«ФРОНДУ» ОСВОЇЛИ. ЩО ДАЛI?
Проблема настільки дозріла, що вже лежить на поверхні. Ще минулої п’ятниці, готуючись потихеньку до роботи над нинішнім оглядом, позначила собі в блокноті крупно червоною ручкою: суспільству зараз потрібна якась третя сила (не комуністи), котра відмовиться від тактики сугубо політичного протистояння і запропонує країні стратегію еволюційної, реальної, «рухомої» демократизації економіки і державного управлiння. І так само потрібні ЗМІ, які зможуть піднятися над роллю «за» — «позицію» чи «опозицію». І на перше місце поставлять об’єктивістське висвітлення фактів, а ще важливіше — об’єктивістську постановку проблем. А вже в понеділок про це мені по телефону говорив Сергій Дацюк, автор уже один раз цитованого мною дослідження «Сучасне виробництво новин», інтерв’ю з яким, я сподіваюся, незабаром у «Дні» відбудеться. Ідея? Оволодіває? Масами?..
Так, я залишаюся переконаною прихильницею права журналістів (незважаючи на всю специфіку професії) займати (якщо щиро) визначену політичну позицію, насамперед — якщо вона критична до влади і підтримує сили опозиції, без контролю якої влада втрачає всі границі дозволеного, у тому числі і моральні. Але ось наступив момент — коли без об’єктивної інформації вже просто можна задихнутися.
Ну, те, що відбувається на УТ-1 , уже всерйоз і обговорювати не хочеться. Коли після жорсткої заяви Дж. Сороса і його пропозиції Л. Кучмі передати свої повноваження В. Ющенку до закінчення слідства, на цьому каналі ( «УТН- панорама» ) відомого фінансиста ледве не звинувачують в інвестуванні акції «Україна без Кучми» — можна тільки розвести руками. Чи коли Анатолія Матвієнко в «7 днях» «ловлять» на непослідовному, абсолютно протилежному «ставленні» до церкви і священнослужителів під час перебування його комсомольським секретарем за радянських часів — і зараз, як лідера партії «Собор» — можна тільки задатися запитанням, чи не є це натяком Вадима Панасовича Долганова — Леонідові Даниловичу Кучмі, що, порившись в архівах, можна й у минулому останнього, під час перебування його керівником парторганізації «Південмашу», знайти дуже цікаві цитати? У «7 днях» навіть вдалий хід ще одного винятково- принципового політичного діяча — Сергія Довганя — думку про те, що прийди О. Мороз до влади, за ним стояли б і Павло Лазаренко, і Юлія Тимошенко — не змогли як слід відіграти. Замість цього двічі показали нам незначне по ефективності інтерв’ю кореспондента УТ-1 з О. Морозом після прильоту того зi США та Англії в аеропорту «Бориспіль», з якого основний глядач цього каналу, точно не обтяжений знанням і розумінням політичних нюансів, навряд чи міг взагалі щось зрозуміти, не кажучи вже про чисто доренківську (але абсолютно, на відміну від Сергія Леонідовича, неталановиту) казуїстику з приводу того, від кого саме О. Мороз залежав у США, що він там робив, просив і т.д. Усе разом — грубо, невиразно, неефективно — а тому, навіщо? Особливо, коли, на додачу, ще й смішно — як пафосні вигуки в закадровому тексті одного із сюжетів: «Вони (учасники вуличних акцій. — Ред. ) ще і погрожують законній владі!»
