Про вигоду свободи слова

«День» сьогодні присвячує більшість матеріалів темі свободи слова та інформаційного простору країни. Сьогодні у Верховній Раді пройдуть міжнародні слухання «Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності і стану інформаційної безпеки України» . Як уже повідомляв «День», зустрічі з найвищими посадовими особами країни останнім часом мали представники ПАРЄ та міжнародної правозахисної організації «Репортери без кордонів», які висловили свою стурбованість як ходом розслідування справи Георгія Гонгадзе, так і рівнем державних гарантій українським ЗМІ для вільного поширення та отримання громадянами різнобічної інформації. Не знято питання про можливе слухання України, саме у зв’язку зі свободою слова, на майбутній (22—26 січня) сесії Парламентської асамблеї Ради Європи. У той же час на лютий — березень намічено засідання РНБО, присвячене питанням інформаційної безпеки України. Очікується, що потім за результатами засідання буде указ Президента і до літа вже має бути готова концепція національної інформаційної безпеки.

ЗМI I ВЛАДА: КОНТРОЛЬ — СУСПІЛЬСТВУ. ДЕРЖАВІ — ТІЛЬКИ ФУНКЦІЇ РЕГУЛЮВАННЯ

Із погляду інтересів нас, громадян, усі ці досить масштабні події можуть мати рiзнi наслідки, виходячи з трьох головних чинників, — 1) міри серйозності усвідомлення українською владою, що далі у сфері свободи слова «так жити не можна» (не вдасться, не вигідно); 2) міри серйозності намірів міжнародних структур чинити тиск на Україну, щоб довести ситуацію до деякого прийнятного рівня втілення конституційного права громадян на інформацію та свободу переконань. І, нарешті, 3) готовність окремих осіб і структур, що представляють в Україні зародки громадянського суспільства, стати тією критичною масою (за висловом глави парламентського комітету зі свободи слова Олександра Зінченка), яка зможе на практиці поступово змінювати ситуацію на краще.

Що вселяє оптимізм? По-перше, судячи з попередніх зустрічей із журналістами, фахівцями у сфері інформації та керівниками низки відповідних структур Олександра Зінченка та секретаря РНБО Євгена Марчука, — і з парламентської трибуни сьогоднi, і трохи пізніше — на Раді безпеки та оборони, — буде чітко заявлено, що відставання України в розвитку інформаційних технологій здатне для держави викликати вже не лише втрату можливості увійти в європейське співтовариство держав, але й узагалі — вийти на цивілізований шлях розвитку. Вже сьогодні, як зазначив Євген Марчук, США і Японія перебувають на 4-му етапі інформаційної революції, Європа — на 3-му, Росія — в кінці 2-го, Україна — все ще знаходиться на першому етапі. Без спрямування величезного потоку фінансових коштів — як бюджетних, так і (передусім) небюджетних — саме в розвиток передових інформаційних технологій (цифрового ТБ, Інтернету, комп’ютерних мереж тощо) цей розрив буде в багато разів збільшуватися, що і є головною небезпекою для майбутнього України.

По-друге, є розуміння того, що не тільки у сфері свободи слова, але й у сфері інформаційної безпеки роль держави має бути лише регулятивною, а не контрольною, спрямованою на розвиток, а не на заборону. Контроль має належати суспільству — і сфери цього контролю мають неухильно розвиватися. Як заявив Євген Марчук, має бути дотримано баланс між демократичною спрямованістю ЗМІ і регулятивною функцією держави.

По-третє, учасниками нарад в РНБО, з-поміж них і представниками ЗМІ, було заявлено про неприпустимість відгородження України від світового інформаційного потоку — навіть задля, здавалося б, захисту національних інтересів, примiром, захисту національної культури, мови тощо. Держава має діяти лише через преференції національному виробництву інформаційного продукту, але не через заборонні заходи щодо іноземного.

І, нарешті, у сфері гарантій свободи слова офіційно заявляється про те, що за умови досить демократичної напрацьованості законодавчої бази проблеми лежать передусім у неправовій сфері, до якої, звичайно ж, відноситься і сумнозвісне «телефонне право». Головне, є вже усвідомлення того, що свобода слова — це насамперед не відсутність прямої цензури держави, а право громадян на отримання об’єктивної інформації. Симптоматичними є у зв’язку із цим слова О. Зінченка про те, що сьогодні в Україні «чиновник може посилатися на те, що галузевий закон не передбачає надання інформації громадянинові, громадським організаціям і взагалі — представникам громадської думки» (Інтерфакс-Україна).

