УКРАЇНА ЯК «КУЛЬТУРНО-IСТОРИЧНИЙ ZWISCHENDING»

Шановна редакціє, шановні колеги, бажаю підключитися до дуже корисної дискусії, яку газета «День» розпочала з метою посприяти рефлексії над минулим і сучасним України, її майбутнім. Спонукала до дискусії стаття Л. Ковалевської та інтерв’ю Є. Головахи. Я, щоправда, не є громадянином України, проте зв’язаний з нею як один із тих «периферійників», що народилися поза її межами (в русинсько-українській стихії в Східній Словаччині). 1968 р., 18-річним, через Прагу я виїхав на Захід, де пройшла більша частина мого теперішнього життя. Після тридцяти років, із Мюнхена через Київ, я знову повернувся, але вже до іншої Праги. Читаю вашу газету в будинку колишнього федерального парламенту ЧССР, в котрому, — який парадокс! — розміщена нині штаб-квартира Радіо «Вільна Європа — Свобода».

У переповненій щирим болем за державу Україна, за її майбутнє статті Л. Ковалевської «Розвиток — не наша ідея?» («День», 10 листопада 2000), можна сказати, окремо виділено феномен ПРИСТОСУВАНСТВА. Це «гнучкість поведінки», «українська хитрість», «лукавство» — риси, які, може сприяють «мати», але заважають БУТИ. Є і спроба шукати причини того явища, чому досі Україна не відбулася як держава. У пошуку відповідей Л.Ковалевська (далі — Л.К.) відштовхується від думки, сформульованої Є. Головахою («День» від 24.10.2000): «Ми зовсім недавно пережили урбанізацію, і родові, кланові зв’язки, що існували в селі, перейшли в місто... Ці зв’язки тягнуться на вищі рівні нашої ієрархічної системи».

Відтак Л.К. дає у своїй статті 14 характеристик, сказати б — «філософії життя» села. В основному перелічено негативні риси, часом вдало, однак дуже узагальнено. Читач не одразу зорієнтується, про яке село йдеться — село як таке чи село «радянське», до або після «великого перелому» початку тридцятих чи, може, про село часів брежнєвщини або після розвалу СРСР. Відсутність часових координат і наголос переважно на негативних рисах селянської психології справляє враження певної «демонізації» села, яке, нахлинувши до українського міста, «накинуло» йому свої сумнівні цінності, свою поведінку пристосуванства, ку мівства і кругової поруки тощо.

«Воляча працьовитість» українського села справді гідна співчуття, а не захоплення. У цьому слід погодитися з шановним журналістом. Проте і регулярне «ходіння» на дачу, наприклад, акторів — заслужених і народних — є не так проявом фанатичної любові до землі, а радше вимушеним заходом, аби легше перезимувати зі слоїками власних помідорів, огірків, з картоплею з власного городу, замість того, аби у вільні години чи дні задовольнити свою допитливість пошуками інформацій про те, що нового діється у світовому театральному житті. Це гідне співчуття явище притаманне й іншим професійним верствам творчої і наукової інтелігенції України. Це лихо. Але чи зумовлене воно «клановими зв’язками» політичної еліти держави, що їх вона принесла до міста з села?

Л.К. визнає, що село, як таке, — «самодостатнє утворення, самоорганізація якого відбулася і тримається на політико-культурній системі неписаних законів, які, в свою чергу, зберігають рівновагу громади, її консервативність». Звичайно, Л.К. акцентує на слові — «консервативність», а не на слові «самоорганізація». Якщо культура, як пишуть учені, є процесом самоорганізації неосфери, то і село, (нормальне село в нормальному суспільстві) зі своїм укладом життя, своїми цінностями, з плугом, косою, але й із писанкою і вишивкою також є складовою цього процесу самоорганізації. Звісно, річ не в ідеалізації села. Так, воно консервативне, на відміну від «ліберального» міста. Однак проблема не в тому, що консервативне — погане, а ліберальне обов’язково добре. Суть у тому, аби ці дві сили знаходили між собою в суспільному розвитку рівновагу, «золоту середину» переплетіння як консервативних, так і ліберальних цінностей. Наріжний камінь селянської філософії і практичного життя, на мою думку, можна схопити словом — доцільність (нічого не робити зайвого) як фактор збереження енергії з метою вижити, по можливості — жити краще і ще краще... У Німеччині федеральна «селянська» земля Баварія також є бастіоном консервативізму, який, однак, дуже гармонійно вписується у загальнонімецький соціо-культурний і політичний ландшафт. А в Україні село начебто винне в деформації свідомості ЕЛІТИ.

