ДВА ЛИСТИ НА ОДНУ ТЕМУ

Конституція не «вихідна», а недіюча

Публікація у «Дні» (№113) «Вихідна» Конституція» не може спокійно сприйматися. Підзаголовок «Суспільство ще не готове на 100% скористатися Основним законом» звучить дуже різко, оскільки оцінює народ як якусь сіру масу, не здатну до роздумів.

Філософ М. Попович правильно підсумував, що люди не відчули зміни «сталінської» (а далі «брежнєвської») Конституції на щось нове. Але це результат не недостатньої чутливості до свободи, а невіри в те, що щось зміниться, оскільки жодна з чинних Конституцій фактично не діяла.

Важко погодитися з паном М. Сиротою, що ніби суспільство не захотіло на 100% скористатися Основним законом. І правильно зазначив екс-віце-спікер В. Мусіяка, що Конституція не має прямої вказівки на конкретну відповідальність за порушення Основного закону.

Конституцію недостатньо знає не тільки населення (спробуйте купити брошуру з її текстом), але, на жаль, погано знають народні депутати і у більшості не хочуть знати чиновники.

Наведу кілька прикладів. Спираючись на ст. 56, що визначає право отримати від держави відшкодування збитку, зазнаного громадянином внаслідок неправильних рішень влади, я 29 березня 2000 року подав до суду позов до ВР, копію якого надіслав до ВР, вважаючи, що документ потрапить до відповідного профільного комітету чи юридичної служби. Відділ листів ВР переправив цей позов до міськвійськкомату. Чому?

Відповідно до ст. 40 Конституції про право громадян письмово звертатися до органів державної влади, я надіслав листа на ім’я пана Плюща з запитанням, чому в Основному законі немає жодного слова про чотири міста-герої, а нагороджені медаллю «За оборону Києва» цивільні особи не визнаються учасниками бойових дій. Просив розглянути ці питання і виправити упущення. Знову замість профільного комітету ВР відділ листів подав моє звернення до міськвійськкомату.

Я намагався зв’язатися по телефону із завідуючим відділом листів, але мене з ним не з’єднали, а на лист не побажали відповісти. Таких чиновників немало. Виходить, що він скасував статті 40 і 22, а також не захотів зважати на статті 3, 5 і 28 Конституції України.

Ну а народні депутати? Стаття 22 Конституції свідчить, що при прийомі нових рішень не можна звужувати зміст і об’єм діючих прав і свобод. Депутати ж ігнорують це, утискуючи права знедолених мас населення. Зате не забувають про себе нині і у світлому майбутньому. Це ж треба, встановити собі оклади, які втричі перевищують зарплату шахтаря, в 4 рази — оклад професора і в 58 разів — вищі мінімальної пенсії. А хто дав їм право самим, без обговорення народом, затвердити статус депутата і отримувати матеріальні блага?

Ось тут потрiбно шукати коріння байдужості до недіючого Основного закону. Ось чому не вірять люди в Конституцію, не довіряють владі, особливо ВР, і ігнорують вибори.

Аркадій Наумович ГОЛЬДЕНБЕРГ, ветеран ВВВ і праці, пенсіонер, Київ

Потрібна співпраця громадян і законодавців

Питання конституційної реформи, таке зрозуміле для шановного академіка Володимира Семиноженка («День» № 97 за 2 червня 2000 р.) , здається, не таке просте. Адже молодій незалежній Україні немає ще й 10 років, а спроб змінити чинний Основний закон вже предостатньо. Виходить, що не будь-яка наша Конституція заслуговує обов’язкового якнайсуворішого дотримання і виконання. На превеликий жаль, багато хто з посадових осіб і рядових громадян так і чинять. Однак така «розбірливість» щодо Основного закону, причому закону прямої дії, нічого, крім частих порушень Конституції, як і інших законів, породити не може. Вона не має нічого спільного зі справді необхідною і корисною роботою фахівців-юристів і депутатського корпусу України з подальшого вдосконалення вітчизняного законодавства.

Певна річ, саме активну участь у такій роботі (а не тільки в референдумі) мають взяти громадяни. Дуже важливо при цьому, щоб їхні пропозиції та доповнення базувалися на глибокому знанні практики застосування чинного законодавства і проходили потрібну кваліфіковану експертизу. Час суто суб’єктивних, недостатньо продуманих суджень про подальшу непридатність того чи іншого закону минув.

Безперечно, настав час братися за наведення елементарного правопорядку, оскільки він набуває особливо актуального значення для успішної реалізації соціально-економічних перетворень в Україні, докорінних змін у житті нашого суспільства, але для цього зовсім не обов’язково розпочинати масштабну конституційну реформу.

Валентин ШЕРСТЮК, Харків