«НЕПРАВИЛЬНI ПРАВИЛА» КОНОТОПА
Усе, що ми побачили в Конотопі, колись славному сотенному містечку, колись крупному промисловому центрі, видалося нам яскравим прикладом того, якою химерною проростю сходять столичні процеси, доходячи до благодатного грунту провінції і зустрічаючись з незмінними правилами реального життя.
МОЛИТВА ПОЇЗДУ
Маленькі міста — як розкриті археологами розкопи, де видно, як пласт за пластом, залягає епоха. Конотопом, як великим музеєм під відкритим небом, можна водити екскурсії. Тут є свої «хрущоби» і свої «палестини», свій Бабин Яр і меморіальні таблички: «У цьому приміщенні відбувся підпільний з’їзд обласної організації ВКП(б)». Парк відпочинку залізничників прикрашає порожній постамент, що осиротів після зняття фігури вождя світового пролетаріату (з нею послідовно боролися місцеві радикали: спочатку облили фарбою, потім для надійності відбили вождеві руку із указуючим перстом), а центральний парк — гіпсові фігури мускулистих радянських фізкультурників, які немов закликають усіх і кожного до негайної здачі норм ГПО. У місцевому краєзнавчому музеї, де «окраса» експозиції — бивень і частина нижньої щелепи мамонта, як і раніше, залишилися стенди, присвячені революційному руху, щоправда, трохи потіснені більш відповідними до духу часу.
Цей «дух часу», видно, завдяки своєму вдалому географічному розташуванню, місто вловлювало у числі перших і миттю втілювало в життя. Не встигло стати «модним» «народне будівництво», а в Конотопі вже побудували цим методом спочатку — трамвай, опісля — свою телестудію й кінотеатр.
Єдине, чого тут бракує, — так це пам’ятників архітектури. Що трохи дивно для міста з майже чотирьохсотрічною історією. Втім, такими можна вважати залізничні майстерні, побудовані 1869 року, які й досі частково експлуатуються вагоноремонтним заводом. Або дерев’яну двоповерхівку, котра примкнула до привокзальної площі. Нині ця будівля має вельми непрезентабельний вигляд, а років так 130 тому цей будинок був з розряду, як зараз прийнято говорити, елітних. Його звели для керівного складу відділення залізниці, і вершки суспільства, які у ньому мешкали, були об’єктом пекучої заздрості простих смертних. А сьогоднішні мешканці колись престижного будинку до своїх квартир, із саморобними пічками- «буржуйками» і стінами, почорнілими від вогкості, ледь підіймаються наполовину зруйнованими сходами. Вода й інші зручності — у дворі, куди увечері страшно відпустити дитину через полчища пацюків, які бенкетують у привокзальних смітниках. Щоправда, ця купка людей міцно стоїть на самому початку черги на поліпшення житлових умов — але так давно, що вже майже не вірить і в існування цієї майже міфічної черги, і в можливість іншого для себе життя.
Ще одна сучасна прикмета Конотопа — пожвавлена торгівля біля поїздів. Місто зустріло нас вогненним палахкотінням варених раків (двадцять п’ять гривень, але — великі). Чималу частину городян годує сьогодні вокзал. А вже такого перонного асортименту точно не зустрінеш — від Києва до Москви. Пиво і раки, горілка й картопля, курячі стегенця й тістечка «наполеон», кефір і в’ялені лящі, насоси «Нептун», м’які іграшки і навіть квіти. Їх продати найважче — хіба що рано-вранці у вагон-ресторан фірмового поїзда чи галантному кавалеру, який залицяється до симпатичної попутниці.
Половина продавців на конотопському пероні — пенсіонери, переважна більшість — жінки, кожний другий — колишній: учитель, медпрацівник, майстер, інженер.
Історія Тетяни Петрівни типова — вона пропрацювала в школі близько сорока років. Та чотири роки тому пішла на перон — народився онук, і майже одночасно син втратив роботу. Виходячи вперше з кефіром і пивом, стара учителька відчувала себе дуже незручно. Зараз своєї «роботи» Тетяна Петрівна не соромиться, згадуючи, як учила першокласників, що «кожна праця у нас в країні — почесна». Не любить вона розповідати тільки про зустріч з одним колишнім учнем. Проїжджаючи через Конотоп, він побачив на пероні свою першу вчительку. І приголомшений вокзал спостерігав, як здоровенний мужик в ланцюгах і печатках ставав перед нею на коліна, потім ніяково тицяв їй сотню «зеленими». Але вона не взяла, тому що позичати взагалі ні у кого не звикла.
