Барокко безхмарних вечорів

Джаз незламний, тому що він вічний. Джаз вічний, оскільки його слухають. Його слухають, оскільки в нього є слухачі. А в слухачів є Ізмайлов.

Про Енвера Ізмайлова та його музику написано вже стільки, що додавати до цього щось іще — марна справа. Концерт у «Промзоні» повністю підтверджував найзахопленіші думки — так, віртуоз, а його партнери з гри ні в чому йому не поступаються. Найстійкіше ж відчуття, яке плавно переходить у стiйке враження — загальна життєрадісність усього, що відбувалося. Дійсно, Енвер Ізмайлов (гітара, вокал), Наркет Рамазанов (кларнет і флейта), Рустем Барі (перкуссія) грають дуже веселу, заразливо веселу музику. Вона проста для сприйняття, під неї сміливо можна пританцьовувавти або й взагалі танцювати. Один із номерів, раніше відомий як «Татарський блюз», було Ізмайловим, співтоваришами перетворено на чарiвне видовище, коли під передзвони гітари метра перед сценою виконала хореографічне соло таємнича східна красуня у чорній сукні. Звичайно, унікальна техніка гри на гітарі — водночас обома руками по грифу, запаморочливі пасажі, «стрілянина» вправними пальцями одночасно на двох гітарах — справді приводять аудиторію у стан благоговійного заціпеніння. Тут вже навіть не доводиться думати про стиль, переклик із іншими напрямами й інші нудні речі.

Так що й заголовок цієї статті — скоріше, журналістське лукавство. Енвер Ізмайлов — це джаз? Облиште, це насамперед захоплення аудиторії. Це надмірність, упакована у витончені форми легкого, майже естрадного звучання. Прості й доступні мелодії, легкий присмак східної етники, безодня особистого, людського шарму (тріо Ізмайлова все робить з усмішкою), ненастирливий стьоб (виконання «Дубинушки» і «Во поле березка» у джаз-роковому стилі) — ось така акуратно зкомпонована суміш дозволяє «укладати» практично будь-яку публіку. Звичайно, в цій музиці немає пристрасті, але є багато інших принад. Таке, свого роду, барокко безхмарних вечорів.