Сон і дійсність Пульхерії Іванівни й Афанасія Івановича

І от актор знову в російській столиці. Тепер уже в ранзі міністра. Хоча немає посади вищої, ніж посада Майстра... Влітку минулого року під час московських репетицій я часто зустрічався з Богданом Сильвестровичем і бачив, як відчужено-самозабутньо вростав він у роль старосвітського поміщика Афанасія Івановича Товстогуба. Могутня творча аура Ступка заряджала, а може, й приголомшувала партнерів. «Такого класу артист, що я страшенно боюся, — зізналася перед телеглядачами Лія Ахеджакова. — Це мене позбавляє крил». Проте спілкування зі Ступкою пішло на користь. З його слів, «Лія просто здійснила подвиг, поламавши свої стереотипи»...

Отож, «Старосвітська любов». Як і в Гоголя, у сценічному помешканні літніх Афанасія Івановича (Б.Ступка) і Пульхерії Іванівни (Л.Ахеджакова) — величезна піч, що роззявляє час від часу свою вогненну пащу, і тоді стає зрозуміло, що ніяка це не старосвітська пічка, котра дає тепло, а скажена сучасна топка, яка без жалю спалює і письменницькі рукописи, і людські надії. По всій сцені — плоди благословенної української землі: гарбузи, цибуля, яблука, груші, перець, огірки, капуста, часник, кавуни, та ще й всілякі сушені трави і плетені кошики з... челяддю. Один з кошиків таємниче розгулює між домашнім добром і зрештою перетворюється на ту саму кішку — провісницю смерті Пульхерії Іванівни... Власне, місце залишається тільки для постелі, де герої проводять значну частину сценічного часу. Ой, який дивний сон поставив Валерій Фокін! Саме в ньому він закодував погляд на старосвітське усамітнене життя, погляд, що так різниться з думкою Гоголя. Письменник вважав, що те життя таке тихе, що на хвилину забуваєшся і гадаєш, що пристрасті, бажання і бентежні породження злого духу, які збурюють світ, зовсім не існують, і ти їх бачив лише уві сні. Наперекір Гоголю, у якого під час нічного спочинку героїв «всеобщая тишина водворялась», глядач стає свідком опредмечено-бучного сну — моторошного, з розливчастим хропінням і тривожним стогоном, зойками і судомами, з маренням і містичними Гоголевими видіннями... Так-так, зрештою виходить, що вся містика спектаклю справді гоголівська, як, утім, і побутовiзм з обов’язковим зверненням до вареників, коржиків і пиріжків, рижикiв, каш і киселів, кислого молочка і ріденького грушевого узвару. Що й казати, обоє стареньких, за колишнім звичаєм старосвітських поміщиків, дуже люблять попоїсти. У дивовижному трактуванні Ступки — «поплямкотеть і покушенькать»... Сон, мов життя, або життя, мов сон...

Однак це «низьке буколічне життя» (Гоголь) у режисера Фокіна зовсім не «змушує вас сміятися крізь сльози смутку і милування», як твердив О.Пушкін. Швидше, режисер спонукає глядача заглибитися у філософські роздуми про справжні й хибні людські цінності, про те, що таке повнота і сенс життя. У відповідь на таку несподіванку в Єкатеринбурзi, Новосибірську, та й у Москві спектакль роздратовано залишали «нові росіяни», з’явилися недоброзичливі рецензії. Персонажі Ступки й Ахеджакової викликають не ідилічне милування, а глибоке співчуття, до якого багато хто не готовий. Нічого дивного. Адже з часів Вiссарiона Бєлінського вважали слушною думку, що безглузді Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна упродовж кількох десятків років їдять і п’ють, п’ють і їдять, і потім, як і заведено здавна, помирають. А Гоголь всього-навсього знайшов поезію навіть «у цьому вульгарному і безглуздому житті»... Непримиренний критик імперативно проголосив, що двоє гоголівських стареньких — це «дві пародії на людство». Понад півтора століття якось забували, що герой Миколи Васильовича думав інакше, про що відверто оголосив уже в перших рядках повісті: «Я дуже люблю скромне життя тих усамітнених володінь віддалених сіл, які в Малоросії називають старосвітськими...»

Велике таїнство і чудотворство гри двох видатних акторів — Ступки й Ахеджакової — переконує в тому, що патріархальні сільські поміщики несуть у собі живі знаки справжнього, тобто «ясного, спокійного життя»: добро, порядність, взаємодопомога, любов до ближнього і, головне, безмежну «взаємну любов» (Гоголь). Не випадково п’єса М.Коляди за мотивами «Старосвітських поміщиків» отримала назву «Старосвітська любов». Не випадково в ній Пульхерія Іванівна зізнається в тому, що жила з Афанасієм Івановичем щасливо, чого вона не робила в Гоголевій повісті. Зрештою, старосвітські Філемон і Бавкіда жили за заповідями Христовими, втілюючи не найгірші риси нашої ментальності, яку останнім часом так успішно руйнують іззовні і зсередини.

Між іншим, атмосфера спектаклю просочена сучасним фаталізмом, якого нагнітає своєю надприродною присутністю Автор (І. Ясулович). Його судомні підплигування, кривляння, ламання та інші дивацтва таки починають дратувати, проте ніякою мірою не можу погодитися з твердженням, що Гоголь у Фокіна все старосвітське життя підпорядковує таємниці смерті. Навпаки — таємниці життя! У тому числі і того, неземного, про яке ніхто з нас нічого не знає. А Гоголь лише здогадувався...