ЩОДЕННИК

Під центральним луцьким собором сидять жебраки. Дві ще молоді жінки, обом немає і сорока, підмостили на гранітну бровку по шматку картону. В обох по дитяті на руках і ще дівчинка років чотирьох – у коротенькій облізлій шубці, у великих не по розміру чобітках грається поруч засованим плюшевим ведмедиком.

Мимо спішать люди. Вони майже не звертають уваги на звичайні плачевні професійні завивання однієї з жіночок:

– Люди добрі, подайте копійчину дитині на переливання крові!

Вона стільки вже часу просить на «переливання крові хворій на лейкоз дитині», що ця дитина, завжди сонна і прикрита грубою хустинкою, встигла б вирости. Зрідка падає копійчина у картонні коробки. А тому жіночки ведуть розмову. Я вловлюю її середину.

– ... І ото вона мені каже, що знов зробила аборт. А я їй кажу: ти не аборт зробила! Ти дитину вбила.

– А я абортів не роблю. Ось знов ношу – і знов народжу, – підтакує інша. – Виростуть!

І стільки ненависті в її голосі до тих, хто аборти робить, що перехожі пришвидшують ходу.