним збігом обставин, відчувалося під час касетної кризи. Впадає в око, що знов створений «Щит» одразу привітав лідер парламентської фракції партії «Батьківщина» у Верховній раді О. Турчинов. Симпатія між «Щитом» та партією «Батьківщина» на чолі з Ю. Тимошенко з погляду «антиолігархічних» настроїв виправдовувався як основа боротьби з олігархією. Почувши таке, дуже важко втриматися від посмішки, бо само собою постає таке запитання: «Якою, якщо не олігархічною, є партія «Батьківщина?».

За словами представника другої радикальної групи «Самостійної України» С. Неділька, цій організації було відмовлено в легалізації тричі, хоча вона має таку прекрасну мету, а саме: задоволення законних інтересів української молоді, залучення громадян до участі в утвердженні та розбудові соборної української держави, створення передумов для розвитку української нації. Але треба звернути увагу на те, що мета в ідеалі — це не мета на практиці, бо якщо постійно боротися з «комуняками та кацапами», то об’єктивно не вистачить часу для реалізації вище наведених цілей.

А представник Всеукраїнського об’єднання «Тризуб» ім. С. Бандери Ю. Сиротюк прямо заявляє, що через відхилення владою їх намагань зареєструватися протягом семи років члени організації змушені будуть перейти на нелегальні методи з усіма витікаючими звідси наслідками. Не зрозуміло тільки, кому спрямовується ця загроза? Очевидно, у даному випадку важливим є анонсування загрози для певної цільової аудиторії — «дорослих» політичних сил. Стосовно слів Сиротюка про те, що «ми є джерело влади, і ми цю владу обирали», можна посперечатись. У нього просто відсутні аргументи, через відсутність значної підтримки зі сторони населення, адже у відповідній статті Конституції під займенником «ми» розуміється така відома категорія як «народ». Навіть якщо взяти такого ветерана ультраправого спрямування, як УНА, то, згідно з відомостями про парламентські вибори 1998 року, Українська Національна Асамблея не набрала навіть піввідсотка.

Отже під час криз функція радикалів є зрозумілою — забезпечення силового тиску на опонентів «правильної» концентрації уваги з боку ЗМІ. А що далі? Будь-яка криза рано чи пізно минає. Для нормального функціонування політичної системи необхідно ізолювати та усунути на узбіччя політики «мавра, який зробив свою справу», себто всіх праворадикальних та взагалі екстремістських сил. Для опозиції вони не потрібні, адже чим далі, тим більше її дискредитують. Для влади вони становлять пряму загрозу дестабілізації ситуації в країні. Міжнародний досвід легалізації екстремістських або напівекстремістських партій (німецької НДП, австрійської АПС, ірландської Шинн Фейн) є загалом суперечливим. Впродовж тривалого часу такі структури можуть не становити жодної загрози національній безпеці, перебуваючи у ніби законсервованому стані, але в разі посилення кризових тенденцій, особливо якщо йдеться про міжнаціональний конфлікт, вони швидко посилюються. Європейська практика свідчить, що екстремістські організації набагато доцільніше та простіше не реєструвати, ніж потім забороняти через Конституційний суд.