Осмислення минулого — обов’язок наших сучасників
Повніше усвідомлюючи минуле, ми усвідомлюємо сучасне; глибше опускаючись у смисл минулого, розкриваємо зміст майбутнього; дивлячись назад, крокуємо вперед.
О.І. Герцен
Не знаючи минулого, неможливо зрозуміти справжній сенс сьогодення і цілі майбутнього.
О.М. Горький
Десята річниця серпневих подій 1991 року, що наближається, загострення політичної ситуації в Україні оживили дискусії про те, що ж сталося з нашою країною, чому супротивникам соціалізму вдалося порівняно легко захопити владу, зруйнувати велику союзну державу, котра встояла в найкровопролитнішій війні з фашизмом, здійснити реставрацію капіталізму, причому в найбільш дикій, кримінально-олігархічній формі, які фактори зумовили поразку майже 20-мільйонної партії, що керувала майже три чверті століття всім життям країни.
Звичайно називають дві причини — підривна діяльність західних спецслужб і зрадництво горбачовсько-яковлевської верхівки. Що і те, і інше, як то кажуть, «мало місце», навряд чи хто може заперечувати. Але чи вичерпується цим проблема? Свого часу Ф. Енгельс, аналізуючи причини поразки революції 1848—1849 років у Німеччині, відзначав: «...коли починаєш з’ясовувати причини успіху контрреволюції, то всюди наштовхуєшся на готову відповідь, буцімто справа в пані А чи громадянині Б, що «зрадили» народ. Ця відповідь, залежно від обставин, може бути правильною або ні, але ні за яких обставин вона нічого не пояснює, не показує, як могло статися, що «народ» дозволив себе зрадити. І сумне ж майбутнє політичної партії, якщо весь її капітал полягає в знанні тільки того факту, що громадянин такий-то не заслуговує на довіру...» А коли замислюєшся над тим, що, коли три «біловезьких зубри» самочинно оголосили про «припинення існування СРСР як політичної реальності», це не викликало протесту з боку громадян Радянського Союзу, що за кілька місяців до «змови трьох» величезною більшістю висловилися на всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року за існування союзної держави, то — за всієї умовності історичних паралелей — мимоволі приходять на думку відомі слова К. Маркса про те, що «Нації, як і жінці, не прощають хвилину помилки, коли перший зустрічний авантюрист може зробити над нею насильство... Треба ще пояснити, яким чином три пройдисвіти можуть захопити зненацька і без опору полонити «націю».
Не тільки заради відновлення історичної правди, сильно замуленої за останні роки, важливо тверезо, неупереджено осмислити минуле, дати об’єктивні відповіді на запитання: як могло статися, що керівництво партії й держави опинилося в руках переродженців? Чому правляча партія, що увібрала в себе — що б хто ні говорив — найбільш свідому, підготовлену й активну частину суспільства, — виявилася нездатною адекватно відповісти на виклики часу, обумовлені новітньою науково-технічною й інформаційно-технологічною революцією, необхідністю всебічної демократизації суспільного й державного життя, реформування відносин у багатонаціональній союзній державі? Чому державні органи Радянського Союзу не змогли нейтралізувати весь посилюваний вплив Заходу, що переростав у неприкрите втручання у внутрішні справи країни, припинити підривну діяльність агентури іноземних держав, лідери яких і не ховали намірів і планів підірвати СРСР зсередини й кінець-кінцем стерти його з політичної карти світу? Чому радянські люди, навіть комуністи, не виступили організовано на захист своєї партії й держави, соціальних завоювань часів соціалізму? Бо, як справедливо помітив американський філософ Джордж Сантаяна, той, хто не пам’ятає свого минулого, приречений на те, щоб пережити його знову.
Важливе значення в цьому плані мають свідчення тих, хто безпосередньо причетний до подій останнього періоду, хто спостерігав, що називається, зсередини, як перероджувалася правляча верхівка, зростала бюрократизація партійного і державного апарату, як догматизм і начотництво все більше сковували теоретичну думку, як відбувалася ерозія радянської системи. Привертають увагу видання, котрі з’явилися останніми роками на книжковому ринку (в основному, російському), присвячені висвітленню й аналізу процесів, що відбувалися в партії та країні під час горбачовської «перебудови» і в період після неї.
Це насамперед записки і спогади колишніх членів та кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС — М. С. Горбачова, А. А. Громика, М. І. Рижкова, Є. К. Лігачова, В. І. Воротнікова, П. Ю. Шелеста, В. О. Крючкова, Б. М. Єльцина, В. А. Медведєва та інших. Щоправда, згадані видання відзначаються (і це можна зрозуміти) суб’єктивістським, часом відверто кон’юнктурним підходом до оцінки подій і рішень, що тоді приймалися, прагненням у вигідному для того чи іншого автора світлі подати власну позицію.