А чи є в сучасній Україні село в розумінні постулату Є. Головахи «правильна модель — самоорганізація»? Проблема українського села з його ментальністю (хитрого дядька-пристосуванця, який ненавидить владу, але підкоряється їй, вміє рахувати, але не поважає вченого, якщо він йому безпосередньо не корисний, не довіряє всьому новому; згадане вже кумівство і кругова порука, яка, до речі, напевно функціонує і в столиці, наприклад, в органах МВС, Митної служби України тощо) виникла не на порожньому місці.

На відміну від російської сім’ї з її патріархальним устроєм, де всі домочадці були приневолені виявляти покірність перед главою сімейства, «большаком», писав у минулому столітті російський історик Л. Котелянський, сім’я в козацькій Україні вигравала в моральнім аспекті: «усвідомлення своєї самостійності, своєї гідності, свого «Я» розвивалося в окремій особистості досить сильно». Михайло Драгоманов у праці «Україна і центри» (Женева 1878), яку варто б перевидати, торкнувся, серед іншого, шкільництва в тодішній Чернігівській губернії і підрахував: коли 1748 року один учень припадав на 29 душ (одна школа на 746 душ), то 1877р. один учень — на 87 душ (одна школа на 6730 душ). 1760 р. секретар гетьмана Розумовського, людина не прихильна до порядків козацької України, Теплов писав про схильність народу до науки: «В склонности народа малороссійскаго к ученію и наукам нималого сомненія нет, потому что в Малой Россіи от давняго времени заведеннія школи, не имея никакого к себе содержанія (од казны), а учащіеся й по силе обученія никакого одобренія (привилегий, чинов), не токмо по сіє время не ослабывают, но еще по временам число учеников больше оказывается». Посилаючися відтак на статтю Сухомлинова, Драгоманов наводить його слова, що в XIX ст. в тій же Чернігівській губернії «училищному начальству приходиллось прибегать даже к содействію полиціи для того, чтоб заставить учеников ходить в новыя школы». Отже в минулому українське село було не таким уже й відсталим. Однак, уже не сприймало «нову школу».

Після більшовицької революції село як осередок «дрібнобуржуазної» психології і практики з «нестерпною мерзенністю» — реігією стало об’єктом ленінської ненависті і сталінської жорстокості. В Україні село перестало бути селом. Воно стало жертвою форсованої політики (на всіх парах через болото) індустріалізації, меліорації, і творення штучних водосховищ з усіма притаманними такій індустріалізації в СРСР аномаліями.

А згодом, за брежнєвщини, село, як і вся «наша країна стала країною масового героїзму, тому що соціалізм створив такі умови, які викликали до життя новий тип поведінки людей, новий тип героїчної особистості» («Молодь України», 23.7.1986).

Чи може (і як довго?) нормальна людина жити під пресом ненависті або «масового героїзму»? Яке суспільство, не те що село (!), може за таких умов залишатися «нормальним»? Власне, щоб уникнути постійного стресу, інстинкт самозбереження людини демонструє свою винахідливість. А одним з її проявів буде і пристосуванство. Втім, Л.К. у своїй статті підкреслює, що «горезвісна українська хитрість» народилася не з «уродженої зіпсованості українця», а з умов життя, як спосіб пристосування, як спосіб виживання.