СВОБОДА СЛОВА Є ТІЛЬКИ ТАМ, ДЕ ВИГІДНИЙ ЧЕСНИЙ БІЗНЕС

Чи означає цей досить об’єктивний і якісний підхід до аналізу проблем в інформаційній сфері країни, що буде ухвалено ефективні рішення і не менш ефективно вони запроваджуватимуться в життя? Однозначно відповісти на це запитання, думається, тепер не візьметься ніхто. І справа не тільки в нинішній нестабільності політичної та економічної ситуації в країні. І не лише в тому, що поки що — під час усіх попередніх зустрічей та прес-конференцій — від представників влади громадськість не почула слів розуміння основної мети свободи слова (може, через боязнь гучних слів? Дай, Боже, щоб тільки через те). А саме: заохочення публічної, широкої, відкритої дискусії в країні задля здорової конкуренції різних моделей розвитку, різних політичних і фінансових сил, різних лідерів, що єдине є запорукою виведення зі стану законсервованості нашої все ще радянської політичної та економічної системи.

Головне побоювання вбачається в неготовності не лише виконавчих структур країни, але й депутатського корпусу до обговорення проблем свободи слова та розвитку інформаційного простору не «взагалі», не окремо, а в контексті стану всієї економіки країни та основ її функціонування.

Ми переконані, що без чітких заяв, і з парламентської трибуни також, про те, що розвиток інформаційних технологій неможливий без зміни концепції формування всього бюджету країни, і передусім — податкової системи, яка нині будується на принципі оподаткування ще неодержаного прибутку, і є, по суті, механізмом владного тиску на всю сферу прав людини, — не можна розробляти конкретний механiзм дiї. Безсумнівним є і те, що справжня свобода слова реальна тільки в країні, де не просто борються (репресивними методами — і виборчо, що найголовніше!) із тіньовим бізнесом, але де створено умови, які сприяють вигідності саме легального, відкритого, прозорого бізнесу. Можна лише вітати, що, наприклад, стосовно частки іноземного капіталу в електронних ЗМІ, яка нині обмежена 30% і далеко не всіма телекомпаніями виконується (не за буквою, а по суті), вже має місце намір парламентського комітету ставити питання не про репресивні дії, а про зміну явно невигідного для серйозних інвесторів відсотка. Звичайно, така міра була б одним із кроків до легалізації певної частини бізнесу та насичення податками вітчизняного, а не інших країн, бюджету. Утім, цього явно недостатньо, і може вітатися тільки як перший, але аж ніяк не вирішальний крок.

Так само невиразним є поки що питання про кадрове забезпечення назрілої зміни підходів до інформаційного простору країни. Бо якщо, скажімо, в парламентському комітеті зі свободи слова та інформації відчувається деякий конструктивізм щодо проблем, то дії Держкомітету з телебачення, радіомовлення та інформацiйної полiтики поки що вивіреними назвати не можна. Відрадно, звичайно, що через три місяці після, скажімо, оголошеної Держкомітетом «війни» виданням, які мають аналоги в Росії (вимога перереєстрації, перепони в реєстрації нових і тощо) чиновники цього відомства вже визнають i недостатність законодавчої бази для регуляції відносин із подібними виданнями з погляду інтересів Української держави, і безплідність заборонних заходів (про що, до речі, і писав «День» ще в жовтні минулого року). Однак, на жаль, систематичність таких пізніх «прозрінь» комітету, та й не налагоджені його відносини з Національною телекомпанією України, блокування комітетом прийняття рамкового закону про Суспільне ТБ, відсутність — майже через рік після приходу І. Драча на посаду глави Держкомінформполітики — чіткої концепції інформаційної політики держави, і прозорих основ держпідтримки ЗМІ також, ставлять знак запитання із приводу компетентності і професіоналізму команди, покликаної бути мотором (від імені держави) прогресивних процесів.

Пригнічує відсутність і механізмів контролю громадських організацій над змістовною стороною державного (тобто такого, що існує на гроші платників податків) телебачення та радіо. Наприклад, представленості на ньому позиції різних суспільних сил, також і опозиції, не кажучи вже про повністю відсутню систему гласного громадського контролю за витрачанням держТБ і держРМ бюджетних та позабюджетних коштів.

І, нарешті, думається, вже нинішні парламентські слухання і, передусім, ті рішення, проект яких за підсумками обговорення у ВР повинен буде підготувати профільний комітет на початок сьомої сесії парламенту, продемонструють, чи є воля в різних політичних сил, які лобіюють різні фінансові інтереси, до об’єднання зусиль задля життєво необхідного Україні прориву в інформаційній та інформаційно-технологічній сфері. А також задля незворотності демонтажу тоталітарної системи управління, який неможливий без демонополізації владного впливу на суспільну свідомість. Тобто все залежатиме від істинності, а не декларативності намірів політикуму, серйозності його прагнення боротися за обмеження прерогативи впливу на владу і суспільство виключно державних та олігархічних структур.