Запорука свободи преси — розвиток медіа як бізнесу

Завдяки Інтернету та версії «Дня» в ньому, наше опитування про політичну журналістику в Україні викликало резонанс не тільки у країні, але і за кордоном. Позавчора в редакцію надійшов лист з Індії, здавалося б, зовсім далекої від наших проблем. Проте, напевно, тема стосунків та взаємодії влади, журналістики і конкретного журналіста актуальна для всіх суспільств, для будь-яких економічних і політичних систем, оскільки вона, по суті, відноситься до основоположної для нинішньої людини проблеми: свободи вибору та відповідальності за цей вибір.

Отже, нагадуємо наші запитання:

— Чи є в країні політична журналістика? Що означає для вас поняття «політична журналістика»? Ваша думка про «плюси» і «мінуси» двох можливих позицій політичного журналіста: «над сутичкою» або відверто партійної (тобто використання пера для аналізу ситуації або ж пропагування ідей певної політичної групи)? Власна позиція журналіста — це ахіллесова п’ята професіонала? Чи його «плюс»?

Олександр ТКАЧЕНКО, голова правління ЗАТ «Новий канал»:

— Політична журналістика в Україні є. Безумовно, вона була й у Радянському Союзі. Але в ті часи вона мала одну якість, абсолютно нову — в часи перебудови, принципово іншу, коли країна здобула незалежність. Сучасна школа журналістики демонструє наявність найрізноманітніших форм політичної журналістики: радянську, пострадянську, олігархічну, напіволігархічну, хіба що перебудовної вже немає.

Стосовно позиції політичного журналіста, то я чітко переконаний, що ми повинні прагнути бути не в сутичці, не над сутичкою, а поза сутичкою. Сутичка — проблема не журналістів, бо нам протипоказано нав’язувати свою думку глядачам. Ми повинні передати існуючу реальність якомога більш близько до дійсності. Звісно, журналісту непросто приховати свої особисті пристрасті, погляди. Можна бути в житті яким завгодно лібералом або ретроградом, але це не повинно відбиватися в журналістському матеріалі.

Звісно, глядач якусь кількість часу може дивитися політичну журналістику у виконанні Доренка, але рано чи пізно (а швидше всього, що рано) ситуація приводить людину до того, що вона починає оцінювати це не як політичну журналістику, а виключно як шоу. Відповідно, й ставлення до цього буде як до шоу.

Маніпулювати думками, виконувати те чи інше замовлення, говорячи за цього про незалежність, звісно, можна. Але, по-перше, це для журналіста закінчується плачевно, щонайменше роздвоєнням особистості, по-друге, глядач усе одно цю фішку «рубає» й розуміє, з ким і з чим йому доводиться мати справу.

Мені б дуже не хотілося, щоб у нас була свобода слова за російським варіантом, бо свобода вибирати між Гусинським і Березовським — це не свобода слова, а банальна партійна преса, партійна журналістика, модель, що існувала ще на початку минулого століття. Вона не просто далека від західних стандартів, вона знаходиться десь посередині між європейським і азіатським шляхом, поза координатами, так би мовити, медіа-цивілізації. Краще вже як ми — повільно, з нервами, але рухатися до європейської моделі.

У Польщі, приміром, політична журналістика набагато більш просунута, ніж російський варіант, і насамперед тому, що в них медіа функціонують як бізнес.

За цього, я не думаю, що в Росії більш вільно, ніж у нас, більш того, я переконаний, що їхня модель гірша: вони теоретично можуть сказати більше, але це «більше» й визначається кимось і жорсткіше фінансується. Це й близько не свобода слова, а конкретне виконання позиції, виправдане тим, що ти цю позицію також ніби-то розділяєш. За цього групою людей, інтереси яких відстоює той чи інший медіа- рупор, свідомо створюється ілюзія свободи слова, як додатковий, політично забарвлений елемент.

У нас же, в українській політичній журналістиці, такої ілюзії немає, а є, можливо, також багато в чому ілюзорний, але рух кудись, нерівний рух, із накатами й відкатами, але мені б дуже не хотілося, щоб його замінила російська модель, що стане кроком назад, вийти з якого й побудувати вільну пресу набагато складніше.

Наша перемога свого часу полягала в тому, що з процесами демократизації суспільства почалися якісь інвестиції в медіа та розвиток медіа як бізнесу. Тепер треба створювати економічні передумови, щоб цей бізнес вільно розвивався.