Але, з другого боку — останнім часом усе більше запитань виникає, приміром, і до того ж СТБ. І не з приводу позиції, явно лояльної до дій учасників акції УБК. Навпаки, добре, що, незважаючи на зміни в складі інвесторів каналу, у його нових-старих менеджерів поки вистачає зрілості не «давити» на журналістів. Але ось що стосується пропорцій, балансу у висвітленні різних проблем і, нарешті, професіоналізму того, що часом роблять журналісти... Чесно кажучи, у мене давно склалося враження, що Роман Скрипін мало готується до своєї авторської програми «Медіа-клуб» , до якої запрошує часто дуже відомих політичних оглядачів і керівників політичних видань, але при цьому все більше розповідає про власну думку з приводу поставлених гостям запитань, підмінюючи журналістську компетентність (у тому числі — і як інтерв’юера!), такт і обов’язок дати глядачеві якомога більший спектр точок зору — доморослими міркуваннями, котрі від того, що найчастіше наївні, можливо, і виражаються в надмірно «підлітково-нахабній» формі. Але докладний розбір «медіа-польотів» на СТБ — іншим разом. А ось що стосується п’ятничних «Вікон-опівночі» — які в цей день виходять в ефір у формі діалогу, і гостями яких цього разу були політологи Михайло Погребінський і Микола Томенко — то необхідно відмітити дещо зараз. Ні, сам по собі діалог двох відомих політологів був цікавим і явно необхідним — оскільки на той момент (до виходу в ефір телещотижневиків) це була ледве не єдина на ТБ спроба проаналізувати ситуацію, що склалася в країні після ліквідації наметового містечка. І дискусія політологів, і їхні оцінки дій влади та її опонентів, особливо навколо деяких новоявлених штампів (ну, скажімо, чи є в Україні опозиція, незважаючи на те, що немає закону про опозицію — як, до речі, і про Адміністрацію Президента, як правильно помітив М. Томенко) — були досить тверезі та цікаві, незважаючи на їх явну часом полемічність та однобічність. Навряд чи щось можна було б сказати проти й основного посилання передачі: запитання про те, що потрібно робити, щоб вивести нинішню гостру політичну ситуацію в країні з глухого кута? Але, на жаль, це посилання не мало практичного втілення. По-перше, коло питань, яке визначав ведучий передачі, так і не вийшло iз вже звичного обговорення прямолінійних (локальних) дій-протидій (і навпаки) влади — і опозиції. Навіть найменшої спроби розширити контекст аналізу обговорюваної проблематики (інтереси різних сторін політичного процесу — економічні й політичні, їхні явні та неявні (недекларовані) цілі, співвідношення цих цілей та інтересів з практичною доцільністю для суспільства, фундаментальні причини — крім горезвісного «непрофесіоналізму» — тих чи інших «дiй» тих чи інших учасників подій тощо) продемонстровано не було. Намір М. Погребінського поміркувати про наявні або відсутні основи (технологічні) діалогу між політичними силами — підтримано не було. На жаль, так само, як гасло «Україна без Кучми» не наповнюється протягом ось вже декількох місяців майже ніякою змістовною конкретикою, так само і багато наших телеканалів не намагаються (чи не вміють) перейти від переливання iз пустого в порожнє, що вже викликає оскому (за типом комунальної квартири: «а він їй сказав» — «а вона йому»), від виконання мелодії усього лише з однією-двома нотами — до, у кращому випадку, об’єктивістської полеміки глибоких, контекстних аргументів, чи вже, в гіршому випадку, піарівських технологій не прямого, а опосередкованого впливу, до роботи не на емоціо — а на раціо. Що ж стосується програми саме Романа Скрипіна — то при всій моїй симпатії до цього журналіста, котрий, як на мене, працює щиро — тільки професійною безпорадністю можна пояснити те, що він постійно скочується просто до базарної лайки в ефірі з гостями студії. Саме так сталося й в аналізованих «Вікнах-опівночі», коли на голову явно нічого не розуміючого глядача посипалися докори ведучого на адресу політолога Михайла Погребінського, який — якщо я правильно зрозуміла — висловив журналістам модну нині претензію в тому, що, мовляв, і вони «розгойдують човен», «педалюючи» у своїх репортажах з вуличних акцій гостроту моменту. Я, взагалі, не погоджуся із шановним Михайлом Борисовичем, який позначив «неправильність» не тільки акцентів, які ми чуємо з екрану, але й навіть демонстрованого відео. Я, на відміну від багатьох, у тому числі і деяких журналістів, не вважаю, що наш, український, глядач не такий, як західний. Навпроти, думаю, що якби йому регулярно в режимі «он-лайн» і «без коментарів» (по типі «Євроньюс», скажімо) показували б повну інформаційну картинку дня без купюр, він цілком би навчився розрізняти, що є що і хто є хто, навчився б навіть робити «правильний вибір» — з погляду його власних інтересів, поглядів, переконань — без будь-яких підказок з телевіртуального задзеркалля. Якщо, скажімо, НТВ у режимі «прямого» відео показує ліквідацію наметового містечка або, скажімо, «1+1» дає повнiстю виступ мами Георгія — Лесі Гонгадзе — у ВР, то я не розумію, чому ті, хто був на момент самих подій на Хрещатику або в парламенті — можуть бачити й чути все «без купюр», а телеглядач — ні? «Неправильно» зрозуміють — через непідготовленість, непоінформованість в нюансах і т.д.? Будь ласка — давайте оцінки, демонструйте контексти, надавайте слово експертам, зрештою, роз’ясняйте (що і роблять безупинно багато наших телеканалів, підмінюючи факти коментарями). Але — «позитивний» відеомонтаж дійсності, що настільки полюбився багатьом — це таке ж саме конструювання ситуації в країні, як і негативне акцентування. «Конструюють» дійсність, бажаючи впливати на суспільну думку, і ті, і інші, і «позитивісти», і «негативісти». Але Романові Скрипіну, заперечуючи шановному політологу, мабуть, потрібно було б наводити аргументи своєї позиції, а не по-дитячому закопилювати губи: мовляв, журналістам набридла закритість влади, і те, що їх, журналістів, використовують, як презервативи (!), і ось тому, мовляв — треба розуміти — у них надрив...
