«МАМАДУ»: МИ НIКОЛИ НЕ БУВАЄМО ЗАДОВОЛЕНI
— Валентине Олеговичу, ваша програма «Мамаду» інтригує своєю незрозумілістю та завуальованістю. Що ж вона насправді означає?
В. О. Нічого не означає. Це просто набір букв. Тому ми й взяли таку назву — смішну, цікаву, інтригуючу. Але з нею пов’язана історія музичного супроводу заставки та фінальних титрів до «Мамаду». Один час ми співпрацювали з московською групою «Манго-Манго». Це дуже веселі та іронічні хлопці з котрими ми провели не один концерт. Ними була написана пісня «Мамаду», яка мені дуже сподобалася. І я звернувся до них із проханням написати для нас музичні заставки. Мені прийшла ідея взяти назву пісні для нашої програми.
— У більшості випадків ви задоволені роботою після перегляду відзнятого матеріалу?
В.О. Ні, на 100% ми майже ніколи не буваємо задоволені. Завжди знайдуться якість огріхи в матеріалі, помилки, недопрацювання.
В.А. Ніколи, жодного разу ми ще не були повністю задоволені тим, що робили. Все не встигаєш, а хочеться зробити краще, яскравіше.
В.О. Я не буду таким категоричним, як Віктор, він все-таки говорить з позиції режисера, а я — з позиції продюсера. Тому зізнаюсь, що все ж таки задоволений плодами праці, а тим більше при отриманні адекватної реакції глядачів.
— Вікторе Миколайовичу, чи служили ви в армії?
— Ні, звичайно ні. Мені в житті не можна робити двох речей: сідати за кермо автомобіля та служити в армії. Ви ж не хотіли б, щоб Батьківщина була в небезпеці.
— А у вас є автомобіль?
— Ні, тому не боюсь ДАІ, на відміну від Опалєва.
— Як ви гадаєте, як реагували б працівники ДАІ, якби зупинили вас?
В.А. Дуже добре реагували б. Розумієте, їм дійсно подобається те, як ми змальовуємо міліцію в особі сержанта Петренка. Так, я теж спочатку ніяк не міг сприйняти цей парадокс, доки до нас із Валентином в Одесі не підійшла мафія бомжів і не подякувала. Як? Чому? А потім до мене «дійшло». «Валентине, — кажу, — ми ж засвітили професію». Аналогічно нас сприймає міліція.
В.О. Дуже адекватно реагують, з посмішкою, жартома. Вони ж теж живі люди.
— Вікторе Миколайовичу, те, що ви стали актором — випадок чи закономірність?
В.А. Скоріше, закономірність. Річ у тім, що я з п’ятого класу займався у драмгуртку, і кожного року ми грали 12 — 15 вистав, причому ролі були не якісь там дитячі: зайчики, їжачки, а серйозні ролі, відповідальні. Заслуга в цьому, звичайно, мого керівника Афонасьєвої В. Д., і тому те, що я зараз одночасно граю декілька ролей в одній програмі, це теж закономірність, яка якраз і випливає з мого дитинства.
1975 року я змінив школу й перевівся на вечірню форму навчання, пішов у театр монтувальником сцени, а коли ми були на гастролях у Житомирі, мені співробітники сказали: «Вікторе, Житомир же поряд з Києвом, поїдь, поступи». Я поїхав і… поступив. Далі — навчання, театри, естрада, Одеса.
— В яких театрах ви працювали?
— Усі театри, де я працював, були ексцентричними, не зовсім нормальними. Це у 80-х роках колишній театр естради, згодом Одеський театр «Гротеск», далі я знову повернувся до театру естради, але то був уже зовсім інший заклад, абсолютно не схожий на той, у якому я працював раніше. Можу сказати точно, що в жодному нормальному театрі я не грав, мені було б там нецікаво.
— Чи є у вас улюблений герой у телесеріалі «Мамаду»?
В.А. Улюбленого немає, адже ми перш за все прагнемо, щоб те, що робимо, подобалося глядачеві, щоб він оцінив, обрав улюбленця. Ми ж отримуємо від такої праці насолоду, моральне задоволення. Це ніби продовження «Шоу довгоносиків», де все робилося легко й невимушено. Ми просто, як діти, дуркували, гралися, намагаючись підключити глядача до цієї гри. Зараз ми домовилися з Валентином, що ніякої агресії в «Мамаду» не буде, буде лише все добре, можливо дурновато-наївне, але не зле, зверніть увагу, що хоч у серіалі немає жодного позитивного героя, вони всі якісь незлобні, вони не дратують, навіть той самий сержант Петренко чи Крисюк зі своїми аналізами.
І заслуга в цьому перш за все прекрасної знімальної групи: це і Наталя Боровська — режисер монтажу і Віктор Лисак — оператор, художній постановник Анатолій Підопригора і всі-всі, хто мені допомагає. Я не вважаю, що «Мамаду» — це передача Андрієнка. Вона — спільний продукт праці всіх членів знімальної групи. Кожен з них — професійний кіношник, і тому знає наскільки важко без спільних зусиль всієї команди зробити гарну передачу.
