«ЩЕ ЯК БУЛИ МИ КОЗАКАМИ ...»

Отож, чому б оце зараз, гарної сонячної осені не помандрувати нам у ті давні часи, «ще як були ми козаками», та де не «у шанцях і засідках стрілялися-рубалися» українці, а спокійно собі жили, поле орали, люльки курили, мед-пиво попивали і чужинців дивували.

Власне, українців як народ, «козацьку націю» європейці наново почали відкривати для себе на початку XVI ст. Увагу іноземців привертали господарство, побут «козацького народу» і його мова, яку вважали напрочуд мелодійною. Автор «Історії війни козаків проти Польщі» француз П’єр Шевальє, познайомившись з українцями, відкрив у них багато захоплюючого і героїчного; він також писав: «Мова козаків дуже ніжна, повна зменшень і незвичайно пестливих висловів». А події Визвольної війни 1648—1654 років П.Шевальє описує більш виважено, і не у такому тенденційному ракурсі, як польські історики.

Іноземні мандрівники почали складати етнографічні характеристики українців, вказували на характерні їхні національні риси. Про такі з них, як гостинність, схильність до порядку і чистоти, повага до жінки, її рівність з чоловіками, зокрема й в економічному житті. Сюди ж додам записане у XVI столітті домініканцем С. Окольським: «Хоч між козаками немає жодного князя, сенатора, воєводи..., але ці хлопи такі, що коли б не обмежували права, встановлені для плебеїв, між ними знайшлися б гідні того, щоб їх визнано рівними щодо хоробрості Фемістоклові та Квінктієві Цинтинатові, якого від плуга закликано до диктатури». Відмітимо такий важливий факт. Наддніпрянщина, у т.ч. Лівобережжя, у різні періоди ХV—ХVI ст.ст. заселялася емігрантами із західноукраїнських земель — Галичини, Волині, Поділля. Власне так проходив розвиток української народності, формувалася спільна для всіх українська мова. Годі уявити собі якусь неприязнь чи відчуженість між тодішніми «східняками» і «західняками». Петро Конашевич з-під Самбора був одним з найвидатніших українських гетьманів (він же Сагайдачний), знаним у Києві меценатом, доброчинцем Києво-Могилянської колегії. Багато галичан, що закінчили в ті часи цей вищий навчальний заклад, були його викладачами, відомими на той час вченими, церковними діячами.

Завдяки переселенцям із західноукраїнських земель, наприклад, у Київському воєводстві за десятиріччя 1630—1640 рр. кількість дворищ зросла з 38 990 до 70 235, тобто майже подвоїлась. Історичні джерела описують: «Селяни збиралися великою юрбою і після довгих приготувань відходили на нові землі з жінками, дітьми, худобою, чередою з усім устаткуванням». Освоюючи степові «пустині», осідаючи у «слободах», вони заявляли місцевим панам і владі: «Ми люди вольні, куди захочемо, підемо, якщо тут нам кривда буде»! Поширеного у кріпосній Московії «Юрієвого дня» українські селяни не знали.

Відомий нашим історикам сирійський мандрівник Павло з Алеппо, який був в Україні у 1653—1655 рр., залишив цікаві спогади, окремі фрагменти яких варто тут відтворити. Проїжджаючи літом 1653 р. Брацлавщиною, він по дві-три години підряд бачив обабіч дороги лани збіжжя, «довгі і широкі, як море», в іншому місці поля пшениці, жита, ячменю, вівса, гречки, проса, а також льону і конопель. Про села і містечка: «Кожну хату оточує сад, засаджений вишнями, сливами та іншими деревами, а посередині капуста, ріпа, петрушка, цибуля і таке інше». Він дивувався великій кількості коней, рогатої худоби, овець, свиней та домашньої птиці, зокрема гусей та курей. Ще зауважував, що є багато рибних озер і ставків. «Біля кожного містечка або села є став з дощовою або проточною водою», — записав мандрівник. І скрізь, «у кожному містечку і маленькому селі» є млини. Під містечком Буками Павло Алеппський бачив на одній гаті чотири млини «з хитрими двигунами та пристроями для різних робіт: мелення зерна, товчення крупи і солоду, пресування льону, валяння сукна». Ставки і млини були у власності заможніших селян або орендувалися ними.

Доповненням до зауваженого цим мандрівником можуть бути нотатки шведського і венеціанського послів Гільденбрандта й Віміни, які приблизно в ті ж часи їздили до Чигирина, у гетьманську столицю. Швед згадує гостинних українців, серед яких не пропаде чужинець, а надто бажаний він гість, якщо має чим заплатити. «Мешканці кожної місцевості (навіть у потерпілому від ворожих нападів прикордонні) приносили нам курей, яйця, білий хліб, горілку, пиво, питний мед і овес та сіно для коней». Віміна вказує на значне поширення капусти, огірків та інших овочів, що свідчило про характер харчування місцевої людності. Селяни й міщани у багатьох місцевостях мали свої «вотчини бортеві», які давали по 15 пудів меду.

