ЩОДЕННИК

Я говорив із барменшою. Останнім часом її п’ять разів забирали з роботи до лікарні.

– Ми почали битися, – розповідає вона. – В нього, щоправда, сильніший удар. Але я не здавалася. Так і билися двоє, аби не думав, що дебіли можуть бити нормальних людей. Завдяки Ужгородові, тим блатним, котрі воюють проти жінок, я в дев’ятнадцять пішла до невропатолога, вдарив молоточком у коліно, нога так страшенно підскочила, що він сказав: «У 60 років у жінок такого нема...»

Вона – вчителька. Під батареєю спить у помешканні якогось дядька, котрий цілу ніч намагається її розбудити. Вона пише вірші. Має десять товстих зошитів. «У селі за вікнами дощ падає, – згадує. – Сидиш і пишеш. Зараз нічого не можу, не виходить. Я бачила фільм за Віктором Гюго «Людина, яка сміється». В кіно в головного героя очі дуже гарні. А рот – роздертий... І у нас такий».

Її подруга – сімнадцятирічна Ольга фарбується, бо сивіє. Все більше й більше. Все, що вона раніше бачила в театрі, побачила в Ужгороді – і геїв, і лесбіянок, і мазохістів, і садистів. Один казав: «Іди сюди», – а вона відповіла: «З псами не хочу», – і встромила хлопцеві межи ребра ножа. Хлопець — живий. Якщо тепер підходить — усміхається.