ЩОДЕННИК

У містечку, яке впродовж останніх років розродилося новими коледжами, інститутами і вже замахується на університет, організували змагання клубів веселих і кмітливих. Кожен коледж виставив команду, і журі з викладачів та представників відділу культури повсідалося на свої місця.

Жарти зі сцени линули такі, що вуха в’янули. Про памперси, секс- бомб, «голубих»... Одне слово, що на телеекрані, те й у юній голівці. Публіка реагувала відповідним чином — непристойними вигуками, тупотінням ніг і свистом. Публіці такий стиль явно подобався, це був істинно її стиль, без жодних комплексів.

Потім, коли змагання веселих і кмітливих уже закінчилися і команді-переможниці з чудернацькою англійською назвою вручили приз, ми з представником відділу культури йшли темними вулицями додому. Він цілу дорогу розповідав байки про те, як відроджується національна культура, яка тепер розкута молодь, як багато знає...

Він так мені набрид, цей представник, що, ледь переступивши поріг квартири, я зразу ж увімкнув телевізор. У парочки на екрані все йшло до активного злягання. Але я не вимикав телевізор. «Нехай злягаються на моїх очах», — зловтішно подумав я, посилаючи подумки представника відділу культури під три чорти.