Горбачов, перебудова, Україна
Після серпня 1991 року, коли поширилася мода заробляти гроші на спогадах про Горбачова, один з його колишніх особистих охоронців надрукував нотатки, в яких є такі слова: «Незадовго до відставки він зустрічався під Києвом, у розкішній резиденції Володимира Щербицького, з Гельмутом Колем. Між ними на той час склалися майже приятельські стосунки, вони називали один одного «Гельмут» і «Міша». І ось сидять вони, розмовляють про все — про політику вже все було переговорено, і кожен із співрозмовників вже передчував, що, напевно, востаннє російський президент поводить себе господарем в Україні і що дні Горбачова лічені...»
Абсолютно точно сказано: як і його попередники на посаді лідерів Компартії, Горбачов завжди прагнув поводити себе «господарем в Україні».
І він, в принципі, добре знав, як цього досягти. Як апаратник, котрий відносно молодим, розштовхавши своїх політичних конкурентів, зміг продертися на вершину кремлівського олімпу, він добре засвоїв суть відомої ще з ленінсько-сталінських часів приповідки:«Коли у Москві стрижуть нігті, у Києві ріжуть пальці».
Чи не в цьому відповідь на запитання про те, чому так довго, до 1989 року, коли вже таки набув необоротності процес гласності, Москва тримала на київському партійному троні суперконсервативного і амбіційного Володимира Щербицького?
Ще одне запитання: кого санкціонував Горбачов на заміну Щербицькому? Володимир Івашко, вишколений на принципах трибунної партійно-масової демагогії не дуже високого класу, зовсім не був ліберальнішим за Щербицького. 4 жовтня 1989 року Івашко заявив, що «треба радше говорити про подібності, а не різниці», що «обидва ми — Щербицький і я —переконані комуністи, і щодо цього не повинно бути жодних ілюзій...» А 10 жовтня 1989 року він декларував, що «ми ладні взаємодіяти з будь-якими суспільними силами й формаціями, які стоять на позиціях соціалізму, на позиціях Союзу РСР; з тими ж, хто виступає з сепаратистськими, націоналістичними ідеями, я співпрацювати не можу. Це справа принципу».
Саме цей принцип прагнув довести і останній партійний прокуратор України — Станіслав Гуренко, котрий особливо був потрібен після горбачовського повороту «праворуч», в бік певних консервативних сил.
Відомий у добу перебудови економіст, академік С. Шаталін, у своєму відкритому листі Горбачову у січні 1991 року дорікав ініціатору перебудови: «...Ви боїтесь втратити владу».
Він справдi дуже боявся її втратити, в тому числі — в Україні, оскільки добре розумів: без України не буде СРСР.
Однак і в цій ситуації Горбачов залишався Горбачовим, політичне кредо якого можна сформулювати так: він знав, що так далі жити не можна, але ніколи не мав плану, що зробити для зміни ситуації на краще.
Згадаймо його спроби укласти союзний договір. Горбачов прекрасно розумів недоліки старого «Союза нерушимого республик свободных», але він не зміг запропонувати моделі (не паперової, а життєвої моделі) нових стосунків колишніх союзних республік. Це, до речі, дало привід його противникам дорікати, що він свідомо розвалював СРСР. В тому-то й річ, що не свідомо!
Дилетант в практиці міжнаціональних відносин, він почав експериментувати над геніальним ленінсько-сталінським витвором — Союзом РСР — і зрештою зруйнував «червону імперію», так і не знайшовши їй ліберально організованої заміни. Саме недооцінка міжнаціональних проблем була однією з фундаментальних помилок М.Горбачова-реформатора. На його думку, зміни повинні були торкнутись зовнішньої політики, економіки, гуманітарної сфери. На практиці почали домінувати міжнаціональні проблеми, які Горбачову ніколи не були цікавими з огляду на його інтернаціоналістські стереотипи.
Саме ці стереотипи він абсолютно виразно і агресивно використовував у своєму останньому інтерв’ю українському телебаченню на посаді президента СРСР. Інтерв’ю, що його тоді провів 3иновій Кулик, яскраво засвідчило не лише неприязнь Горбачова до українського «троянського коня» Леоніда Кравчука, а й надто запізніле розуміння, що діяти в Україні він мусив інакше.
У квітні 1994 року на запрошення Фонду Горбачова у Москві мені довелось брати участь у міжнародній науковій конференції, присвяченій 100 річчю з дня народженняМ.Хрущова. Головував на цій конференції Горбачов, з яким я мав нагоду бачитись вдруге.
Вперше це трапилось у квітні 1982 року, коли з першого ряду Кремлівського Палацу з’їздів я спостерігав «уходящую натуру» — увесь тодішній партійно-державно- номенклатурний «Монблан» брежнєвської доби, всю правлячу геронтократію. Серед неї, навіть зовнішньо, виділявся молодий раціонально-ортодоксальний кар’єрист Горбачов.
І ось нова зустріч. Він не дуже змінився (хіба що охоронців поменшало — всього два), а головне — не змінився спосіб його поведінки. Насамперед він залишився егоцентриком, людиною, яка впевнена у своїй правоті, а від інших вимагає одного — щоб його слухали.
Його вразило, коли Сергій Хрущов, з яким ми добре знайомі, запропонував послухати мій виступ, оскільки я спеціально приїхав з Києва.