Чи просунулися у своїх аналітичних розробках телещотижневики? У «Подробицях тижня» («Інтер») спробували подати головні останні події — серед яких конфлікт «Медведчук — Ющенко» явно змістовніший, ніж протистояння «УБК — силові структури» — під соусом парламентської передвиборної компанії, котра саме розгортається. Не обійшовшись при цьому без явних, а ля УТ-1, перекручувань (скажімо, помінявши місцями в часі і приписавши прямий причинно-наслідковий зв’язок фактам висловленого опозицією наміру — після ліквідації наметового містечка — апелювати до Заходу, і жорсткій заяві посла США в Україні Карлоса Паскуаля, котра з’явилась вже через годину після вищезгаданої акції, і так далі). І не відрізняючись особливою ексклюзивністю аналізу, явно користуючись наробітками своїх колег з відомих газет. І якщо резюме «Подробиць» по протистоянню УБК — влада було примітивно-простодушне: якщо і влада, і опозиція не зможуть піти на діалог — то їх розсудять виборці, то виведення конфлікту навколо ідеї коаліційного уряду винятково в площину можливої відставки Віктора Ющенка було занадто явно напористим, щоб не викликати мимовільних глядацьких підозр в тому ж горезвісному «конструюванні» ситуації за допомогою ЗМІ.
В’ячеслав Піховшек в «Епіцентрі» («1+1») був, безумовно, об’ємніше всіх перерахованих вище програм, хоча теж побудував сценарій під традиційний уже для всіх кут зору на дії влади й опозиції у винятково однолінійному, однозначному вимірі. Шах — мат — шах — шах — мат — мат. Однак при цьому В’ячеслав — не уникаючи, зрозуміло, певних акцентів, але і не педалюючи на них — намагався дати деякий об’єктивістський аналiз на результативність ходів сторін, що опонують, з погляду як наявних у них власних можливостей, так і можливостей, що підкидаються помилками «супротивника», вести свою гру. І оцінки Піховшека і прогнози були дуже, на мій погляд, реалістичні. Обійшовся В’ячеслав і без занадто явного бажання «пограти» з молдавським контекстом — на користь певних політичних сил і позицій, у чому були помічені практично всі інші медіа-конкуренти «1+1». Що стосується аналізу в «Епіцентрі» конфлікту «Медведчук—Ющенко» — то, безумовно, з неприхованим прагненням Піховшека «замочити» останнього, нині — як політика, що веде подвійну гру і з владою, і з опозицією — можна сперечатися, але навряд чи відмовиш ведучому в очевидній спостережливості, вмінні «в’язати» розрізнені факти в один ланцюжок і робити дуже логічні висновки.
