Полювання за привидом Вічного Диктатора
Реакцiя на статтю Любовi Ковалевської «Ставка бiльша, чим Росiя»США — справдi велика країна за багатьма параметрами свого розвитку. Але не треба порушувати одну із заповідей і створювати собі кумира. Внутрішня самоорганізація американського суспільства представляється ідеальною. Вона базується на реальних демократичних цінностях і ліберальній ринковій економіці. Зовнішня політика США далека від ідеалу. Чи не тому, що вона ґрунтується на утопії? Існує безліч геополітичних універсальних ідей. Найбільш відома належить З. Бжезінському: створення універсальної світової системи під егідою США, світового уряду тощо. Цією або іншою геополітичною теорією керуються США, але практичні досягнення часто-густо проштовхуються за принципом «ціль виправдовує засоби». А це означає, що побудова всесвітнього «американізму», як і світового комунізму, — утопія.
Внутрішній світ Америки — це впевненість у своїх силах і вміння цією силою розпоряджатися для загального блага, процвітання і розвитку. Поведінка США у зовнішньому світі часто неадекватна ситуації, що може свідчити про наявність певних комплексів. Внутрішній політиці США властиве світськопрагматичне сприйняття реальності, загальнонаціональний консенсус, при якому переможена партія не розбиває на галявині біля Білого дому наметовий табір, а є конфлікт «грішних» земних інтересів. Зовнішні спрямування США нагадують релігійно-месіанський хід з показовим покаранням сил Зла і впровадженням Прогресу.
Подібно до благородного відважного мисливця за дикими монстрами, США кидаються по всій планеті в пошуках потенційного Диктатора. Так може діяти людина, обтяжена комплексом провини. Болісно намагаючись виправити торішню помилку, вона помиляється знову і знову. Прорахунки теперішнього часу не стають для неї такими ж болісними, оскільки виправдовуються необхідністю схопити за бороду привид минулого.
Під час Першої світової війни Америка вперше показала свою силу в Європі, швидко переправивши через океан кілька сотень тисяч солдатiв і вплинула на підсумок війни. Але цей блискавичний успіх в глобальній політиці не отримав свого подальшого розвитку і змінився періодом ізоляціонізму. Концепція національної безпеки засновувалася на захисті берегів Америки як континентального острова. А в той час в Європі ватажок пивного путчу стрімко перетворювався на фюрера і набирав силу німецький фашизм. Купаючись в самовдоволеному ідеалізмі на райському острові, Америка проґавила появу світового Диктатора. Шоком для американської нації став напад його союзників японців на Перл-Харбор.
Історія не має умовного нахилу, і неможливо з точністю сказати, чи змогла б Америка нейтралізувати Гітлера, якби вчасно втрутилася... Але іноді здається, що вона відчуває себе винною в цьому перед всім світом, крім Росії (СРСР). Це підтверджує особлива «любов» США до всiляких диктаторів і прагнення за будь-яку ціну заблокувати або скинути диктаторські режими. Подібні дії супроводжуються численними людськими жертвами і політичними казусами. Так, наприклад, для повалення «марксистського режиму» в Чилі спецслужби США розробили план викрадення популярного в народі генерала Р. Шнейдера, який відмовився виступити проти Альєнде. «Сліди» викрадення вели до лівих, щоб викликати народне повстання з метою повалення законно обраного президента. Зовсiм випадково серед політичних противників С. Альєнде не знайшлося жодного циніка, який би зміг звинуватити президента у вбивстві генерала. Замість народного повстання було організовано военний переворот. Вбивши ніби потенційного диктатора, США поставили диктатора справжнього, кривавого, (чого і самі не чекали), виправдовуючи його в очах світової громадськості уявним економічним чудом.
І тільки відносно СРСР американська політика завжди була адекватною. США не відчували своєї провини перед «імперією зла», котра спровокувала появу «третього рейху» і сприяла її розпаду. Але бачити в цьому заслугу однієї Америки було б некоректним. Завдяки багатовіковій боротьбі українського народу за свою незалежність став можливим мирний демонтаж імперії. Україна від дня народження всі десять років проводить політику Сили Права, відмовившись від ядерної зброї і закривши Чорнобильську АЕС. Але носії Права Сили — США і Росія — поблажливо вважають це слабкістю.
До Росії Америка ставиться без сантиментів, вимірюючи її силу мірою загрози своїй національній безпеці. Правонаступницю СРСР не турбують нічиї комплекси, вона сама повинна відповідати за своє минуле. Схоже, що Україну Америка «жаліє». Але випадково в назві проамериканської опозиції ключовим словом є «порятунок». Рятувати Україну треба від корупції, від олігархії, від всього, що загрожує демократії. Після загибелі в американському бомбардуванні мирних іракців чутлива демократична величність була стурбована... «застосуванням сили» на Хрещатику. Експортний варіант демократії для України разюче відрізняється від власного американського, де демонстранти, які порушують судове рішення, розганяються в лічені хвилини. А про те, щоб перешкодити Президенту покласти квіти до національних святинь, не може бути і мови.
Громадська самодисципліна, вміння підкоритися більшості до наступних виборів — єдино можливий шлях демократичного розвитку, альтернативою якого є анархія або тоталітаризм. Тому Президенту України дуже важливо потурбуватися про створення української опозиції. Наявність в країні полярних «російської» (компартія) і «американської» (форум нацпорятунку) опозицій здатні викликати територіальний розкол. Консолідації суспільства міг би сприяти й нейтральний статус України як без’ядерної держави.
Незважаючи на офіційні заяви, все ж не полишає відчуття того, що в Україні хтось шукає привид Вічного Диктатора. Один з неофіційних американських рецептів «порятунку» України простий, як правда»: відправити у відставку Президента, на його місце поставити прем’єра- реформатора, і одразу станеться економічне чудо. Месіанська схоластика носіїв Прогресу не допускає наявності національних особливостей його впровадження. Якби народ зустрічав західних інвесторів з таким же захопленням, як героїв серіалу «Династія», у нас би було скільки завгодно економічних чудес. Але одне — оплакувати сімейний нелад Керрінгтонів, і зовсім інше — побачити реального мільйонера власником місцевого підприємства. («Вони нас пограбують!») І грабують же, вкладаючи інвестицій на 50 доларів, а вивозячи мільйони. Враховуючи, що близько половини населення планети живе в умовах авторитарних режимів, чи насправді щирі мисливці на диктаторів в прагненні демократизувати весь світ? Або вони вічно керуються меркантильними інтересами? Так чи інакше, але полювання за привидом Вічного Диктатора наближається до свого піку: в американському Конгресі є законопроект, що наділяє Президента США правом фізичного знищення особливо небезпечних для людства привидів... Але чи позбавить це від комплексу провини?