Про історію без табу
Аналізуючи окремі матеріали сторінки «Історія та «Я», автор статті «Про шкоду примітивізму в сприйнятті історії» доктор історичних наук В. Зубар («День» №53) багато в чому має рацію. Приєднуюсь до його думки, що редакція «Дня» започаткувала добру справу, регулярно вміщуючи в газеті сторінку з історичної тематики «широкого хронологічного діапазону» (на мій погляд, її вигідно доповнюють публікації під рубрикою «Україна Incognita»), і що в таких матеріалах авторам слід бути уважними до фактів, поважно ставитися до них і не творити необгрунтованих «красивих» міфів.
Разом з тим, висловлю деякі зауваження, які, сподіваюсь, шановний доктор історії не вважатиме спробою дилетанта дискредитувати професійних істориків чи «історичну науку».
Перше. Публікації згаданої сторінки сприймаю як історичні етюди, які не конче мають бути написані за «законами» наукової «розвідки», але обов’язково — цікаво, читабельно. Їх авторами можуть бути як професійні історики, в тому числі атестовані ВАКом, так і «фізики», «математики», «географи» чи інші «дилетанти», що цікавляться історією, таки знають трохи її і виражають певні історiософiчні погляди. Не думаю, що ведучим сторінки треба ставити завдання в історичних етюдах дотримуватися якоїсь академічної «правильності». (Пам’ятаймо ортодоксальну «Правду»: була така «правильна», що аж нудило).
Нам не вдасться уникнути «переписування історії», якщо під цим розуміти зміну поглядів на ряд фактів і явищ минулого, інакшу їх оцінку. Нам треба уникати авторитарності в їх трактуванні, канонізації певних поглядів та оцінок. Відомий у царині наукового методу К. Поппер писав: «Не може бути історії такого «минулого, яким воно насправді мало місце», а можливі лише історичні інтерпретації, жодна з яких не є остаточною, і кожне покоління має право на створення власних інтерпретацій». Він був також палким противником історицизму, який виводив із Платона та його послідовників.
Не захищаю і не виправдовую «повернення Атілли» (хоч і не вважаю «загадку гунів» розгаданою остаточно, а може й «загадку слов’ян», чи ближчу нам, українцям, «загадку русів» — яким би зухвалим цей сумнів комусь не здавався); не захищаю також критиковану В. Зубарем провокативну статтю про «ідіотів» і «демагогів».
Але звертаю увагу на інше. На те, що «в історії як і в науці, ми не можемо уникнути певної точки зору», а так само намагання «забезпечити себе такою інформацією стосовно певних подій, яка узгоджується з нашою власною конкретною інтерпретацією» (К. Поппер).
Не треба боятися цього, однак не слід уникати критики таких інтерпретацій, які викликають цілком зрозумілий спротив, зокрема з причин морально-етичних. Шкода, що шановний доктор історії бодай побіжно не висловив своє ставлення до вміщених у цьогорічних випусках сторінки «Історія та «Я» статей київського автора А. Козака, від яких віє подихом «Історії СРСР».
І насамкінець: не треба накладати якісь табу на окремі дражливі факти та явища минулого в українсько- російських відносинах. Вони, як кажуть, мали місце. А виданий дев’ять років тому «Дніпровою хвилею» та мюнхенським «Глобусом» двотомник «Нарису історії України» Д. Дорошенка не всім доступний.