Одне із питань, якого побіжно торкається Л. Ковалевська і яке заслуговує на окреме і серйозне обговорення, — це питання дуже поверхового розуміння християнства, перевага обрядовості (форми) над змістом, тобто над правдами Євангелії, наявність в українському селі християнсько-язичницького дуалізму. Отже, це і питання ролі православної церкви в українському суспільстві в минулому і сьогодні, коли ієрархи, наприклад, оприлюднюють (1998р.) послання, остерігаючи віруючих (платників податків) перед «числом диявола», тішаться, що «наше» українське суспільство ще не є таке «розбещене», як західне, і зберігають олімпійській спокій з приводу сумної дійсності, що працюючим (їхнім овечкам) не платять зарплату, а згідно з церковними заповідями, це гріх, який кличе до неба за помстою.

Щоб завершити тему «провин» українського села перед українським містом у зв’язку з незавершеною урбанізацією, даймо слово «сторонній» людині. «В России не существует крупной промышленности в европейском смысле этого слова. Есть все отрицательные следствия урбанизации, но нет городов, нет феномена «урбис», — підсумовував наприкінці горбачовської перебудови визначний грузин Мераб Мамардашвілі.

У жовтні 1914 р. Д.Донцов у берлінській, за його ж словами, «червоній» газеті «der TAG» опублікував статтю про Україну, яку він характеризував як «Ein kulturhistorisches Zwischending» . Дуже важко це точно перекласти — щось як культурно-історично незавершена (ще в собі) річ, дослівно «Міжріч»

Метою його статті було звернути увагу, що «велика боротьба між народами тепер знову висунула старе питання, яке від довгого часу, здавалося, назавжди поховане. Це українське питання набуває ваги». Згодом виявилося, що «українське питання» ніхто з протагоністів воєнної драми не трактував як суб’єкт історії. А перед лідерами українських, як, зрештою, і чеських, і польських політичних сил, стояло питання, «як виграти чужу війну», гарматним м’ясом в якій служили й сини народів двох імперій. Тобто як використати це сум’яття у своїх національних інтересах? І хоча стартові позиції чехів і поляків не дуже відрізнялися від українських, із чехами та поляками розмови велися згодом на іншому рівні, ніж з українцями. У створенні самостійної України не був серйозно і надовго зацікавлений жоден неукраїнський чинник, не кажучи вже про поляків. Ба більше, цього не бажав і відомий чеський гуманіст, згодом перший президент Чехословацької республіки, Т.Г. Масарик. При цьому не слід скидати з рахунку дійсність роз’єднаної України — частина у Польщі, більша частина в Російській імперії.

Я б не наважувався твердити, що тодішні українські ідеалісти-самостійники «пробазікали і час, і країну». Це не так однозначно.

Зрештою, Україна як самостійна держава не передбачувалася Заходом і під час апогею горбачовської перебудови, про що заявив Джеффрі Сакс київським студентам 1996 року. Професор із Гарварду лише нагадав про те, що сказав відкрито тодішній президент США Дж. Буш також у Києві 1991р. за два чи три тижні до ГКЧП. Через 70 років після Донцова з його визначенням України як «Міжречі» (це добре «лягає» в контекст сучасних характеристик України — «у міжчасі», «на роздоріжжі») не в берлінській газеті, а в радянському концтаборі В. Стус дуже критично відгукнеться з приводу «візантійсько-московського обряду», який Україну — «найсхіднішу частину Заходу прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західній дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися з двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства». Може, тут варто шукати ключ українського роздвоєння? Чи йдеться в основному про незагоєні рани від глибокої печаті XX століття?

