ЩОДЕННИК

У пилюці, на сухих споришах, харчувалася галаслива зграйка горобців. І там, у середині сірої зграйки, щось біліло. Спочатку мені здалося, що то заблуканий звідкілясь папуга. Однак то був горобець. Білий-білісінький — просто диво, він чудово почувався у жвавому гурті. Потім горобців щось налякало, вони спурхнули і полетіли.

Було це давно-давно, а от згадується. І щораз поряд із цим спогадом спливає інший.

...У дешевому костюмчику, веснянки на носі, ясний погляд світлих очей і — збуджене піднесення. Він забіг до нас у редакцію в перерві традиційної серпневої наради вчителів, тільки-но з інституту призначений до однієї із сільських десятирічок.

— Чув, що у вас літературна студія. Приймете до гурту?

Проте вірші приніс нескоро: в сільського вчителя завжди неспокійне життя. То була Поезія. Ми не заздрили йому — раділи, що впаде на невибагливі сторінки районки світлий промінь Високого Слова.

Дорога наша безкорислива молодість!

На жаль, іскра Божа впала на грунт, нездатний підтримувати горіння, що могло б протистояти всім незгодам життя. Білий горобець зник у сірих буднях. А мені назавжди запали в пам’ять чотири рядки з отих його перших віршів:

«Осінь в лісі. Тихо в лісі. Тихо.

Листя жовтизною пойнялось.

Там, у лісі, молоду лосиху

Водить красень лось...»

...Із вікна видно парк. Незважаючи на холод, уже наливаються соком брості і зеленого кольору прибуває щодень.

Нова весна. Нові сподівання. Та не з кожної квітки визріє плід...

І буде жаль. За надією. За красою. За Поетом.