Провокація протесту
Революція знову не відбулася. Вкотре декілька тисяч чоловік, що становить менше як один відсоток населення України, тягали Хрещатиком, періодично штурхаючи, опудало Л.Кучми. Президент тоді відповідав на запитання населення в прямому ефірі. Враховуючи п’ятничну пряму лінію, це було його друге за три дні спілкування з народом. Аншлагу, як, проте і в опозиції, не було. Маси так званих простих громадян із самого початку «касетного скандалу» вважають за краще працювати і відпочивати, а не з’ясовувати в ході імпровізованого віче, хто, що і навіщо зумів підслухати. Очевидно, що чинній владі всенародна пасивність на руку. Вона дозволяє не тільки закликати опозицію до діалогу, але й демонструвати бажання вести цей діалог (публічно, а, отже, якомога, чесно). У результаті, весь світ може спостерігати дотримання українським керівництвом демократичної процедури, а фактична неможливість через те, що немає законодавчої бази, відправити Президента в примусову відставку робить цю процедуру абсолютно безпечною особисто для Л.Кучми і, якоюсь мірою, корисною для його оточення. Є можливість провести позачергову (не пов’язану з виборами) санацію вертикалі і призначити нових людей...
Для послідовних противників режиму ситуація складається куди гірше. Вітчизняна політична практика свідчить, що раз засвітившись і не перемігши, опозиціонери йдуть із великої політики якщо не назавжди, то надовго, причому буває, що і у в’язницю, причому не обов’язково українську. Із цього погляду організаторів «касетного скандалу» не влаштовує діалог про умови капітуляції. Уже зрозуміло і те, що кампанії громадянської непокори, масових протестів, блокади урядових будівель, і що там іще в таких випадках блокують, не буде. Єдиний шанс — спровокувати власті на силові заходи. Опитування громадської думки свідчать, що тільки в цьому випадку (якщо проллється кров) організатори маніфестацій можуть розраховувати на підтримку більш- менш широких (і, що істотно, не маргінальних) шарів суспільства.
Було б зекономлено і фінансові ресурси, які після арешту Ю.Тимошенко стали в опозиції непоновлюваними. Киян не треба було б возити на всілякі трибунали за тридев’ять земель, а хвилювання в столиці завжди і для будь-якої влади несли значно більшу загрозу, як провінційні виступи. Скоріше, саме тому жодна опозиційна акція не обходиться без УНА-УНСО і подібних до неї організацій, для яких мітинг без зіткнення із силами охорони правопорядку є бездарно втраченим часом. Саме УНА- УНСО ще на світанку української незалежності зробило своїм політичним кредо підготовку національної революції. А революції (чи то російські, чи то французькі) завжди вимагають для початку хоч невеликого кровопролиття, до якого може призвести будь-яка провокація.
Про те, що кожний черговий мітинг задумується саме як провокація, свідчить не тільки згадана нечисленність протестуючих та насиченість їхніх рядів міцними молодими людьми, які викликають асоціацію скоріше зі школою східних єдиноборств, аніж із політичним процесом, — але і сценарії мітингів. Люди, які близько знають Л.Кучму, характеризують його як емоційну людину, і можна передбачити, що спалення «пахана» або «народний трибунал над Кучмою» не додають йому душевної рівноваги. Вони на це і розраховують. Більше за те, перед кожною своєю акцією опозиція старанно поширює чутки про знесення наметового містечка, яке готується, і роздає своїм прихильникам кийки, постійно відбуваються і мікроконфлікти з міліцією, які не переростають у зіткнення виключно тому, що остання виявляє витримку і не кидається розганяти протестантів-провокаторів після першої ж пляшки з «коктейлем Молотова», котра летить iз їхніх рядів.
Таким чином, незалежно від того, наскільки винен Л.Кучма в інкримінованих йому опозицією злочинах, наскільки чисті помисли О.Мороза і звідки взявся особистий стан Ю.Тимошенко, інтереси влади значно більшою мірою збігаються з інтересами більшості громадян, аніж інтереси їхніх опонентів. Зрештою, Л.Кучма зацікавлений тільки в тому, щоб решта його другого терміну минула в обстановці політичної стабільності та економічного зростання. Борцям же за його відставку з точністю до навпаки необхідні вуличне безладдя, розвал економіки, обурення мас. Лише таким чином вони можуть розраховувати на перемогу.
Ну і останнє, опозиція часто порівнює Л.Кучму з Мілошевичем і передрікає йому такий же кінець. Порівняння цікаве і повчальне для громадян Української держави. Що буде з Мілошевичем надалі, поки що невідомо, але сьогодні він живе в Белграді у власному особняку, який добре охороняється, і впливає значним чином на політичне життя. Із другого боку, поки його опоненти зуміли домогтися всенародного обурення і зміщення колишнього югославського президента з поста, їм довелося розвалити країну, а населення колишньої СФРЮ пережило декілька воєнних конфліктів, включаючи по громадянській війні мало не в кожній новоутвореній державі.
До речі, в Україні, якщо опозиції не вдасться організувати провокації, а відносно холодна погода протримається ще кілька тижнів, то питання протистояння вирішиться саме собою.