Якщо спробувати осмислити Україну за допомогою характеристик Донцова і Стуса, враховуючи нинішню дійсність, наприклад, з її «багатовекторністю» при зіпсованих світлофорах і, куди не глянь — «стратегічними партнерами», то стане очевидним, що українська ідея «не спрацювала» насамперед на верхах. Т. Шевченко, на жаль, актуальний: «І ми не ми, і я не я...» І не тому, що Україна має «націоналістичний» Захід і «інтнернаціоналістській» Схід. Коріння цієї роздвоєності, мабуть, деінде.

Може, це хвороба поневоленого народу, коли вчорашній «раб», призвичаєний підкорятися, несподівано здобув свободу, позбувся страху, але не усвідомив собі, що свобода — це відповідальність. Що, крім власних дітей, яким він, дірвавшись «до корита», хоче забезпечити майбутнє, є ще діти у сусіда і що в Україні суджено жити і прийдешнім поколінням. Нещодавно український поет, будучи далі переконаним в існуванні «мирового правительства», висловив думку, що порятунком для України могла б стати конституційна монархія. При цьому він вважає себе переконаним комуністом, парафразує слова Лютера перед отцями церковного собору hier stehe ich, ich kann nicht anders (на цьому стою і не можу інакше) і стверджує, що «ідеологія комуністів випливає з ідеї, закладеної ще в Десяти (Божих) Заповідях». Це дуже своєрідна точність мислення. Інший бік медалі: якщо патентований патріот розмахує транспарантом «Геть від Москви» (і чимдуж до Європи), але не знає або мовчить, що існував також М.Хвильовий, який, беззастережно схвалюючи, описував, як селяни палять ікони, і захоплювався, що мужики біля цього багаття навіть «гопака вшкварили» («По Барвінківському районі», 1930), то з чим хочемо «повертатися» до Європи? (Звісно, нині в Україні ікони вже не палять, їх контрабандним шляхом продають на Захід).

Подібні приклади роздвоєння думки і слова можна б знайти, зокрема, у заявах і поведінці українських керівників і народних обранців. Вони підтверджують слова М.Мамардашвілі, винесені в епіграфі, бо природа багатьох нинішніх явищ, констатував він, є мовного походження. Коли мова випереджає внутрішній розвиток суб’єкта, який нею послуговується. Свого роду «прискорення реальності» за допомогою мовних засобів.

Винувате не село, а система, що зруйнувала «правильну модель — самоорганізацію».

Що далі? Оскільки Україна не пройшла (і вже не пройде) горнило «декомунізації», а інститут люстрації, як діє він, скажімо, у Польщі або Чехії — будьмо реалістами — в Україні також нездійсненний, то слід, на мою думку, зайнятися саморефлексією на грунті універсальних етичних цінностей. 10 років тому білоруський письменник Василь Биков запропонував доволі простий засіб: «спробу засоромитися».

Почати міркувати, наприклад, над такими питаннями: із чого система була зроблена, чому тривала так довго, що робило її такою тривкою, всюдиприсутньою, врешті —«нормальною», реальною, ба навіть — «рідною». Яке було моє місце і роль у цій системі і що я можу (повинен!) сьогодні зробити, аби сприяти відродженню правильної моделі суспільства — САМООРГАНІЗАЦІЇ. Якщо це можливо, якщо почуття сорому для верхів і низів українського суспільства не є чимось абстрактним, «архаїчним», то можна вибратися з трясовини. Тим більше, що, як вважає соціолог Є. Головаха, політична культура українського електорату не така вже й низька, «переважає раціональний політичний вибір, в основі якого лежать не емоційні мотиви, не настрої, а насамперед раціональна аргументація», яка, додає він, «часто може бути помилковою».

Але це стосується всіх суспільств, бо відповідальність за ціле і усвідомлення, що держава є продуктом безпосередньої творчості мільйонів, а не зовнішньої, брудної, примхливої сили, дається в муках. Цей процес не завершений навіть у найдемократичніших і найліберальніших країнах. Найсвіжіший приклад цього — останні в цьому тисячолітті президентські вибори у США.