Ну і, нарешті, не можна не визнати, що в «Свободі слова» (ICTV) минулої неділі мав мiсце — дуже несподівано для їхньої звичайної видимості об’єктивності, підлеглій дуже конкретній логіці політичної боротьби — деякий прорив у підході до процесів, що відбуваються у країні, до їхнього осмислення. Прорив — як з погляду зрілості технологій, так і з погляду певної незашореності аналізу. Саме в «Свободі слова» був поданий широкий контекст того, що відбувається, котрий об’єднав, здавалося б, дуже різні теми — скажімо, процеси навколо приватизації землі в нинішньому українському селі, чи проблему інвестиційного клімату, чи той же конфлікт «Медведчук— Ющенко» — в одне ціле, взаємозалежне, взаємопояснююче, взаємовикриваюче. Можна говорити про явні проколи передачі або її ведучих — скажімо, вже занадто постійну присутнiсть в ній членів тільки однієї партії (чи парламентської фракції), близької до менеджменту цього каналу. Чи, наприклад, про всерйоз кинуту Миколою Княжицьким репліку про небезпеку руйнування пропорційною системою виборів у ВР адміністративного ресурсу (!) — як опори в недопущенні в парламент великої кількості комуністів... І усе-таки важливіше інше. На відміну від всіх інших каналів, ICTV спробувало заглянути всередину процесів, усередину ситуацій, що нібито лежать на поверхні — а насправді мають корені і передісторію. При цьому — можливо, навіть мимоволі — ведучі Дмитро Кисельов і вже згаданий М. Княжицький — і гість студії народний депутат Інна Богословська — явно розбивали і розхожі нині міфи, продуковані, до речі, і самим ICTV. Наприклад, про те, що це саме акція УБК і апологетствуючі їй ЗМІ «розгойдують човен», збільшують ерозію держави, погіршують інвестиційний клімат у країні, і т.д., і т.iн. Коли в ефірі журналісти й експерти починають всерйоз ситуацію аналізувати, а не займатися шаманством, то виявляється, що і проблеми з інвестиціями, і з «ерозією», і навіть із самою акцією УБК, і з безліччю інших речей беруть свій початок в одному: відсутності структурних, системних реформ в економіці, держуправлінні, організації політичної влади і т.д. У відсутності артикульованої та дієвої стратегії таких реформ, їхнього точного обґрунтування і прорахунку, у тому числі — що стосується слідування рекомендаціям МВФ. У нерозумінні багатьма чиновниками, в тому числі — й високопоставленими — основ роботи не в режимі радянського «ручного керування», а в режимі ринку, конкуренції, існування визначених правил гри. В небажанні цих чиновників учитися (а значить — додасть від себе уважний глядач — у невмінні держави дати для цього дієву мотивацію). У відсутності законодавчого забезпечення тієї ж земельної, скажімо, реформи, податкової революції, яка просто необхідна державі, і т.д. У відсутності припливу нової генерації політиків, менеджерів, фінансистів — до реальної політики й економіки. Так, ICTV, зрозуміло, окрім критики окремих заяв окремих чиновників і критики парламенту (з якою у нас немає проблем) — не докопувалося до вихідних причин перерахованої вище відсутності реальних реформ: чи то політична воля керівників країни, чи їх недостатній професіоналізм, чи з’єднання як суб’єктивних, так і об’єктивних (найбільш ймовірно) факторів. Так, багато з того, про що йшлося в програмі, було і своєрідним піаром інтересів певної партії та фракції, і контраргументами на адресу конкурентів і опонентів. Однак, по-перше, з погляду технологій це було зроблено розумно і професійно, а значить, переконливо. По-друге, вже сама постановка проблем нинішньої політичної кризи в багаторівневій, багатогранній, сферичній формі багато в чому не йшла врозріз з інтересами суспільства. По-третє — і головне — в передачі були глибокі аргументи й аналіз, який багато в чому не обходив гострих кутів, і критична — щодо наявної системи влади — постановка питань, нехай і ніби в окремих областях, але, прямо кажучи, котрі визначають дуже багато й у загальній ситуації в країні. Тим більше, що знаючому глядачевi не так вже й складно екстраполювати почуте і на всю Систему. Власне, це і є модель системного, нелінійного, асиметричного підходу ЗМІ до осмислення суспільно значущих, у тому числі й ніби локальних, розрізнених процесів. Модель, у якій уже явно має необхідність як глядач, так і суспільство в цілому. До речі, якісну трансформацію підходів до проблем країни — у конкретних сюжетах і конкретних авторських підходах — іноді демонструє і те саме СТБ, та й інші канали у певних ситуаціях можуть бути і глибокими, і різнобічними... Отже, можемо? І, виходить, є шанс? Та, власне, ніхто і не сумнівається, що професійний потенціал у журналістів є. Ось тільки ще вистачало б політичного «вищестоящого» за посадою розуму направляти цей журналістський потенціал у потрібне русло, щоб він став не рідкісним винятком, а правилом, системою.... Бо жити нам усім в одній країні, яку «ручним керуванням», без цивілізованих правил, не зміниш...