Цим особливо відрізняються видані після 1991 року «праці» колишнього члена Політбюро ЦК О. М. Яковлєва, перейняті войовничою нетерпимістю до марксизму і більшовизму, та й, по суті, і неприйняттям соціалізму, Жовтневої революції. За свідченням одного з його «соратників» Олександра Ципко, ще восени 1988 року «головний ідеолог КПРС» говорив йому, що вважає марксизм «із самого початку утопічним та помилковим», що в його (Маркса) теорії немає найголовнішого — свободи вибору», а «у його соціалізмі немає місця для особистості, а тим більше умов для її всебічного і гармонічного розвитку». Це говорилося про К. Маркса, який розглядав майбутнє комуністичне суспільство як «асоціацію, у якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх». Вражає і те, що в цей же час Яковлєв у численних публічних виступах необхідність демократизації громадського життя країни пов’язував, насамперед, з марксистським розумінням свободи, соціалістичного самоврядування, а «у Жовтневих днях, у ленінській спадщині» бачив «і міцну духовну опору, і повчальні уроки». Коли, у яких випадках був щирий і коли лицемірив цей «викривач марксизму»: коли обґрунтовував свої «перебудовані» міркування посиланнями на світогляд К. Маркса і Ф. Енгельса, називаючи його, слідом за В. І. Леніним, «цілком революційним і критичним», чи коли бездоказово повторював про «аморальність марксизму», його «протиприродність, ворожість усьому живому»?
Цікавий фактичний матеріал, у тому числі багато документів партійних і державних органів, що раніше не публікувалися, міститься в роботах, що вийшли останніми роками, авторами яких є колишні співробітники апарату ЦК КПРС. Можна назвати, зокрема, книги колишнього завідувача Загальним відділом ЦК Болдіна «Катастрофа п’єдесталу», помічників секретаря ЦК КПРС Лєгостаєва — «Технологія зради» і Печенєва — «Зліт і падіння Горбачова. Очима очевидця», першого заступника завідувача Відділом організаційно-партійної роботи Разумова «Катастрофа і надії. Політичні замітки про те, що і чому сталося з КПРС, про перспективи відродження партії комуністів», консультанта Ідеологічного відділу Онікова «КПРС: анатомія розпаду. Погляд зсередини апарату ЦК КПРС», серію книг заступника керівника прес-центру ЦК КПРС Зеньковича. Це різні за характером, обсягом, охопленням описуваних подій, манерою викладу роботи, не позбавлені особистих пристрастей та упереджених оцінок. Але з них можна почерпнути чимало цінного для оцінки того, що сталося в країні, становища в партії в роки «перебудови», під час так званого серпневого «путчу» і в наступний період.
Особливо «плідними» у мемуарному жанрі виявилися працівники міжнародних відділів ЦК КПРС (у ЦК таких відділів було кілька) — Брутенц, автор досить великої книги спогадів «30 років на Старій площі», Черняєв, який опублікував останнім часом кілька книг, Шахназаров. Ґрунтовна поінформованість у питаннях міжнародної діяльності КПРС (автори багато років працювали заступниками завідувачів відділами ЦК КПРС), близькість до політичного керівництва країни (Черняєв і Шахназаров були також помічниками Горбачова як Генерального секретаря ЦК КПРС і президента СРСР), публіцистичний талант дозволили їм створити твори, які, відбиваючи — не без апологетики стосовно М. С. Горбачова — найважливіші зовнішньополітичні акції КПРС і Радянської держави, становище в ЦК КПРС, його апараті, — містять багатий матеріал, цікавий для дослідників найбільш драматичних етапів у житті нашої країни.
Нещодавно на сторінках московської «Независимой газеты» був опублікований великий фрагмент із нової книги Шахназарова «З вождями і без них». У матеріалі, поданому під заголовком «Після Комінтерну. Міжнародний комуністичний рух: час нездійснених надій», на конкретних прикладах показано, як втрачав силу колись могутній, згуртований рух, якого раніше не знала історія, — «у такій мірі піднімався він, за висловом автора, над державами і кордонами», об’єднавши понад 30 мільйонів прихильників комунізму. Не можу погодитися з категоричним твердженням автора, буцімто «світовий комунізм, тобто солідарність і організаційна єдність компартій, які перетворювали їх на глобальну силу, що не уступала великим державам, почив у бозі» — на відміну від компартій окремих країн, які «оправлялися після розгрому, починають відроджуватися в новому вигляді і навіть подекуди повертатися до влади». Тенденція до відродження ділового узгодженого співробітництва рівноправних комуністичних партій з урахуванням нового становища, що склалося у світі, все більш виразно пробиває дорогу, сприяючи координації дій, взаємному збагаченню досвідом боротьби за спільні цілі — побудову суспільства соціальної справедливості і справжнього народовладдя.