Цього сезону до поїздів виносять на продаж велику кількість м’яких іграшок, загрозливо великих розмірів і яскравих кольорiв. Збоку, і особливо ранками, видовище якесь орвелівське: наглухо задраєні поїзди і простягнуті до них руки зі слонами і мавпами. Люди ніби моляться. Насправді — це найзавзятіша частина мешканців Конотопа. Вони самі собі створили робочі місця.
КОЛИСКА БУНТАРСТВА
Специфіка влади в провінції, і Конотоп тут не виняток, полягає у тому, що без неї в місті дійсно не робиться жодної більш-менш путньої справи. Чарівності конотопським владним кабінетам додають зримі, солідні атрибути влади — мобілка по сусідству з громіздким апаратом для селекторних нарад, який начебто символізує невидимий зв’язок з минулим, барвисті портрети Президента, масивні золоті каблучки, котрі прикрашають руки співробітників мерії, у тому числі й чоловічі.
«Нас у місті слухаються», — кажуть службовці мерії, маючи на увазі те, що намічені плани втілюються в життя завдяки авторитету мера Григорія Василенка. Одинадцять років, які він перебуває у цьому статусі, свідчать про знання економіко-політичної специфіки місцевого життя і регіональних розкладів.
Велика політика торкнулася Конотопа не одним, а відразу трьома крилами — місто делегувало до парламенту нинішнього скликання трьох народних депутатів, усіх, до речі, украй лiво настроєних. Нам так і не вдалося раціонально пояснити один із парадоксів — чому місто, в якому ось уже три роки справно платяться пенсії і зарплати бюджетникам, яке за показниками промислового зростання лідирує в області, місто, в якому, за словами мера, «немає жодного безперспективного чи непрацездатного підприємства», так ось, чому це місто обома руками вчепилося в прогресивну соціалістку Наталю Вітренко? Може, місту бракує видовищ? До речі, друга жінка-депутат Ольга Гінзбург, котра пройшла до Верховної Ради за партійними списками комуністів, кажуть, починає складати зриму конкуренцію лідеру прогресивних соціалістів щодо полум’яного ораторства, та й мера інколи лякає, що, мовляв, займе його крісло.
Місцева влада, яка, до речі, не дуже хотіла перемоги Вітренко на виборах, напевно, уперше зіткнулася з тим, що безвідмовного для провінції аргументу у вигляді адміністративного ресурсу виявилося недостатньо. Любов конотопців до Наталі Михайлівни справді стабільна. Її приїзди до міста незмінно сколихують застійне болото політичної дрімоти — мітинги, багатогодинні прийоми виборців, після яких меру дістаються купи резолюцій «до виконання», «розібратися», «виділити квартиру». Два роки Наталя Вітренко і мер Григорій Василенко не зустрічаються. Здається, на взаємне задоволення обох.
У Конотопі цінується реальність, а не якісь міфи про громадянське суспільство. Що конкретно зробила для міста опозиційна Вітренко, запитує мер. І виходить, що нічого на фоні стабільних показників, яких досягла міська влада під керівництвом мера. Звичайно, Наталя Михайлівна цьому б заперечила — один місцевий ринок дає картину таких змучених життям типажів та зубожілої інтелігенції, що де там говорити про благоденство на конотопській землі. Але зате середня зарплата в промисловості 190 грн., криє мер у цій заочній суперечці.
Чи не дивина, київські депутати — єдиний вияв опозиції у місті, хоча Конотоп завжди вирізнявся якоюсь генетичною схильністю до бунту. Так повелося чи то з часів конотопської сотні, яка не давала спуску своїм старшинам, чи то з іще давніших часів — дрімучих, грузьких і непролазних. Факт залишається фактом: мало яке повiтове містечко може похвалитися такою кількістю революціонерів. Звідси родом Яків Костенецький, один із ініціаторів невдалого державного перевороту часів Миколи І, і опальний генерал Драгомиров, герой болгарсько-турецьких кампаній. Тут народилися славнозвісні соратники Леніна, агенти «Іскри», брати Радченки. Саме в Конотопі восени 1991 року пройшла «жовтнева революція» — з мітингами, наметовим табором і пов’язками з надписом «голодую, вимагаю». Разом зі зміною міського керівництва вимагали і... відмежування України від Росії. Що для історично русофільського Конотопа вже саме по собі було нонсенсом. Втім, особливою послідовністю конотопці ніколи не вирізнялися — просто принципово не любили владу. На феномені конотопського менталітету хтось ще гучно захистить дисертацію.
