ЩОДЕННИК

Йду на роботу. Погода капосна: відлига, за комір крапає. Перехожі квапляться. Автобуси з-під коліс бризкають рідкою багнюкою. На роботі знову затримують зарплату. У сина в школі двійка. Черевики протікають. Мати в листі журиться, що я рідко навідую її в селі. По телевізору що не новина, то катастрофа, мітинг, теракт. Скільки ще буде тривати хаос? Коли настане спокій? Як довго терпіти народу?

Повертаю в провулок, де серед житлових будинків розташований офіс редакції. Якась бабця з балкона другого поверху гукає:

— Молодий чоловіче! Чуєте, молодий чоловіче!

Задираю голову — невже до мене?

— Ви, молодий чоловіче, ви!

Зупиняюся. Бабця в пальті перехилилася через поручень.

— Чого вам? — питаю, поправляючи комір.

— Вибачте, будь ласка, ви не скажете, який сьогодні день?

— Сьогодні? Сьогодні… — Я згадую. — Сьогодні п’ятниця.

— Спасибі. Велике вам спасибі, молодий чоловіче. — Бабуся зникає з балкона.

Якусь хвилину я стовбичу посеред вулиці. Невже все так безнадійно? Невже старенькi настільки утомилися чекати кращих часів, що вже й рахунок дням утратили? Ми, молоді, звичайно, витримаємо, а ось вони… Стривай, але ж сьогодні, здається, четвер!