Місце на глобусі: між ритуалами і правилами

Американець японського походження Ф.Фукуяма 1989 року оприлюднив статтю «Кінець історії», яка досі лишається предметом дискусій. Тріумф Заходу є очевидним тому, писав Фукуяма, що лібералізм уже не має життєздатної альтернативи. Висновок: ми спостерігаємо не просто кінець холодної війни — ми бачимо кінець історії, завершення ідеологічного розвитку людства, універсалізацію ліберальної демократії як найкращого державного устрою; ні економічний ізоляціонізм, ні соціалізм із його надміром ідей та дефіцитом товарів себе не виправдали.

Гадаю, що — добре це чи зле — історія ще не закінчилася, а лібералізм остаточно не переміг. Якщо взяти до уваги, що нобелівський лауреат О. Солженіцин запропонував відновити смертну кару спеціально для чеченських «бойовиків», а генерал Г. Шаманов додав до цього пропозицію про «мучительные публичные казни», то для деяких країн історія не лише не закінчилася, але ще й не починалася. Але нинішній спалах релігійного естремізму, консервативних ідеологій та антиглобалізму не став би можливим за відсутності предмету боротьби — загальносвітових ліберально-демократичних цінностей.

ЕПОХА МІККІ МАУСА

Економічна свобода, неідеологізованість та м’яка регламентація особистої поведінки створюють атмосферу психологічної розкутості, яка так вражає «совка» на Заході. Дрібна, але характерна деталь, яку я спостерігав у США: поліцейських ніде нема (принаймні їх не видно), але, припаркувавши на хвилину авто у забороненому місці, матимете гарантований штраф. Закон «нема порушення — нема поліції, є порушення — є поліція» стосується всіх сфер американського життя, є однією з його сутностей, бо поліція — це Держава. Громадянське суспільство нагадує м’який млинець, який, проте, не «розлазиться», бо має арматуру із законів. На цьому тлі квітує те, що — не знайшовши кращої дефініції — хочу назвати «вульгарний гуманізм». Це такий безперервний серіал (по ТБ, у газетах, на радіо, у виступах президента, конгресменів і сенаторів) про те, що good boys («хороші хлопці») завжди перемагають bаd boys («поганих хлопців»), а завдання кожного — підтримувати «хороших». Одним із останніх є легендарний Міккі Маус — задерикувате, але щиросердне мультиплікаційне мишеня. У Лос-Анджелесі на хіднику Голлівудського бульвару ви бачите мозаїчні зірки на честь усіх, кого знаєте у світовому кіно — від Чарлі Чапліна до Шерон Стоун. Свою зірку має і Міккі Маус, анімаційне уособлення «вульгарного гуманізму». Використовуючи прикметник «вульгарний», не маю на меті приниження реалій американського суспільства. Хороший хлопець Міккі Маус є таким же рекламованим товаром, як кока-кола чи попкорн, а реклама завжди вульгарна. Острівець «вульгарного гуманізму» можна спостерігати у Києві на Андріївському узвозі. Серед експонованих там витворів справжнє мистецтво трапляється не часто. Проте і люди, і квіти, і дерева, і будівлі, і ліси, і ріки на цих витворах добрі, гарні та зворушливі — десь на межі iз сентиментальністю і несмаком. Саме на цій межі виростає, живе і вмирає «середній американець», з дитинства і назавжди залюблений у Міккі Мауса.

Ліберальна демократія сприяє квітуванню особистісного розмаїття. Водночас діють потужні механізми стандартизації. Скажімо, всі у джинсах, усі жують гумку, усі їдять індичку, всі цікавляться бейсболом, усі теревенять про безпечний секс. Проте від первісного ординського «людашника» цивілізація відрізняється тим, що дозволяє — бути таким, як усі, чи якимось іншим. «Таких, як усі» більше.

СИСТЕМНА МАРГІНАЛЬНІСТЬ

Тоталітаризм формує поведінку індивіда через голод, ненависть і страх, демократія на чільне місце ставить переконання і цікавість (любознательность). Проте переконання можуть бути антигуманними (фашизм, більшовизм), а цікавість девіантною (наркоманія, «сексуал-демократія»). Що і є причиною неможливості ідеального суспільного устрою — маємо вибирати найкращий з тих, які далекі від ідеалу.

