«Четверта влада»: між «політологією детектива» і журналістикою факту

Не так давно «День» проводив опитування на тему «Політична журналістика в Україні». Більшість опитаних, які спеціалізуються на цій ниві, визнаючи, що така у нас в країні існує, при цьому розходилися в оцінці її стану і ролі в житті суспільства. Учасники круглого столу «Політична журналістика в Україні: три погляди (політика, політолога і журналіста)», котрий відбувся 16 червня у Харкові спробували дещо змінити кут розгляду теми передусім розширивши коло учасників обговорення. І, отже, урізноманітнивши підходи й оцінки стану журналістики і журналістів, котрі пишуть про політику. Головне питання, яке обговорювалося на круглому столі — чи склалася політична журналістика в Україні як інститут, значущий для розвитку суспільства? Відповідь на нього не така очевидна, як може здатися на перший погляд.

Взагалі-то, «зв’язати одним ланцюгом» політиків і політичних журналістів неважко — вони приречені на те, щоб пливти в одному човні. Водночас прийнято вважати, що тільки другі ніяк не можуть існувати без перших. Насправді, і політики без журналістів жити і працювати ніяк не можуть. «Журналіст в Україні — більше ніж журналіст», а політичний — тим більше: поки не сформувалися повноцінні норми й інститути громадянського суспільства (механізми впливу і контролю громадян за діями влади, політичні партії тощо) політична журналістика просто «приречена» бути єдиною сполучною ланкою (комунікатором) між політикою і масою. Мабуть, це не дуже добре, тому що вона змушена виконувати не тільки свої власні функції, але і заповнювати відсутність чи незадовільну роботу інших інститутів. Але, з іншого боку, це й передумова для посилення впливу і влади «четвертої влади». За словами віце-спікера Верховної Ради Степана ГАВРИША , який був присутнім на семінарі, «це влада, яка має в своїх руках смертельний елемент впливу — інформацію». Більше того, можна навіть сказати, що наша журналістика в умовах слабкості судової влади може претендувати на звання не «четвертої», а «третьої» влади (в Росії ця сила виявилася під час могутнього натиску медіа-холдингу Гусинського на владу, коли остання вирішила «розвести» МОСТ).

Це досить цікавий аспект, тому що більше говорять про те, як політика впливає на журналістику. Але ж «якщо ти дивишся у провалля, то й провалля дивиться в тебе»; тому процес симбіозу і впливу політики і журналістики одна на одну «рівноцінно двосторонній». З точки зору Вадима КАРАСЬОВА , котрий представляв на семінарі точку зору політологів на проблеми політичної журналістики «політичні журналісти насправді є агентами політики і політичними акторами, які активно впливають на політику. Більше того, ЗМІ можуть «робити» політику». Інша справа, що ця їхня здатність служить передусім не інтересам громадянського суспільства — її намагаються використати пани політики у своїх інтересах.

Що ж до панів політиків, то саме їхня життєдіяльність є початковою базою, «сировиною» для політичної журналістики: рівень і якість політичної журналістики визначається передусім природою і правилами української політики: «політичний журналіст — це провідник політичних ідей і технологій; у нього немає іншого матеріалу для своєї діяльності, крім політики» (С. Гавриш). Специфіка ж української політики така, що наші політики всіма способами намагаються журналістів цим матеріалом особливо не обтяжувати, вирішуючи усі свої головні проблеми глибоко «в тіні». Тому у журналістів просто немає достатньої кількості матеріалу для розуміння дійсних причин того, що діється. З іншого боку, політики нерідко замість виконання своїх прямих обов’язків (наприклад, законотворчої діяльності) займаються лобіюванням інтересів своїх угруповань, розподілом грошових потоків, «узгодженням» корпоративних інтересів etc. На виконання власне робочих обов’язків після цього нерідко залишається, м’яко кажучи, небагато часу. Відповідно, якість прийнятих рішень просто не може бути блискучою. Журналістам, які все це досліджують, залишається задовольнятися якісною «тіньовою політикою», про яку багато не розкажеш (політики дуже зацікавлені у збереженні «таємниць») і неякісна відкрита політика. Між цими двома «речами несумісними» шукається компроміс чи, як люблять говорити панове політики, «баланс». Ось і виходить, що замість журналістики фактів у нас домінує журналістика домислів, чуток, версій, пліток, натяків, кулуарних прозрінь etc — одним словом — «політологія детектива» (за висловом В. Карасьова).

