Синхронне переведення

По-перше, Президент відновлює вплив на Верховну Раду та контроль над урядом. Звичайно, нинішня ситуація не така, якою вона була в першій половині 2000 р., однак після подій, пов’язаних із «касетним скандалом», і після розпаду більшості вперше було продемонстровано, що з установками глави держави серйозно рахуються в парламенті. І справа не лише в тому, що кандидат, запропонований Президентом, пройшов із першої спроби. Пропрезидентські фракції виявили приголомшливу одностайність і рівень дисципліни. Відсутніх можна було перерахувати на пальцях. А рівень активності позафракційних депутатів був навіть вищий, як у момент голосування стосовно довір’я уряду В.Ющенка. Навряд чи таку підтримку було забезпечено новообраному прем’єрові тільки його особистими характерними рисами та відносною політичною нейтральністю.

Іще значущішою виглядає ситуація у стосунках між Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів. Ще до голосування стало очевидним, що кандидат на посаду прем’єра має обмежені повноваження щодо кадрового складу уряду. І прихильники ідеї коаліційного уряду це мовчки сприйняли. Щоправда, надії на хоч би часткову кадрову компенсацію за свою підтримку новому п рем’єру вони мають. Наприклад, Олександр Волков висловив думку, що 30—40% місць у новому складі Кабінету Міністрів отримають представники депутатських фракцій, які підтримали А.Кінаха.

Проте в день обрання нового прем’єра було обнародувано указ Президента про чергові заходи для подальшого здійснення адміністративної реформи. Відповідно до указу фактично створюється нова інституційна система діяльності центральних органів виконавчої влади та їхньої взаємодії із президентською адміністрацією. У структурі Кабінету Міністрів та окремих міністерств буде сформовано новий інститут найвищих державних чиновників — державних секретарів, які призначаються й звільняються Президентом. Саме в розпорядження держсекретарів передаються основні організаційні та фінансові важелі управління центральними органами виконавчої влади. При цьому вони призначаються на термін повноважень Президента і відставка уряду або окремих міністрів не буде підставою для їхнього звільнення. Міністри втрачають статус держслужбовців і стають політичними постатями.

Здавалось би, зроблено крок на шляху розділення політичного керівництва та адміністративного управління, чіткого розмежування статусу політиків та державних чиновників. Стосовно проблем, що існують у цій сфері, автор цих рядків уже не раз писав на сторінках «Дня». Однак указ Президента, знімаючи частину проблем, створює нові. Уряд практично розділяється на політичну верхівку, з обмеженими повноваженнями та терміном функціонування, і на повноважну адміністративну структуру, підлеглу адміністрації Президента. У цій ситуації ідея коаліційного та політично відповідального Кабінету Міністрів виявляється девальвованою. Не виключено, що пропрезидентські фракції так одностайно проголосували за А.Кінаха, розуміючи, що головні кадрові призи перебувають у руках Президента і вони не обов’язково пов’язані з посадою прем’єр-міністра та з міністерськими постами. Принаймні чутки про указ Президента циркулювали ще до голосування стосовно кандидатури керівника уряду. Скоріше, саме за позиції державних секретарів розгорнеться справжня кадрова війна. Але вона може відбуватися вже поза сферою публічної i партiйної політики — і в цьому головна небезпека.

Обрання нового прем’єра та указ «про держсекретарів» розпочинають новий акт прем’єріади. Окрім «кадрових змагань», у перспективі виникають одразу кілька ліній напруження — в стосунках між прем’єром і держсекретарем Кабінету Міністрів, між міністрами і держсекретарями міністерств, між парламентськими фракціями, що претендують на вплив в уряді, і деполітизованою частиною Кабміну. Співвідношення статусів міністрів і держсекретарів, їхнього реального впливу на діяльність міністерства в кожному окремому випадку матиме свою специфіку та особистісне забарвлення. Цілком можливо, що знову виникне сюжет про департизацію інституту держслужбовців. Не можна виключати, що принципи, закладені в указі «про держсекретарів» буде перенесено і на рівень регіонів (областей). Баланс впливу на діяльність уряду між Президентом і Верховною Радою істотно змінено на користь глави держави. Потенційно це може не влаштовувати багатьох його прихильників у парламенті, які б хотіли посилення свого впливу на органи виконавчої влади. У зв’язку із цим ключового значення набуває законодавче оформлення статусу Кабміну. Президентський указ та закон мають різну правову вагу, і ця прогалина стане предметом політичної полеміки. Істотні інституційні зміни у функціонуванні центральних органів виконавчої влади створюють формальні виклики, з погляду конституційного дизайну виконавчої влади. Питання про політичну та правову реформу стає першочерговим. Інакше нова система виконавчої влади буде не цілком легітимною.