Ліберально-демократичний «млинець», з яким я порівнював американське суспільство, занадто м’який і пріснуватий — бракує йому конфронтаційної солі. За таких умов зрозумілими є намагання виламатися за межі суспільного стандарту, наскільки вистачить розуму чи дурості. Кожного, хто виламався, вважатимемо маргіналом, наперед не вкладаючи у цей термін негативного змісту: маргінали можуть бути і «good boys» і «bad boys». У сприйнятті «середнього американця» маргіналами є ті, хто працює в академічній науці, бо культура ацтеків чи розбігання галактик цікавлять «середнього» у сто десяту чергу. Перлину, яка виростає навколо піщинки під шкаралупою молюска, можна вважати різновидом мозоля, і саме таким «мозолем» американець бачить своїх нобелівських лауреатів (хоча цікавиться, скільки «зелених» одержить кожний).

Секс, спорт і мистецтво дають американцеві шанс «виламатися» із центру «млинця» на його маргінес (периферію). У Сан-Франціско мені показали «вулицю гомосексуалістів» (на ній вони квартирують і влаштовують паради), але показали як цікавинку міста, а не як те, чого воно має соромитися. Хто, з ким і у який спосіб спить — постійна тема американських ЗМІ. Вона цікавить «середнього американця» насамперед тому, що його власна поведінка, як правило, не відхиляється від шлюбних стандартів. На цьому тлі колізія Клінтон — Моніка спровокувала такий шал, який — користуючись терміном о. Марка Рупніка («Адам і його ребро», Рим, 1996) — можемо назвати «геніталізмом».

Десантуємося зi США у Європу. Відмінності між Новим і Старим світом є очевиднi, але не принциповi. Європейці проголошують гуманістичні ідеали не так часто і не так голосно, а головне — не перетворюють їх у товар широкого вжитку. Відтак європейський гуманізм є менш «вульгарним», ніж американський. Головна відмінність у тому, що європейці більш схильні до «лівацтва» і «правацтва», і кожна з цих течій має тенденцію до маргінальності.

Крайній правий (шовіністичний) фланг європейської ідеології засвідчують події, пов’язані з рухом Хайдера у Австрії, перемогою Берлусконі на виборах в Італії, недавні заворушення в Англії (спрямовані проти азійських емігрантів), активність прихильників Ле Пена у Франції, постійні конфлікти з турецькими емігрантами у ФРН. Г.М. Тамаш («День» за 31.05.2001) кваліфікує це явище як «постфашизм», який відрізняється від неофашизму тим, що не потребує штурмовиків і концтаборів. Хочеться сподіватися, що не потребуватиме їх і надалі... У цьому сенсі США і Європа перебувають у протилежних фазах. Хоча на побутовому рівні нетолерантність білих американців до темношкірих співгромадян існує, державна політика щодо національних меншин є взірцевою. А якщо у голлівудському бойовику є темношкірий «поганий хлопець», то є і такий самий «хороший хлопець», роль якого виписана бездоганно.

Ліберальна демократія, як і будь-яка здорова система, здатна до самовідтворення. При цьому самовідтворюються і ті явища, які вважаються маргінальними. Маргінальні ексцеси не руйнують, а зміцнюють суспільство. Центр «млинця» та його периферія (маргінес) є складниками єдиної системи. Кожна медаль має дві сторони.

МАРГІНАЛЬНІСТЬ ЯК СПОСIБ ЖИТТЯ

На думку англійського соціолога А. Хаурамі, маргінали живуть водночас у кількох світах, але не належать до жодного. Вони сприймають зовнішні форми, які характеризують певну національну, релігійну чи культурну спільноту, але не розуміють внутрішню сутність останніх. Відтак маргінали приречені на почуття втраченості, непослідовність поведінки і відчай, які намагаються компенсувати претензійністю. Це можуть бути або комбінація зеленого капелюха з червоною краваткою; або десяток англійських слів, якими сіромаха прикрашає мову; або експерименти з наркотиками; або пошук екзотичних релігійних сект; або належність до маргінальних партій. Зневірений маргінал водночас вірить у гарні гасла. У цьому сенсі цікавими є міркування фізіолога І. Павлова: «Русский человек не способен воспринимать действительность как таковую. Для него существуют только слова. Его условные рефлексы скоординированы не с делами, а со словами». Ординсько-візантійська, репресивно-патерналістська система Російської імперії прищепила маргінальні риси цілому народові. Практичний і скептичний український селянин, маючи бодай клапоть землі, довго тримався, але 1933 рік започаткував маргіналізацію української людності за імперським зразком.