Фальшивим є погляд на тогочасну Україну як країну всуціль селянську. Може нині для декого буде «сюрпризом» те, що у 40-і роки XVI ст., тобто перед Хмельниччиною, в тодішній Україні налічувалося близько 1000 міст, а зокрема у Київському воєводстві, разом з Лівобережжям, у містах і містечках (без Києва) жило понад 50% населення, а докладніше: у містах було 38977 дворів з усіх 70235. (Дані наведено з історичної праці Івана Крип’якевича «Богдан Хмельницький»). Міста і містечка завдяки ремеслам, промислу і торгівлі давали у 5—10 разів більше доходу, ніж села, на базі яких вони виникли.

Цікавою є статистика тих міст: у м. Нові Млини на 527 міщан було 150 купців (49%) і 93 ремісники (16%), в Батурині на 365 міщан — 90 купців (24%) і 36 ремісників (10%), Переяславі на 274 міщан — 73 купці (26%) і 109 ремісників (39%). У містах і містечках було самоврядування на основі Магдебурзького права; засади самоврядування, з виборними старостами були також у новозаснованих селах.

Всі міста і містечка були рушіями ремесел, промислів і торгівлі, формували місцевий ринок. Із цих локальних ринків при збереженні і розвитку своєї державності ще в ті часи безперечно склався б єдиний національний.

Тодішні українські купці були зорієнтовані переважно на торгівлю із заходом та півднем Європи. Важливими пунктами експорту з України були Бреслау (Вроцлав), Гданськ, Кенігсберг, Липськ (Лейпциг), але українські купці виходили також прямо на Голландію, Францію. Основними предметами експорту були воли (в документах зафіксовано, коли з окремих місцевостей гнали їх на великі торги по 500—1000 штук), збіжжя, поташ, горілка, тютюн, мед, віск, прядиво, шкіри, сіль...

У торгівлі, і не лише на місцевому ринку, брали участь також жінки. Відомі випадки наїзду українських шинкарок у міста за «московську лінію». У тодішній, середньовічній Україні Павло Алеппський занотував: «Жінки продають у прегарних крамницях різні парчі, соболі та інше; вони гарно одягнені, зайняті своєю роботою». А в іншому місці: «По селах усі вміють читати і знають порядок церковної служби та церковні співи; крім того, священики вчать сиріт і не залишають їх волочитися по вулицях невігласами... І жінки ходять до церкви з молитовниками в руках».

Павло більше року пробув у Москві, спостерігав побут тамтешніх верхів, царського двору і записав, що там у нього «неначе замок висів на серці, думки були до краю придушені, бо в московській землі ніхто не почуває себе вільним і веселим», а коли приїхав в Україну — «козацький край», то відразу відмітив, що «люди тут були приязні, ласкаві й поводилися з нами як із своїми земляками».

Такі захоплення тогочасною Україною і порівняння не на користь північного сусіда з уст іноземних мандрівників може нині комусь не подобаються, але, як кажуть, «з пісні слів не викинеш». Тому зацитую також двох пізніших англійських подорожніх, яких не оминає серйозний український історик Дмитро Дорошенко, людина зі славного козацького роду. Один з них, Джозеф Маршал, подорожував Чернігівщиною у 1768— 1770 рр. і серед іншого записав у щоденнику, що, їздячи по селах, він почував себе так безпечно, як «у першому ліпшому англійському графстві», а вдача українського населення видавалася йому «надзвичайно лагідною і приємною» і «багато що тут нагадує Англію». Другий джентльмен, Едвард Д. Кларк, знайомлячись у 1800 р. із Слобожанщиною, писав, що таку «чепурність і чистоту», як в українському селі, він бачив тільки в Голландії та Норвегії: «За столом в українського селянина, — можна прочитати в його книжці, — більше охайності, ніж в декого з московських князів».

Історик Д. Дорошенко зазначає: «Контраст у побуті між Московщиною й Україною вразив його (Е. Кларка) надзвичайно, і він не знаходив слів, щоб вихвалити «чесність, привітність, гостинність і господарність українців». («Нарис історії України», том II, стор. 211).

...Отож, я нічого свого не вигадував, лише переповів сказане іншими. Коли і чому те все почало занепадати і дійшло до такого, про що з великим болем писав Т. Шевченко, — це вже інше питання.