Друга важлива тенденція — перехід до системи комбінаторної більшості у Верховній Раді України. У чому її відмінність од звичайної ситуативної більшості? Якщо остання виникає, як правило, стихійно і в умовах відсутності стабільної та чіткої політичної структури парламенту, то комбінаторна більшість формується цілеспрямовано на основі тактичного збігу інтересів певних учасників парламентської гри. Ось тільки комбінації учасників більшості змінюються від голосування до голосування. У нашому випадку ядром комбінаторної більшості є пропрезидентські фракції. А от їхні тактичні партнери міняються залежно від характеру та цілей рішень, які ухвалюються. Ющенка скидали разом із комуністами. Кінаха призначили за підтримки соціалістів та більшої частини позафракційних депутатів. Майже напевно можна прогнозувати формування тактичних коаліцій так званих «олігархічних» фракцій та націонал-демократів під час голосування за «реформаторські» законопроекти (наприклад, за Земельний кодекс тощо).

Особливої уваги у зв’язку з цим заслуговує «казус соціалістів», що виявився під час голосування за А.Кінаха. Саме одностайна підтримка фракції СПУ забезпечила обрання керівника УСПП новим прем’єром. Чим же пояснити таку палку любов стосовно одного з найревніших прихильників Президента з боку фракції, очолюваної чи не найзапеклішим противником Л.Кучми? Одразу можна сформулювати 4 версії, що пояснюють парадоксальні дії соціалістів: — офіційна версія для широкої публіки, озвучена О.Морозом. Відповідно до неї соціалісти своїм голосуванням за Кінаха запобігли хитромудрій змові Президента, націленій на те, щоб «підставити» Верховну Раду і створити прецедент для призначення виконуючого обов’язки прем’єр-міністра;

— цинічне припущення про те, що соціалісти завдяки правильному голосуванню укріпили свої виборчі фонди. Ця версія недоказова, але заслуговує на право на життя; — iснування таємної координації дій із КПУ. Багато які впливові комуністи відверто симпатизували А.Кінаху. Однак ідеологічні принципи та партійна дисципліна над усе. А от «опортуністи» соціалісти можуть і з радикальними націоналістами товаришувати, і за «буржуазного» Кінаха проголосувати. Що з них візьмеш;

— Прямо протилежне припущення: голосування за Кінаха стало помстою комуністам за те, що вони не підтримали соціалістів у їхній боротьбі проти Президента.

Не виключено, що істині відповідають (хоч би частково) одразу кілька з цих версій. Але важливо інше: дії соціалістів дуже добре укладаються у схему комбінаторної більшості. Якщо завтра так само вчинить, наприклад, «Батьківщина», то цьому вже ніхто не здивується. «Монополію» комуністів на тактичні альянси із пропрезидентськими фракціями порушено.

О.Мороз свято переконаний, що він вправно поклав край підступним задумам свого споконвічного опонента. Однак більше схоже на правду інше. Битий парламентський шахіст потрапив в «обробку». За будь-якого розкладу у прем’єріаді вигравав Президент. Парламентська дуель «шахіста» і «преферансиста» закінчилася на користь останнього. Вживаючи термін з улюбленої гри Президента, можна сказати, що він блискуче зіграв на мізері.

І ще одна нова тенденція. На горизонті замаячили міражі великих коаліцій. Слідом за презентацією потенційного блоку трудовиків, регіоналів та НДП було заявлено ідею певної широкої центристської та реформаторської коаліції під Ющенка. Прагнення створити могутню центристську коаліцію, яка могла б стати основою нової парламентської більшості, логічне. Близько 40% голосів центристського електорату може бути розпорошено між партіями, які не подолають чотиривідсоткового бар’єру, і в результаті може бути втрачено. Але зі створенням великих коаліцій є серйозні проблеми. По- перше, далеко не очевидно, що вони механічно об’єднають центристський електорат. По- друге, не зовсім зрозуміло, як дві заявлені коаліції співвідноситимуться між собою. І в тій, і в другій, наприклад, віртуально присутні впливові члени НДП. По-третє, українська практика поки що засвідчила відносну ефективність (на парламентських виборах) малих коаліцій (із двох партій), але жодною мірою — не великих. Чим більше учасників, тим складніше домовитися та погодити інтереси, з поміж них і щодо квот у виборчому списку. Без цілеспрямованого впливу з боку президентської адміністрації буде вельми складно добитися створення таких блоків. Судячи з усього, можливе формування 3—4 х сильних виборчих блоківу центристській та правій частині політичного спектра України. І це дозволяє припускати, що систему комбінаторної більшості буде усвідомлено відтворено і внаслідок парламентських виборів 2002 р.

Узагальнення згаданих тенденцій свідчить про те, що нині активно відтворюється система стримувань та противаг на новій основі і в новій конфігурації, але знову під контролем Президента. Чи виявиться вона ефективною? Чи приймуть її впливові центристські сили? Яким буде новий уряд? Урядом «держсекретарів» чи він усе-таки спробує спрямувати вектор політичного легітимного впливу на діяльність виконавчої влади? Відповідей на ці запитання поки що немає. Адміністративна реформа набула помітного політичного відтінку та синхронізується з передвиборною кампанією. Гра на мізері триває?