Якщо західні демократії характеризуються наявністю культурно-етичного «консолідованого тіла», від якого брунькуються маргінали, то посткомуністичні реалії мають іншу схему: «тіла» — нема, а маргінальність стає хаосом різноспрямованих і різновартісних чинників. Зупинимось на деяких ознаках цієї ситуації. Це, по-перше, РОЗМИВАННЯ І ДЕВІАЦІЯ ТОЧОК ВІДЛІКУ, за допомогою яких визначається місце явища чи людини у суспільних координатах. Вєрка Сердючка — це смішно? М. Поплавський — це співак? В. Долганов — це політичний оглядач? Той монумент, який ми скоро побачимо на Хрещатику, — це мистецький ви№0твір? Якщо США носяться з гаслом «америкен бест» (американське — найкраще), то нас, схоже, влаштовує «юкрейн ворст» (українське — найгірше). Це стосується не лише України — таких співаків, коміків, оглядачів не бракує і в Росії, а щодо неоковирних монументів, то пп. Лужкова і Церетелі москвичі вважають чемпіонами світу з цього приводу.

Особливо небезпечними девіантні точки відліку є тоді, коли йдеться про особистості державного виміру. Скажімо, п. Ю. Тимошенко зi своєю командою майже рік перед президентськими виборами сиділа тихо, як миша під віником, і чекала переможця. Дочекалася — стала віце-прем’єром. Далі все пішло так, як пішло, а сьогодні пані Юлія — страшенна опозиціонерка, в’язень совісті і мало не Жанна д’Арк. Особливо вразили мене дві події, які спостерігав по телебаченню. На першотравневій демонстрації симпатик СДПУ (о) проголошував «Медведчукові — слава!» А один iз пікетувальників під стінами Верховної Ради під час розгляду питання про недовіру прем’єру тримав транспарант «Ющенко — наш пророк!» Не маю сумніву, що і В.Медведчук нікому не доручав його славити, і В. Ющенко навряд чи просився у пророки. Але ж хтось таки вважав ці гасла доречними!

Другою ознакою хаотичною маргінальності стало ВИРОДЖЕННЯ СМИСЛІВ І ДЕВАЛЬВАЦІЯ ЗАСАДНИЧИХ ТЕРМІНІВ, які у демократичному світі означають те, що вони означають. «Демократія, права людини, приватне підприємництво, економічні реформи, консолідація, податкова політика, європейський вибір, референдум, делегування повноважень, опозиція» — це поняття із загальнолюдського політологічного словника, але по цей бік кордонів України вони мають ще другий, третій чи п’ятий сенс, якого не розуміють ті, що живуть по той бік. І це — не лінгвістична проблема. «Генератор ідей» — неодмінна постать у будь-якому творчому колективі. До десятої річниці незалежності можемо одержати патент на нове амплуа під назвою «дегенератор ідей». Утрата визначеності засадничих понять віддзеркалює (а водночас і провокує) розмитість пріоритетів, неокресленість стратегічних, тактичних і оперативних завдань, а відтак безсистемність державного будівництва. Хто скаже, якою за останнє півріччя була стратегія України у внутрішній та зовнішній політиці? Захід думає, що грає з нами у шахи, а ми переконані, що йдеться про «підкидного дурня».

