ЩОДЕННИК

Делегація американських поліцейських приїхала до Ужгорода, аби потім і наші поїхали туди.

Жили по одному в сім’ях колег.

Капітан Оленка для «свого» Джона зробила круту зачіску і весь день крутилася перед його незворушною фізіономією. Нуль уваги... Поскаржилася чоловікові. Той не забарився передати претензію Джонові.

— Я не можу, — сказав янкі. — В нас це розцінюється як сексуальне домагання.

«То й пити, мабуть, будуть, як у себе, — майнула думка. — По чарці».

Аж ні. Глушили вони, наче безкінечну пісню співали.

Поїхали до них. Міркували, що про наші звички знають — не образять. Та вони й не збиралися в себе жити по-нашому. Не було ні домагань, ні припросин, ні зайвих чарочок.

Я під ранок встав ошелешений від прозріння. Адже наші зустрічі іноплемінників із бубнами, гуслями, трембітами, різними там троїстими музиками нагадують їм вихиляси добрих наївних тубільців, котрі несли колонізаторам соковиті плоди, золоті прикраси, а взамін поблажливо одержували скляні буси.

І в цей момент я відчув їх на своїй шиї.

Звичайно, кожен із нас може за «бугром» повести себе, як удома. Напитися від душі, лагідно засвистіти в сопілку, піти з нею вулицею. Але нам зразу ж вийде назустріч чужий Закон і візьме під руку, як мачуха. Чи президент ти, чи бойовий сержант міліції!