— Яким чином ви підбираєте акторів на передачу?
В.А. Нещодавно ми вперше з Валентином зробили проби, й дуже багато людей виявило бажання приєднатися до роботи на зйомках, але майже всі довго тут не затримувалися — не витримували «критики». Це тільки з боку здається, що все дуже легко та просто. А за невимушеною грою стоїть нелегка напружена праця.
— Які часові межі вашого робочого дня?
В.А. Робочий день починається о 9 — 10 годині ранку — підготовка, увесь день зйомки, а ввечері — для зборів та обговорення порядку денного завтрашнього дня. Ось так. А інакше не можна.
— Уособленням якого героя популярного серіалу ви є вдома, в сімейному колі?
В.А. Мені, перш за все, потрібно ще явитися в це коло.
В.О. Щодо уособлення, то марно вишукувати у Вікторі когось конкретного. У нього немає обличчя. І для нього це зараз великий плюс. Він, як шпигун. Всюди присутній, але ніхто його не впізнає. Це не притаманне акторам одного плану.
В.А. Так, як сказав один хірург: «То ли Андриенко дурак, то ли он притворяется».
— Чи впізнають вас у тролейбусі, магазині, на вулиці?
В.А. Валентину в цьому плані пощастило, він живе за містом, тому його впізнає лише міліція. А взагалі, впізнають, і в цьому є свої плюси та мінуси. Мене ж впізнають особливо в метро, дуже дивуються, чому я користуюсь цим видом транспорту. Більшість думає, що ми — мільйонери, маємо по декілька машин, а у Валентина лише старенька «BMW», вже навіть невідомо якого року.
А мені ж не можна ні автомата тримати, ні машину водити — фінал ви вже знаєте. Тому я їжджу в метро, тролейбусами, трамваями. А люди хоч впізнають, та не вірять, що це я.
— Звідки беруться ваші матеріали для зйомки? Чи є якесь підгрунтя (реальні ситуації, анекдоти, байки) того, на чому ви будуєте свою програму?
В.О. В телесеріалі ми обігруємо життєві ситуації, які можна зустріти будь-де в нашій країні. Ми не висміюємо пороки, не кривляємося з нещасть, а просто створюємо комедійні сюжети. У нас немає розподілу на «поганих» та «добрих», «злих» та «жадібних». Це комічність ситуації, де майже кожен може впізнати в якомусь персонажі свого товариша, сусіда, когось з родичів. А головне — що всі персонажі — добрі, по-своєму привабливі, не злі. Ну такі вони люди і все, а таких же багато. Це наше життя, наш менталітет.
— Ви вже популярні, відомі. Чи надходили пропозиції зніматися в кіно?
В.О. Я в кінофільмах не знімаюсь, бо мене не запрошують.
В.А. У мене було декілька пропозицій. І, скоріше за все, я прийму одну з них. Більш того, я вважаю, що це піде мені тільки на користь, адже коли займаєшся чимось одним, на ньому й зациклюєшся, а в неоднакових умовах, на різних роботах почергово відпочиваєш як від однієї, так і від іншої. Під впливом цього свіжі ідеї спадають на думку. А там і сюжет народжується. Це відпочинок під час праці.
— Майже в кожної людини є кумири або ті, на кого вона хоче рівнятися. Чи є у вас такий ідеал?
В.А. Не можу сказати, що ідеал, але люди, перед справжнім талантом яких я схиляю голову, є. У світовому кінематографі — Чарлі Чаплін. Він чудово поєднував у собі талант коміка з талантом трагіка. В колишньому СРСР такими людьми були А. Райкін, І. Ільїнський, Ю. Нікулін. Кожні їхні ролі були несхожими на попередні. Для порівняння взяти хоча б кінофільми за участю Ю. Нікуліна «Операція И», «До мене, Мухтар», «Коли дерева були великими» та «Опудало». І в кожній новій ролі він розкривався по-новому. Ось це і є Актор з великої літери. І, на мою думку, багатьом сучасним акторам є чому повчитися у цих кумирів XX століття.
ДОВIДКА «Дня»
АНДРІЄНКО Віктор Миколайович
Дата народження — вересень 1959 рік
1976 рік — вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого
1980 рік — працював у театрах: Київський театр естради, Одеський театр естради, театр шаржу. Як каскадер знімався у 60 картинах, як актор — у кінофільмах «Репортаж», «Острів скарбів», «Шурочка», «ДР».
1996 рік — «Шоу довгоносиків»
1999 рік — програма «Мамаду»
ОПАЛЄВ Валентин Олегович
Дата народження — 1958 рік, місто Котовськ Одеської області
1975 рік — Одеський політехнічний інститут 1900 рік — інженер Атоммаш Ростовська АЕС
1986 рік — Чорнобильська АЕС
1989 рік — один з організаторів кабельного телебачення в м. Славутич
1991 рік — продюсер телевізійних програм.