Однак загальна атмосфера невеликих міст настільки стабільна і контролюється владою, що вияв інакомислення приречений, тому властивий мешканцям Конотопа бунтарський дух втілюється, як правило, десь у столиці, де бунтарі-конотопці організовують революцію. А залишаючись у рідному місті, вони асимілюються, втрачають пасіонарність і сприймають загальнопобутові правила неопору.
Про існуючі в місті організації опозиційних партій — комуністичної, Руху, «Вперед, Україно!», влада, подумавши, може й пригадає, але ні про діалог, ні про розмову з ними, мабуть, не може бути й мови. Адже чому влада звертає увагу на опозицію? Тільки тому, що вона може реально загрожувати зміною людей у владних кріслах. А в провінції цей аргумент всерйоз не розглядається — хоча посада мера і виборна, але на виборах горезвісний адміністративний ресурс (не зустрічаючись з експресивністю Вітренко) практично ніколи не дає осічку. Тож у плані ротації виборних кадрів, роль опозиції замінено рукою області, яка карає чи милує.
Тому опозиції в Конотопі — ні в економічному, ні у політичному плані — немає. Ніхто не створює якихось бригад народного контролю за використанням бюджетних грошей, ніхто «з вулиці» не бореться з корупцією, ніхто не опирається економічним реформам, коли виходять вони від влади.
ЕКОНОМІЧНЕ ЧУДО ПО-КОНОТОПСЬКИ
Велике промислове майбутнє Конотопа багато у чому зумовлювалося долею великого залізничного вузла, яка випала йому. За радянських часів тут будували заводи з розмахом — щоб один забезпечував увесь союзний ринок, добре, що проблем із транспортуванням не було. Наприклад, електромеханічний завод, який зберіг історичну назву «Червоний металіст», випускав засоби захисту для вугільних шахт всього Союзу, завод «Мотордеталь», точив гільзи для двигунів п’яти видів автомоторів, тобто практично для всіх найменувань автомобілів, що вироблялися в Союзі. Не дивно, що цунамі від розвалу союзного ринку, хоч і з запізненням, але накрило конотопську промисловість. Навіть статистика зафіксувала «велику депресію» 1993 — 95 років. У 94- му той же «Мотордеталь» виробляв чверть від обсягу виробництва радянських років, а багато ж заводів просто «лежали», місяцями не виплачуючи зарплат. Директорат у кризові чотири роки трохи панікував, хоч прозірливі конотопці у своїй народній мудрості саме до цього періоду відносять початок бурхливого будівництва шикарних особняків на вулиці, не без гумору охрещеній у народі іменем пролетарського поета Дем’яна Бєдного.
Особливо охоче Григорій Василенко обговорював з нами досягнення останніх років, адже «гостям пропонують найкраще», а в період з 1996 року Конотоп демонструє чудеса невеликого, але стабільного економічного зростання. Сьогодні в місті працюють усі підприємства, які працювали до 1991 року. Основні причини виходу з депресії — впровадження різних форм власності, проведення реструктуризації, відновлення або знаходження ринків збуту. «Підприємства піднялися, бо люди пристосовувалися, зрозуміли, що ніхто за них вже думати не буде, тому почали кожен для себе шукати вихід», — говорить мер.
Розвалена економічна система оголила схему, за якою створювався і конотопський промисловий потенціал: «робимо більше машин, щоб добути більше вугілля, щоб виплавити більше металу і зробити більше машин». Надмірний потенціал обслуговувався і надмірною кількістю працівників, тому місто зіткнулося з проблемою безробіття. Офіційний показник — 7,8 %, прихований значно більше, але визначити його розміри можна лише на око. «Ринок робочої сили має існувати», — справедливо стверджує мер. А в житті безробітних цей ринок асоціюється зі справжнім міським базаром, куди безробітні та пенсіонери ринулися в пошуках заробітку. Базар давно вирвався за свої межі — прилеглі вулиці в базарний день обліплені торгівцями, причому попит на покупців явно перевищує платоспроможність останніх. Тому базар у Конотопі, здебільшого, місце для спілкування та обговорення витрат виру ринку економічного. Вічна тема — як наживали капітали «нові конотопці», як оббиралися різними посередниками могутні колись заводи. Це не увійде до нових путівників по Конотопу, та дуже схоже, що становлення нової економіки відбувалося у місті за «загальнодержавною» схемою: посередництво, розтринькування «первісно накопиченого», здешевлення заводів, яке відбулося само собою, і сучасний етап прицінювання до потенційної приватної власності — вже не магазинчиків у центрі міста, а промислових підприємств.