Третім виявом хаотичної маргінальності є ДЕФІЦИТ УСТАЛЕНИХ ПРОЦЕДУР І ПРОТОКОЛІВ ПОВЕДІНКИ. Приклади, які я наведу, різні за сутністю, але тотожні за формою. Отже: міністр внутрішніх справ заявляє, що «справа Гонгадзе» розкрита, а Генпрокурор його спростовує. Процедурне запитання: чому міністр робить заяву щодо справи, слідство по якій веде не міліція, а прокуратура? Далі: на відкриття пам’ятника Т. Шевченкові наш посол пообіцяв петербуржцям гроші; пам’ятник у борг спорудили. Л. Кучма і В.Путін його урочисто відкрили, а обіцяних грошей культурний фонд «Тарас Шевченко» так і не отримав. Газета «Известия» дивується, чому Україна відмовляється від свого поета, пам’ятник якому «нам и даром не нужен» (стаття В. Волошиної, 26.05.2001). Протокольне запитання: чи відповідає посол М. Білоблоцький за свої слова, а Президент за свого посла? Якщо тоталітаризм — це насамперед ритуал, то демократія — це процедура. Посткомунізм поки що не визначився...

ОПОЗИЦІЯ

Кожен може подивитися на свою руку. Чотири пальці — від вказівного до мiзинного — ви можете зігнути й розігнути. Те саме уміє робити і великий палець, але його принциповою ознакою є здатність перебувати у стані, який еволюціоністи, антропологи і анатоми називають ОПОЗИЦІЄЮ. Чотири пальці один при одному, а великий — сам по собі, збоку... І це перетворює примітивну лапу у божественний інструмент, яким є рука. Без «опозиційного» пальця не заграєш на скрипці... Та що там скрипка — без нього не втримаєш навіть каменюку чи дрючок. Зауважу, що один цей палець руки представлений у мозку такою ж кількістю нейронів, як і вся нога.

Суспільства, побудовані на стабільній демократії, можуть мати у політичному спектрі скільки завгодно партій, але «погоду» визначають лівий центр і правий центр. Ці дефініції умовні, проте не настільки, щоб за ними не стояв реальний зміст. Скажімо, Ел Гор iшов на вибори під лівоцентристськими гаслами про запровадження нових соціальних програм і боротьбу з бідністю, а Дж. Буш, як і належить правоцентристові, пропагував насамперед зменшення податків, яке мусить спричинити подальше зростання ділової активності і автоматичне, без втручання держави, підвищення добробуту.

Суспільства, які стоять на грані між авторитаризмом і «неосвіченим абсолютизмом», мають єдиний шанс вплинути на розвиток подій. Він полягає у створені ОБ’ЄДНАНОЇ ОПОЗИЦІЇ, свідомо орієнтованої на стратегію попри тактичні розбіжності між її суб’єктами. Створення «канівської четвірки» було першою в Україні спробою такого плану. Знаємо, чому ця спроба виявилася невдалою, але негативний досвід — це також досвід. Згадаємо, як свого часу не змогли об’єднатися проти Гітлера комуністи і соціал-демократи, і чим за це заплатили Німеччина і світ.

Якщо йдеться про демократичну опозицію, то у нас її має формувати верства, за своєю природою найбільше зацікавлена у лібералізації і гуманізації суспільства, а саме — інтелігенція. Але... Пошлюся на Хайєка. Для забезпечення більшої ефективності розуму, пише він, потрібне сприйняття його обмежених можливостей. Наголос на нераціональному характері багатьох наших вчинків має за мету показати, що досвід без нашого відома стає часткою схем мислення, які нами керують. Цикл статей, в останні місяці оприлюднених у газеті «День» і присвячених аналізові політичної ситуації, свідчить, що маємо блискучу «клубну еліту» — публіцистів, політологів і соціологів. Які, одначе, не справляють жодного враження на «правлячу еліту», тобто на тих, хто політику не аналізує, а робить. Одна із причин полягає у тому, що «клубна еліта» занадто раціоналістична, а «правляча» — схильна до підсвідомих (а то й позасвідомих) рефлексів. Мусимо пам’ятати і про власні вади інтелігенції. Цитую А. Чехова: «Я не верю в нашу интеллигенцию, лицемерную, фальшивую, истеричную, невоспитанную и ленивую... не верю даже, когда она жалуется, ибо ее притеснители выходят из ее же недр».

