Чи можна з’єднати богослiв’я і театр
І «Євангельські мотиви» Юлії Майстренко, і «Королівські ігри» Катерини Гутникової можна визнати розгалуженими циклами — настільки вони логічні й цілісні за задумом. Насправді добір робіт був складніший і, цілком імовірно, ретельніший. Схоже, завдання полягало не в тому, щоб показати всю серію, а в тому, щоб підбити підсумок — для 25 — 27 (вік художниць) років більш ніж гідний і, певна річ, жодною мірою не остаточний.
Цикл Юлії Майстренко — велична хода євангельських епізодів і символів. Проте, напевно, правильніше було б сказати — «епізодів-символів», позаяк будь-який євангельський сюжет розкривається художницею насамперед як подія всесвітньої важливості; звідси ж — подвійна структура назв усіх її робіт: «Сходження Святого Духу на апостолів. Христос-учитель», «Сходження в пекло. Христос — Син людський», «Брами раю. Христос-Месія». Молода художниця справляє враження не тільки надзвичайно ерудованого митця (звертаючись до «Євангельських мотивів», вона творчо переусвідомлює різні особливості поглядів на цю тему італійського дученто, треченто, проторенесансу, візантійської культури і давньоруського мистецтва, вважає Леся Авраменко, кандидат мистецтвознавства, директор галереї «Персона», а також фахівець у царині теології, якщо не справжній богослов. «Євангельські мотиви» можна було б назвати стрункою теологічною системою, одягнутою в блискучу графічну форму, якби не пронизливе «особистісне» звучання, властиве трактуванню кожного з них. Водночас в експозицію включені роботи, що демонструють зовсім інші (принаймні, на перший погляд) роботи Юлії Майстренко («Бахчисарайський фонтан», «Галерея зимового саду», «Перлина»).
«Королівська гра» Катерини Гутникової — блискуча стилізація, що нагадує не стільки графік, скільки театр. Отже, місце дії — нескінченні сади певного Зачарованого замку, головні герої — Король, Королева і Блазень, сюжети — чудові сумні казки про «вічні питання» (Людина і Маска, Чоловік і Жінка, зрештою, «Життя є сон»). Художниці можна дорікнути (нехай вибачає захоплений глядач це вимушене зізнання) тільки в одному — у надмірній щедрості, нестримній і буйній бароковій пишноті композицій, перенасичених символами, алегоріями і витонченими алюзіями. Саме тому відносно лаконічні «Сон Георгія», «Ігри янголів» і «Сади жіночих спогадів» все-таки справляють враження сильніше й глибше, аніж розкішні «Піраміда», «Ковчег», «Фонтан єдинорогів» та «Королівський фонтан», де кожний квадратний міліметр поверхні такий захоплююче цікавий, що виявляється, на жаль, цілком самодостатнім. Проте цілком можливо, що томливий неспокій, властивий цим композиціям, є частиною задуму художниці, яка свідомо робить свої парадизи та едеми дещо дисгармонійними, тобто дещо штучними, іграшковими (зрештою, це ж і є тільки гра). Принаймні, коли в тому є потреба, Катерина Гутникова майстерно «врівноважує» не менш складне й не менш багатолюдне дійство, досягаючи справжньої довершеності («Королівська гра»).
Отже, теологія і театр. Парадокс? Ще б пак. Проте історія вже знала таке поєднання. Це був міракль, тобто Диво.