Немає нічого більш захопливого, ніж поринути у життя міста, яке відображає далекі, «острівні» віяння столиці: приватизацію, бюджетні колізії, легалізацію капіталів.
— Треба не боятися багатих людей, — говорить мер Василенко. — Все одно держава не зуміє відібрати ці гроші, тож слід створити такі умови, щоб вони не лежали все життя за кордоном, а були вкладені у виробництво і заробили на створення робочих місць. Зрештою, яка різниця робітникові «Червоного металіста», хто йому платитиме зарплату, його цікавить, аби вона була якомога більшою.
Може, й дійсно до Конотопа ринуться вивезені капітали. Щоправда, поки що капіталісти, які поткнулися було до міста, здається, сильно опеклися, але про це нижче.
МИ НЕ РАБИ!
Микола Кульчицький став директором одного з найбільших конотопських заводів «Мотордеталь» у 1994 році, коли місцева влада вже й не сподівалася, що завод вибереться з кризи. Завод виробляє гільзи для автомобільних, суднових та тепловозних двигунів, на складі продукція ніколи не залежується. Директор застав розруху, але енергійно взявся за справу, щоб пробудити у людях хоч якийсь ентузіазм, насаджував нову ідеологію: не треба дивитися назад і журитися про минуле.
— У мене була мета — зберегти чисельність і соціальні гарантії для працівників заводу, — говорить Микола Кульчицький. — Тоді я не уявляв, що це неможливо.
Не виключено, що у провінції директорат гостріше, ніж у великих містах, відчуває відповідальність за «приписаних» до заводу людей та їхні долі. У цьому виявляються і відгомони старого соціально забезпеченого укладу життя, породжувача нових-старих топ-менеджерів, і дивна атмосфера «великого села», з його споріднено-сусідськими зв’язками, яку конотопці самі називають однією з визначних пам’яток свого міста. Та й директорам довелося вчитися на практиці — вони самі собі були ідеологами, практиками, законодавцями модних віянь у новій економічній дійсності, що ми потім неодноразово помічали, досліджуючи конотопське життя. З’ясовано, що директори починали з соціального захисту, а потім першими приходили до гострого і болючого розуміння, що «ринок робочої сили має існувати». Однак відчутна й інша тенденція — аргумент збереження робочих місць використовується за обставинами, то для видавлювання сльози, то як благородна аксіома в суперечках.
Коли, з якою саме метою, дуже добре показує наша розмова з Миколою Кульчицьким, яка не даремно почалася саме з арт- підготовки нашого сприйняття соціальної справедливості.
Новий директор з приходом на поршневий (народна назва «Мотордеталі») вивів ринкову формулу, якої дотримується досі: головне — не зупиняти виробництво. Бо вмить ринки збуту будуть захоплені конкурентами: в Україні є другий завод, який випускає подібну продукцію, в СНД таких заводів ще два. Конкуренція у цьому разі цілком матеріальне поняття: не спи, перехоплять контракт. Почав Кульчицький з модернізації заводу, запуску нового виду продукції, виходу на європейські ринки, з’явилися перші пристойні показники з обсягу виробництва, збільшення зарплат. Одночасно із зростанням виробництва йшов, за словами директора, «прямо протилежний результат», тобто завод, дійсно, ухитрявся не зупинятися, на його продукцію був попит, але прибутків зі всієї цієї діяльності — не було. Директор вважає, що застосовував екстравагантні заходи: позичалися, але не віддавалися кредити, проте виробництво нарощувалося. Відсутність прибутку Микола Кульчицький пояснює енергоємним і трудомістким виробництвом, до того ж завод ухитрився побудувати два будинки, утримував дитячий садок, оздоровчий комплекс. Словом, соціалка з’їдала частину грошей, але тепер вже це були аж ніяк не зайві у виробничому циклі гроші.
У 1995 році завод почав приватизуватися, з трьох сертифікатних аукціонів пішло сто відсотків акцій. «У нас не було коштів, щоб вплинути на хід приватизації, тому акції скуповували випадкові люди, які не мали до нас відношення», — розказує директор з деяким жалем. Один із власників пакета акцій — якийсь інвестиційний фонд, зареєстрований в офшорній зоні, прикупив акцій на повторному ринку і до кінця минулого року став власником 75 % акцій.