— Ви з Києва? — перепитав Горбачов, буквально увіп’явшись в мене очима.— Ви з України?
— Так, я з Києва, з України.
А далі я вимовив кілька вітальних фраз українською мовою. Горбачов миттєво відреагував на це. Він навіть почав підказувати мені окремі українські слова, а потім сказав:
— Передайте в Києві, що ми тут, у Москві, розуміємо все без перекладу.
— Добре, передам, — відповів я.
А потім вирішив трошки покепкувати:
— А кому передати, Михайле Сергійовичу?
Він миттєво зрозумів іронію. Витримав паузу. І далі, ніби гіпнотизуючи мене поглядом, відповів після невеликої паузи:
— Ви самі знаєте кому...
Потім він кілька разів переривав мене своїми сентенціями про братерство українського та російського народів, а в заключному слові підкреслив, що без України не буде СРСР і що саме з України розпочне своє відродження Союз незалежних і рівноправних держав.
Слухаючи його ставропольську мову і спостерігаючи вождістську жестикуляцію, я раптом згадав, як під час зустрічі в редакції «Литературной газеты» 1992 року Горбачов заявив: «Я або був у гармонії з інтелігенцією, або я шукав цю гармонію».
Я тоді подумав, що Горбачов ніколи не був у гармонії з українською інтелігенцією.
Чому? Тому що він ніколи не мислив і навіть не міг уявити собі Україну поза СРСР, а це з самого початку робило його перебудовні гасла декларативними. Відверта його ставка на консервативні елементи політичного істеблішменту України лише підтверджувала цю оцінку. Недаремно Мирослав Попович зауважує, що «Горбачов нічого не хотів нічого чути про РУХ, зустрічатися з нами» ( День, 2001, № 41, 2 березня ).
Але унікальне те, що і ці консерватори, і представники національної інтелігенції, і вчорашні свої (на кшталт, якщо говорити про Україну, Бориса Олійника) — всі зрештою (правда, різною мірою) критикували, а згодом і таврували Горбачова, що засвідчувало: він не знайшов ключа до України.
Так, з його діяльністю пов’язане відродження свободи слова і думки. Тобто тiєї реальної свободи, яка ще раз продемонструвала ненависть нормальних громадян до будь-якої тиранії, принизливої великодержавної політики, коли у дружніх обіймах душиться свобода «братерського народу», з яким «нам немає що ділити».
Немає сумніву, започаткована 1985 року горбачовська перебудова дала Україні шанс стати повноцінною державою. Той самий шанс, про який «кремлівський мрійник» (Горбачов) у квітні 1985 року навіть не здогадувався.
Одначе не можу забути, що не хто інший, як Горбачов, тоді у 1994-му, на засіданні у Москві, про яке я згадував, передрікав: саме з України розпочнеться відродження Великої Росії під машкарою Співдружності Незалежних Держав або під старою назвою — СРСР.
Звісно (на щастя!), не від Горбачова залежить, чи здійсниться цей макабричний прогноз. Молдавські події зайвий раз засвідчили — все залежить від вміння правлячої еліти не гратися із незалежністю і не імітувати незалежність. Не гратися з комунізмом і не імітувати заборону комунізму, а таки засудити і заборонити його як деструктивну і (це головне) антидержавну, антинаціональну ідеологію і практику.
З другого боку, ці події підтверджують, що посткомуністична номенклатура за своєю маргінальною природою несе небезпеку комуністичної реставрації. В Україні є сили, які готові таку реставрацію здійснити (почитайте хоча б інтерв’ю Георгія Крючкова, в тому числі у «Дні»).
Ось чому не в косметичних змінах і не в літаніях про підступні дії ворогів з того або з іншого табору може бути шанс для побудови справді демократичної України.
Це все набридло всім. А тому цілком доречним тут може стати використання досвіду Єльцина, який свого часу просто і прямо порадив Горбачову піти. У того не витримали нерви, він пішов, а ще й образився: мовляв, я вам свободу і гласність, а ви мене — реформатора і демократа — у відставку.
Для політика остання справа ображатись. Або плакатися, що в Україні не знайдеться людей, здатних замінити тих, кому вже давно час писати мемуари про те, як ми літали в космос в той час, як жінки на колгоспних ланах задарма вручну сапували.
А ще гірше оточувати себе особами, які запевняють:«Ну, немає в Україні опозиції», а іншим пояснюють:«Так, ми маємо тисячі претезій до цього керівника, але де знайти іншого?!»
Люди знайдуться!
І вони не будуть перед наявністю кризової ситуації говорити, що кризи (як і опозиції) немає, кидатися в обійми різновекторних братів або оголошувати за допомогою пропагандистських фіглярів з УТ-1 «націонал-соціалістами» тих, кому не подобається те, що робить влада. Ці люди будуть, по-перше, визнавати наявність кризи, якщо вона виникла, по-друге, долати кризу, а по- третє, виходити з того, що опозиція — це як погана погода: неприємно, а пам’ятати про неї увесь час потрібно. Інакше можна застудитись.
Плекаю надію, що висновки з нинішньої ситуації все-таки буде зроблено.
І тут добре придадуться й уроки Горбачова, й уроки останнього українського десятиріччя.
