Чому власниками землі зробили переважно... пенсіонерів?
Коли в середині дев’яностих назріла необхідність приватизації державних підприємств, були прийняті закони досить прозорі та логічні. Зокрема, уся державна власність була розділена між населенням України — від немовлят до старих. Право на частку державного майна засвідчувалось сертифікатом, який зробили іменним, аби уникнути недоліку російської приватизації, де ваучери інтенсивно скуповувались у населення. Але й у нас верткі ділки знайшли шляхи обминути закони і скуповували у населення сертифікати за ціною 1 — 3 млн. купонів (10 — 30 гривень). Неважко підрахувати, що, скуповуючи по такій ціні сертифікати, можна було, наприклад, за 30 — 100 тисяч гривень (станом на 1997 рік) стати власником невеликого готелю у Києві. Ця сума є мізерною до непристойності — за такі гроші проблематично було придбати нормальну квартиру. Таким чином, багато власників сертифікатів самі себе ошукали. Особливо великий відсоток продажу та найнижчі ціни були в сільській місцевості. Приватизація для людей була чимось абстрактним, а гроші цілком реальними. Люди свідомо не ставали власниками, що не заважало їм продовжувати грати роль вічно обдурених і винуватити будь-кого, тільки не себе. Хоча в цілому більшість громадян стали власниками.
Коли ж настав час приватизувати аграрний сектор (причому земля та майно колгоспів у період загальноукраїнської приватизації начебто не були державними), були прийняті закони, які вносили велику кількість обмежень для потенційних власників землі. Це і наявність місцевої прописки, певного стажу роботи в колгоспі, членство в колгоспі (що не є поняттям, тотожним роботі в колгоспі), присутність на певну дату в складі колгоспу (для людей, що не досягли пенсійного віку) й інші. Таким чином, переважну більшість власників, як не важко здогадатися, склали пенсіонери. Молоді працездатні люди залишилися здебільшого без землі. А ймовірність наділення землею дітей взагалі була унеможливлена. Якщо ж частина молоді все ж таки отримає землю у спадок, то решта так і залишиться без неї, що не сприятиме подальшому розвитку села.
І хоча надання землі й майна колгоспів селянам виглядає досить логічним, проте виникає питання: чому, якщо, наприклад, в приватизації заводів брали участь усі, то аграрний сектор був розділений між селянами (ще й не всіма)? Така концентрація великої кількості майна лише у певного прошарку населення створює феномен, коли одні громадяни не мають нічого або майже нічого, а інші мають змогу отримувати орендну плату щороку в натуральній формі на суму 400 — 1000 і більше гривень. Погодьтеся, при сьогоднішньому рівні пенсій ця сума досить суттєва.
І хоча випадки продажу землі носять поки поодинокий характер (зважимо на те, що пройшов лише рік після фактичного надання селянам права розпоряджатися землею), такі чинники, як концентрація землі у невеликого прошарку населення, жадібність і недалекоглядність, типова для селян, пияцтво і майже повна відсутність справді продуктивних форм власності (наприклад, сільськогосподарський кооператив), при яких можливе надання землі під заставу, створюють сприятливі умови для подальшого скуповування землі поодинокими особами. І якщо сьогодні селяни шляхом надання чи ненадання землі в оренду можуть вимагати від орендаторів певних соціальних гарантій, то після продажу землі їхнє слово мало що важитиме. Найбільш загрозливим для селян є продаж землі ділкам, які безпосереднього відношення до виробництва на землі не мають, а розглядають її як товар та вдале вкладення фінансів.
Може статися так, що, легко отримавши в черговий раз право власності, люди не скористаються ним, так само, як і маючи право голосу, вони висловлюють свій протест лише лайливими вигуками при розпиванні пляшки самогону з однодумцями або ж не схильним до розумів равликоподібним занурюванням у себе.