Не хочу нікого образити, але вистава «Ющенко, його друзі та вороги», анонсована як драма, насправді виявилася клоунадою. Хіба що П. Симоненко був смішнішим, ніж завжди, та сам Віктор Андрійович блискуче впорався з роллю «Свій серед чужих, чужий серед своїх». Неструктурованість нашого суспільства, відсутність верств з чітким усвідомленням своїх матеріальних та соціальних інтересів не дозволяють зміцнитися некомуністичній опозиції західного зразка. А національно-демократичне крило лишиться слабким, поки його роз’їдатиме «інтелігентщина» — та, про яку писав А. Чехов.

ВІКНО З ЄВРОПИ

Очікуваний візит до України Римського Папи Івана Павла II стає (і не за ініціативою Понтифіка) подією гострого політичного звучання. Ні НАТО, ні Рада Європи, ні Європейський Союз не знають, куди нас притулити — і гірко з’їсти, і шкода плюнути... Немічний, але відважний Папа кидає виклик багатьом столицям, їдучи у країну матеріальних нестатків та ідеологічного хаосу. Запрошення Папи — блискучий хід Президента і його радників. Новий російський посол В. Черномирдін у Бориспільському аеропорту — ледь ступивши на територію України — висловив сумнів у доречності візиту Понтифіка, і це є втручанням у справи нашої суверенної держави. Оскільки міністр закордонних справ (він же керівник комітету з організації візиту Папи) мовчить, прошу вважати ці рядки моєю особистою нотою протесту.

Співробітниця інституту, в якому я працюю, доктор наук, нещодавно, щиро хвилюючись, переконувала мене, що «русские — богоизбранньій народ». Тема не нова — «месіанство», «третій Рим», «народ — богоносець» і «святая Русь» уже давно пахнуть чи то ладаном, чи то нафталіном. Мене дивує не те, що саме росіян хочуть бачити богоносцями, а те, що взагалі якийсь один народ можна вважати ближчим до Бога, ніж усі інші. Такий собі варіант расизму — сьогодні, через 2000 років по тому, як було сказано «нема ні елліна, ні юдея»... Російська церква, починаючи з епохи Петра, була і лишається імперською. І спричинилася до того не візантійська патристика, не богословські розбіжності між Римом і Константинополем, а ординські засади російської державності (включно з їх більшовицьким варіантом). Сьогодні для псевдоукраїнської церкви, підлеглої Москві, «белокаменная» лишається офіційно канонічною у тому сенсі, у якому «канонічним» було політбюро ЦК КПРС. Процес секуляризації (я сказав би — модернізації) сьогодні є визначальним у політиці Ватикану, і Папа Іван Павло II, шануючи догми католицизму, шукає для нього нового місця у новому світі. Православ’я, на жаль, лишається там, де було завжди, — насамперед через його трагічну долю в Росії. Говорити про це почав ще Чаадаєв. Будучи послідовним, він перейшов у католицьку віру, а імператор (будучи послідовним) оголосив Чаадаєва божевільним. Українське православ’я завдяки класичній конструкції «монастир — школа — лікарня — друкарня» тривалий час лишалося підмурком освіти і просвіти, але тоді прийшов Петро...

Вулицями Києва розпочали хресні ходи ті, що не хочуть бачити Івана Павла II в Україні. Придивіться до їхніх облич і послухайте тональність їхньої мови — це здебільшого ті самі люди, які першого травня ходили не з хрестами, а з портретами Сталіна. Коли на Софiйському майдані ці християни почали молитися за те, щоб Бог наслав на Папу хворобу, навіть зовсім неінформована людина могла здогадатися, що це — паства московських патріархів... Незалежно від того, подобається це комусь чи ні, візит Папи сприятиме підвищенню авторитету України, а відтак — опосередковано — створенню помісної церкви.

ДОВІДКА «Дня»

Маргіналізація (від лат. Marginalis – межа, узбіччя) – неповний, незавершений перехід людини в нове соціальне середовище, за якого вона втрачає попередні соціальні зв’язки й не може повною мірою пристосуватися до нових умов життя. Відповідно маргіналами вважаються соціальні верстви, які внаслідок різних змін у суспільстві, нестабільності соціально-політичних відносин або нещасливих обставин в особистому житті, виходять за межі тієї чи іншої соціальної спільноти і опиняються на периферії існуючих суспільних зв’язків. Статус маргінала асоціюється із занепадом, депресією, відчаєм.