Певна річ, завод був у курсі такої скупки акцій і навіть посприяв у комплектуванні великого пакета — наприклад, як розказують очевидці, прямо на заводі скуповувалися акції працівників, які тоді особливих фінансових розкошів від всієї цієї приватизації не відчували і охоче обмінювали акції на «живі гроші». За словами Миколи Кульчицького, між власником контрольного пакета акцій і заводом підписано меморандум, за яким інвестиційний фонд брав на себе зобов’язання залучити інвестиції для оновлення потужностей, що дозволило б знизити енерговитрати і добитися більшої присутності заводської продукції на західному ринку. Однак з кредитом у іноземців не склалося, начебто й тому, що колектив заводу невиправдано великий. Вони наполягали на подальшому зменшенні штату, хоч до того часу директор вже скоротив чверть робочих місць. Одночасно фонд (до речі, для всього Конотопа конфлікт на поршневому персоніфікований, і інвестиційний фонд називають іменем його керівника, американця за походженням) почав готувати завод до продажу стратегічному інвесторові, а за підрахунками директора, передпродажний період тривав би не менше року і означав би закриття виробництва на рік.
— Конфлікт розгорівся, коли ми зрозуміли, що продаватися завод буде без урахування нашої думки, — говорить М.Кульчицький. — Без урахування того, як ми вважаємо: треба це чи не треба. Навіть більше, американець почав так складати статутні документи, що за ними ми взагалі не могли б впливати на те, що відбувається.
— Однак він, по суті, господар заводу, — проявили ми знання ринкових законів.
— Ми з цим не погодилися.
— Та це ж очевидно, у нього 75% акцій!
— Ну і на здоров’я. Ми збунтувалися і пішли. Відкрили нове підприємство, всі співробітники перейшли туди на роботу, взяли в оренду всі основні фонди у старого підприємства без права повернення.
— Тобто виходить, що у власника 75% акцій ви забрали підприємство?
— Розумієте, 75% куплені всякими шляхами на ринку... Ми вирішили, що це не добре. Він не інвестував у завод грошей, а скупив десь щось і вважає, що став господарем. А ми не захотіли бути рабами. Хто б нас не купував, ми наполягатимемо на підписанні договору про наше найближче майбутнє. Тобто, ми, як і раніше, вважаємо себе господарями.
Не вдаючись у подробиці і юридичні хитросплетіння цього конфлікту (свою правоту обидві сторони сподіваються відстояти в суді), зауважмо тільки показовість аргументації, яку висуває директор заводу М.Кульчицький. Підприємство заборгувало банкові за кредитами кілька мільйонів доларів і мало йти з молотка, але не все так класично просто виявилося у реальному конотопському житті. Адже з чим зіткнувся завод? Із ситуацією, коли головні орієнтири опинилися під загрозою. По-перше, загроза банкрутства при високих обсягах виробництва, тільки в книгах сприймається як нонсенс, у житті, як бачимо, таке трапляється. По-друге, раз по раз порушувалося питання скорочення працівників, і начебто саме їх захист спонукав директора до відкритого протистояння з іноземним власником контрольного пакета. І щось, певна річ, у цій історії лишається за кадром. Може, якраз фраза однієї з обізнаних у конотопських процесах людини, яка зронила: на гільзі (основний продукт заводу) піднялися всі місцеві мільйонери, які спочатку були просто посередниками у збуті.
Флагман місцевої економіки, як назвав «Мотордеталь» мер міста, сьогодні виявився на самій вершині барикад «за справедливий продаж», які складаються, очевидно, з безлічі іще не озвучених економічних інтересів. Місцева влада поставилася до конфлікту з відчуженою, але все ж таки підтримкою рідного заводу. Це ліквідне підприємство і нормально, що навколо нього почалася боротьба власників, пояснили нам у мерії.
Світ іноземного капіталізму з його усталеними важкими, незрозумілими і «несправедливими» правилами поки не прижився у місті, де розповіді про іноземні інвестиції переплітаються з швидкою переорієнтацією на «наш, український капітал», а по суті гра йде за своїми, адаптованими до місцевого розуміння правилами.
ВІД’ЇЖДЖАЮЧИ...
Конотопці ніяк не можуть визначитися з віком свого міста. Начебто зійшлися на даті — 1635 рік, науково підтвердили, задокументували і бучно відзначили ювілей, а у путівниках вже з’явилися боязкі натяки: «Історичні корені Конотопа беруть початок із часів Київської Русі». Зрозуміло, чим давніше, тим для інших цікавіше.
Можливо, їхні нащадки через двісті років так само сперечатимуться про нинішні процеси. Очевидно тільки одне — реформи задумуються в столиці, але русло для будь-яких змін завжди прокладає провінція — згідно зі своїм баченням, своїм досвідом і своїм розумінням життя. Консервативна чи просто стабільна наша провінція — нам не вдалося знайти однозначної відповіді, але правила, за якими вона живе, здаються непорушними.