З цією ж проблемою тісно пов’язана інша — тиск влади на ЗМІ. В. Карасьов зазначив, що «політичний журналіст в Україні стоїть перед дилемою — з одного боку, він відчуває тиск політиків, з іншого — тиск медіа-магнатів, яким належать ЗМІ. Він змушений вибирати між адміністративним тиском і тиском медіа-угруповань. Це, безумовно, негативне явище. Але процеси, ті, які відбуваються в українському і російському політичному просторі, доводять, що ця дилема стоятиме ще дуже довго». Через те, що влада тисне на ЗМІ, виникає безліч специфічних «закритих» і «напівзакритих» тем. Журналіст, який пише про політику нерідко, не може прямо говорити про когось або про щось і змушений використовувати недомовки, натяки, знову-таки різного роду версії. Тобто, діяти за принципом «розумному — досить»; нехай розумний читач сам зіставляє факти, різні точки зору, читає «між рядками» і додумує до кінця те, що не зміг прямо сказати журналіст. Усе це нагадує радянські часи, а якщо ще глибше, то продовжує візантійську традицію «натяків та інтриг» суспільно-політичного життя. Умовно кажучи, політична журналістика пристосувалася існувати в нових умовах, «реанімувавши» генетичний радянський досвід. При цьому виникає гарне питання для роздумів — чому молоді журналісти «нерадянської» генерації виявилися такими схильними до не тільки нових, але й старих хвороб, чому вони змогли так легко прийняти «нові-старі» правила гри?..

Усе це призводить до того, що у нас домінує журналістика тактики, а проблеми політичної стратегії нерідко просто «випадають» з поля зору тих, хто пише про українську політику. Тут, щоправда, є ще одна істотна проблема. На думку В. Карасьова, українським політичним журналістам часто не вистачає політологічної підготовки. Однією з причин цього є слабкий зв’язок між академічною політологією, яку викладають у вузах, політичною журналістикою і власне українською політикою. З цією точкою зору погодився С. Гавриш, зазначивши, що «на теми політичної журналістики у нас не пише тільки лінивий. А політичний журналіст повинен мати професійну освіту».

Деякі представники регіональних ЗМІ, які були присутні на семінарі, не цілком погодилися з таким підходом. Так, редактор харківського тижневика «Панорама» Лариса СУХІНА сказала, що найголовніше для журналіста, який пише про політику, — мати журналістські здібності і кмітливість: «Справжня політична журналістика живе тоді, коли є інтрига, є «тіньова» політика. Хоч рівень ЗМІ у регіоні досить високий, і є багато хороших журналістів, газет, програм тощо, говорити про політичну журналістику в регіонах часто просто смішно, оскільки на регіональному рівні вирішуються головним чином місцеві побутові питання. Регіональна політична журналістика з’явиться тут тільки тоді, коли регіони проводитимуть самостійну політику». Що стосується останнього висновку, то може все- таки журналістам не варто чекати того часу, коли політики у регіонах будуть «великими самостійними птахами»? Адже в регіонах є свої політичні еліти, які не тільки вже сформувалися, але нерідко успішно борються з центральними елітами, відстоюючи свої інтереси. Крім того, «велика політика» часто «замикається» на регіонах або має безпосередній вплив на них. Взяти той же Харків: пакистанський контракт на постачання танків, приватизація «Турбоатома», «Бушерський проект», створення у місті режиму спеціальної економічної зони тощо.

Водночас зрозуміло, що регіональна політична журналістика має низку специфічних особливостей. Наприклад, тиск місцевої влади на ЗМІ тут, як правило, набагато сильніший, ніж у центрі і, отже, залежність видань від влади ще більша. Це одна з найважливіших причин того, що політична журналістика в регіонах або не сформувалася на високому рівні, або цей рівень втратила. Окрема проблема — надзвичайно малий попит з боку місцевого населення на подібного роду інформацію. Л.Сухіна зауважила, що тиражі газет, які прагнуть серйозно писати про політику, тримаються в регіоні на дуже низькому рівні або падають, в той час як популярність різного роду таблоїдів неймовірно висока.

Що стосується найближчих проблем, то більшість учасників говорила про необхідність врегулювати правові питання діяльності ЗМІ. Причому журналісти вимагали цього від політиків, а політики — від журналістів. С.Гавриш так і сказав: «Замість того, щоб виходити на дорогу з демократичними лозунгами, журналістам треба ефективніше впливати на законодавчий процес». Хоч справедливості заради слід сказати, що політики у цьому процесі самоусуватися не збираються. А деякі навіть обіцяють пресі свою активну допомогу і підтримку. Віце-спікер на семінарі заявив: «Я особисто обіцяю свою підтримку тим, хто пише правду — пишіть правду». Хоч, враховуючи те, що політики і преса, за словами одного американського президента, є природними опонентами, не зовсім зрозуміло: чому саме українські політики повинні бути зацікавлені у появі сильної і об’єктивної політичної журналістики? У всьому світі влада не любить, щоб її критикували, але в демократичних країнах пресу підтримує громадянське суспільство, інтереси якого вона захищає. У нас такого суспільства немає, тому влада не контролюється і за свої дії нікому не звітуватиме. І якщо вона вирішує підтримати журналістів, то на це її воля чи неволя... Втім, усе-таки приємно, що влада (принаймні на словах, що вже непогано) збирається підтримувати створення сильного і впливового інституту політичної журналістики в Україні. Тим більше, що самій політичній журналістиці в Україні доведеться пройти ще досить довгий шлях для того, щоб вона відбулася як такий інститут. Поки що ж залишається лише скористатися порадою кращого друга українського народу Білла Клінтона «Борітеся — поборете!»