І, проте, не можна не визнати, що по міжнародному комуністичному руху були нанесені важкі удари, що призвели якщо не до його розпаду, то до серйозного послаблення інтернаціональних зв’язків між комуністичними партіями. Значною мірою це сталося тому, що керівництво КПРС не спромоглося вчасно і вірно оцінити масштаби і значення все більшого прагнення лідерів деяких закордонних компартій «дистанціюватися від Москви», розбігтися по національних квартирах. У комуністичному русі, відзначається в книзі Шахназарова, наростало «протиріччя між прагненням КПРС диктувати комуністичному співтовариству свою програму дій і протидією цьому, активною і пасивною, з боку «бунтарів» — спочатку керівництва Компартії Китаю, потім румунської Компартії, західноєвропейських партій, що перейшли на позиції так званого єврокомунізму. До того ж догматизм, що вразив московську верхівку, призвів до того, що КПРС перестала бути генератором живої, творчої теоретичної думки, по-справжньому інтелектуальним центром, а, отже, незаперечним авторитетом, надихаючим прикладом для братерських партій. Додамо до цього трагічні події в НДР 1953 року, в Угорщині 1956 року, у Чехословаччині 1968 року. Плюс — Афганістан.... У підсумку «колишня роль Москви як штабу революційних сил стала анахронізмом». З цього також дуже важливо витягти серйозні уроки, особливо тепер, коли світ став, власне кажучи, однополюсним, свою волю в ньому диктують і прагнуть нав’язати її всім країнам і народам, утверджуючи «новий світовий порядок» Сполучені Штати Америки. Сьогодні особливо потрібні згуртовані, активні дії всіх прогресивних сил світу, насамперед комуністичних партій.
І ще про одне хотілося б сказати. Ми не може похвалитися тим, що в Україні політики системно займаються аналізом і осмисленням того, що сталося з нашою країною, які уроки повинні бути витягнуті з катастрофи, яка з нею сталася. Вийшло усього кілька книг, присвячених цій проблематиці. У їхньому числі — «Щоденникові записи-спогади члена Політбюро ЦК КПРС», колишнього першого секретаря ЦК Компартії України П. Ю. Шелеста «... Да не судимы будете» (до речі, видані вони в Москві); змістовні спогади одного з керівників Компартії й Української радянської держави О. П. Ляшка «Груз памяти» (перші два томи цього дуже коштовного видання уже вийшли друком, третій поневіряється видавничими перекатами); «Записки профессионального партийного работника» — колишнього секретаря ЦК КПУ Я. П. Погребняка «Не предадим забвению...»; роздуми колишнього голови Ради Міністрів УРСР В. А. Масола «Упущенный шанс. Что и как произошло с Советской страной». До цього можна додати книги нинішнього голови президентської адміністрації В. М. Литвина, а також записки колишнього помічника першого секретаря ЦК КПУ В. К. Врублевського «Володимир Щербицький. Правда і вимисли», та ще оригінальну книжку колишнього завідувача сектором партійної інформації відділу організаційно-партійної роботи ЦК КПУ В. П. Гамана «Коридори ЦК. Дещо із записників 1968—1972 років та пізніших доповнень». Мабуть, i все. На жаль, навіть ці видання залишилися, по суті, непоміченими широкою громадськістю, пресою, серйозною критикою. Багато сторінок вітчизняної історії, у тому числі бурхливі 80—90-тi роки ще чекають свого дослідника.
Мабуть, рідко яка нація дозволяє собі так ставитися до свого минулого. Переписувати кількаразово історію, обпльовуючи діяння попередніх поколінь, трощити пам’ятники і символи колишніх епох, роблячи це і «по найвищому велінню» (ще одне підтвердження тому — недавній президентський указ з цього приводу), — це ми, українці, вміємо. Чим же ми відрізняємося від бурбонів, які «прославилися» тим, що «нічого не забули і нічому не навчилися», чи від афганських талібів, що цими днями по-варварськи знищують унікальні пам’ятники доісламської (буддійської) епохи? Хто ж буде вважати нас представниками цивілізованої нації?
