Містерія ХХI століття
Чи означає це, що народ — несвідомий, відсталий і його треба перевиховувати шляхом встановлення правил або правописів? Наша політична система більшою мірою діє як модернізатор, реформатор, ніж як представник інтересів і запитів народу. Якоюсь мірою це виправдано в перехідний період, але коли постійно проти волі щось впроваджують зверху з метою підвищення добробуту, а він ніяк не підвищується, то це призводить до апатії. Думається, що не варто вводити настільки непопулярну в народі виборчу систему, навіть якщо вона так мила депутатському серцю. Поки партії не засвоять класичні політичні цінності, не знайдуть своє ідеологічне обличчя, виборці не будуть їх узнавати і визнавати.
«КАСЕТНИЙ СКАНДАЛ» ПОКАЗАВ, ДЕ ПАРТIЯ, А ДЕ КЛУБ ПРИВАТНИХ IНТЕРЕСIВ
Неможливо знайти ідеологічне обґрунтування єднанню соціалістів, республіканців і УНА-УНСО зi «Щитом Ю. Тимошенко». Нібито окремо, під лозунгами: «Ніякої підтримки антинародному режиму! Геть капіталізм!» — виступають і комуністи. Важко повірити в те, що такий екзотичний «коктейль» змішаний тільки внаслідок бродіння умів амбіційних лідерів партій, що всім їм одночасно захотілося повторити «подвиг» більшовиків: «Весь мир насилья мы разрушим». У підводних течіях «непримиренності» опозиції зливаються інтереси, вельми далекі від ідеології. Тому половинки розколотих лівих і правих партій, немов магнітом, притягло до двох політичних полюсів. Мешканці кожного полюса вважають тільки себе єдино правильними і замість конкуренції лівих та правих ідеологій ведеться боротьба між частинами колишніх партій за чистоту лівизни і правоту правизни. Мабуть, спори ці, які мають схоластичний характер, покликані завуалювати методи боротьби за переділ влади, щоб не показати обличчя партії рядовому виборцеві. Новий розкол стався по осі, і ліво-праві розділилися на «західників» і «державників» (!). При цьому полюси розвернулися на 180 градусів, і в стані «західників» опинилися ті, кого величають державниками, а за державу стало прикро тим, хто приєднав її до міжпарламентської асамблеї СНД. «Західники» звинувачують «державників» в угодовстві з «антинародним режимом», а «державники» викривають «західників» в зраді національним інтересам. Про необхідність відстоювати інтереси різних верств населення ніхто і не згадує... Щось подібне вже відбувалося в Росії і породило тенденцію до самоізоляції країни і посилення авторитарного режиму.
Дивний на перший погляд опозиційний конгломерат, заангажований західними інтересами, хронічно схожий на російського «Медведя» незграбними спробами «притулитися» до прем’єр-міністра, як до «локомотива історії». Схожа і природа єдності несумісного, з якої замість скинених режимів зростають нові, більш жорсткі та жорстокі.
Не маючи конструктивної програми подолання системної кризи, опозиційний блок «Україна без Кучми» своїм головним досягненням вважає те, що їм вдалося об’єднатися з метою «отримати перемогу над існуючим режимом». «І це головне — бачити Україну без Кучми... Заради цієї високої, доленосної мети наша партія готова піти на радикальні кроки». (Секретар Політради СПУ Й. Вінський. — «Товариш», №4, 2001). Партії не мають авторитету у народу з тієї причини, що за 10 років так і не навчилися солідарності перед виборами. Пам’ятається, сам тов. Й. Вінський порадив тов. О. Морозу розірвати договір чотирьох. Скороспіле об’єднання для «радикальних кроків» красномовно говорить про замовлений характер «високої, доленосної мети» опозиціонерів. Вони і не приховують того, що наслідують свіжий приклад досвіду політичних подій у Югославії, називають себе народно-патріотичним фронтом, планують реставрацію радянської влади і розподіл «портфелів». Останній пункт, треба вважати, найбільш хвилюючий і жаданий. Адже рано чи пізно у когось виникне не менш пристрасне бажання бачити Україну без Мороза, без Вінського і інших товаришів...
Саме товариші найповнішою мірою перетворили політику на арену битви сил Добра і Зла, Прогресу і Реакції, заклали в основу політичного режиму принцип героїзму: «битва за врожай», «боротьба з ворогами народу», «п’ятирічку в чотири роки». Максималістські вимоги до всіх і вся породжували крайнощі, виключали терпимість. У тоталітарному суспільстві політичний опонент сприймається як втілення світового Зла, а, значить, з ним треба вести боротьбу не на життя, а на смерть, до переможного кінця: «Это есть наш последний и решительный бой».
Чи не та ж сама ударно-героїчна атмосфера нагнітається сьогодні навколо «касетного скандалу»? Як це не парадоксально, але цинічне ставлення до його перипетій виявляється більш здоровою основою, ніж міфологізована свідомість, що зумовлює: «Хто не з нами, той проти нас». Як ніколи стало «актуальним» виробництво міфів, — для маніпулювання громадською думкою, для перевиховання «відсталого» народу, перековки «рабів» на «героїв», «стада баранів» — на «революційно-свідомі маси», готові за командою вождів кинути домівки і нести бойову вахту в промерзлих наметах. Особливо культивується міфологічний образ Великого Реформатора, який протиставляється образу Злого Правителя. (Що не заважає окремим міфотворцям перевтілюватися з героїв наметових барикад на смиренних прохачів аудієнції у «втілення світового Зла»). А корінь усіх наших бід («Хто винен?») — у Злих Олігархах!
За великим рахунком, розігрується містерія ХХI століття з розрахунком на те, що народ виконає в ній відведену йому роль...
