«Християнство — це не вчення про мораль, а спосіб життя»
«Робити прогнози, передбачати майбутній перебіг подій вельми важко, відповідально. Нам, грішним людям, часто не дано бачити навіть те, що відбудеться завтра, а не те, що забігати далеко наперед часу. На все Воля Божа. Людському розуму, однак, інколи надана певна можливість дещо передбачати.
Думаю, передбачаю, що 2001 рік може стати роком об’єднання двох наших церков — УАПЦ і УПЦ Київського патріархату. Вірю в те, що вже в першій половині 2001 року може статися також визнання об’єднаної Української православної церкви Константинопольською патріархією та Світовим православ’ям. На жаль, не приходиться надіятися, що Українську церкву визнають всі 14 Православних помісних церков. З тої очевидної причини, що цього не зробить Російська православна церква (РПЦ), а значить — і деякі її найближчі союзники, наприклад, Сербська церква. Таке в історії церкви траплялося не один раз. Скажімо, РПЦ Америки, яку було створено 30 років тому за ініціативою Московського патріархату, досі визнали тільки деякі церкви Світового православ’я. Але повернемося до наших прогнозів.
Можна передбачати, що у випадку визнання Вселенським патріархом об’єднаної Української православної церкви, та церква, яка сьогодні носить таку саму назву — УПЦ (Московського патріархату) — повинна буде перереєструватися і стати «РПЦ в Україні», чим вона насправді є зараз. Адже після визнання об’єднаної УПЦ територія України стане канонічною територією саме цієї церкви, як це завжди було прийнято у світовому православ’ї. То ж сьогоднішня УПЦ буде вимушена не тільки змінити назву, але й змінити свій статус — зареєструватися як закордонна митрополія РПЦ,
Хотів би ще висловити не прогноз, а бажання — ми б дуже хотіли, аби 2001 року до України приїхав Вселенський патріарх Варфоломій I і власноручно вручив нам Томос (Декрет) про надання нашій церкві канонічної автокефалії. Константинопольський патріарх має повне канонічне право це зробити, бо історична правда полягає у тому, що територія України, східна частина Польщі, Прибалтика, Білорусія — то все канонічні території Константинопольського патріархату. (Про це вже у ХХ столітті Константинополь офіційно нагадував двічі — в 1924 і 1990 роках). Хочу запевнити, що українські православні зустріли б патріарха Варфоломія гідно, достойно, всенародно.
Перш, ніж надати Томос про канонічну автокефалію, Вселенський патріарх буде радитися із предстоятелями інших помісних Православних церков. Але навіть у тому випадку, якщо не всі вони погодяться з наданням Українській церкві статусу незалежної й канонічної, Вселенський патріарх може надати такий статус. Нещодавно, під час зустрічі з єпископами УПЦ КП та УАПЦ, він ще раз підтвердив, що Україна має канонічне право на автокефальний устрій.
Хотів би ще сказати, що об’єднання УПЦ КП та УАПЦ — то сама по собі не така проста справа, хоча нас нічого не розділяє і всі ми маємо спільну мету — утворити незалежну Українську церкву. Але переговори між нами, православними українцями, йдуть важко — через дію того, що називається людським фактором. По-перше, єпископи, та й духовенство, бояться, що об’єднання може привести до зменшення «робочих місць», що на всіх не вистачить єпархій, парафій. Окрім того, владики УАПЦ побоюються тієї жорсткої церковної дисципліни, яку я запровадив у Київському патріархаті. Вони не бажають втратити свою майже повну безконтрольність у всіх церковних справах, включно з економічними. Зараз їм ніхто не указ.
Однією з найболючiших гострих проблем роз’єднаного православ’я для багатьох людей церкви — єпископату, священиків — є сьогодні фундаментальне питання визнання отриманих ними свячень (хіротоній та хіротосій). Бо Московська церква всіх загалом звинувачує у неканонічності, безблагодатності й на цьому будує всю свою політику в Україні. Думаю, що в 2001 році ці болючі проблеми буде вирішено. Визнати свячення патріарх Варфоломій може одним тільки способом — не визнати ті прещення (заборони) та анафеми, які наложила на український клір Московська патріархія — на патріарха (тоді митрополита) Філарета, єпископів Якова Панчука та Івана Бондарчука. Ці ієрархи рукоположили майже весь теперішній єпископат УАПЦ та УПЦ КП, а висвячені ними єпископи висвятили середнє духовенство. Наскільки я знаю, Вселенський патріархат веде мову про те, щоб визнати всі згадані свячення, так би мовити, пакетом — визнати всіх тих, хто піде на об’єднання церков. Всі інші можуть довічно залишитися у схизмі (розколі) невизнаними.
Це дуже логічна ідея Вселенського патріарха. Бо якщо б він не визнавав ці свячення (іншими словами, признав би правоту московських покарань), йому просто ні з ким було вести переговори в Україні — без «правильних» єпископів та священиків церква просто не існує. Хочу підкреслити, що на нашу користь говорить також прецедент — Константинопольський патріархат один раз вже визнав подібні свячення. Йдеться про український єпископат Америки, який весь пішов від свячень забороненого Москвою в служіння архієпископа Полікарпа Сікорського. Його канонічність пізніше була визнана Константинополем, а значить — визнані й ті, кого він рукоположив. Серед них був також майбутній патріарх України Мстислав.
Хочу зробити ще один — на цей раз абсолютно достовірний — прогноз — патріарх Філарет не збирається залишити патріаршу кафедру, як того вимагає Московська патріархія. Однією з причин є те, що такий мій крок не змінив би ситуацію на краще. Адже — з Філаретом чи без Філарета — Москва пропонує тільки один варіант «об’єднання»: «покайтеся й прийдіть до нас». Вимога моєї відставки є не щось інше, але тільки провокація або риторика — вони добре знають, що я не залишу кафедру.
У зв’язку з наближенням Різдва Христового хочу висловити побажання, щоб українські єпископи, духовенство, вірні зважали на необхідність побудови помісної Української церкви, на інтереси України, її народу, її духовності. Забудьмо всі попередні взаємні обіди і будемо у своїх взаєминах керуватися тільки християнською любов’ю.
Бо вступаючи у III тисячоліття, всі християни мають повернутися до християнської моралі, стати християнами, звернути увагу на моральний стан самого християнства — зараз виходить так, що сіль втрачає свої якості — християнство втрачає вплив на суспільство. Будемо пам’ятати, що християнство — це не вчення про мораль, а спосіб життя його послідовників.»
