Армійська арифметика для Європи XXI століття

Чи можна тепер вважати, що жити на європейському театрі військових дій тепер буде безпечніше?

ЯК НАТО І ВАРШАВСЬКИЙ ПАКТ ЙШЛИ НА МИРОВУ

Кажуть, що генерали завжди готуються до минулої війни, а дипломати намагаються запобігти тій війні, якої побоюються в даний момент. А в минулому, в Європі ніс до носа стояли дві військові армади, готові за необхідності шматувати одна одну — НАТО та Варшавський пакт. За нервозності «холодних» часів найгарячіші бойові дії могли спалахнути через якусь дрібницю і надмірну підозрілість до військової активності з протилежного боку.

Щоб уникнути цього, представники НАТО та Варшавського пакту двадцять років розробляли своєрідний запобіжник — Договір про звичайні збройні сили в Європі. Підписали ДЗЗСЄ 19 листопада 1990 року у Відні.

Головна його ідея проста — було вирішено зрівняти кількості наступальних озброєнь двох військових блоків (танків, бойових броньованих машин, літаків, вертольотів і артилерії) як у масштабах Європи, так i в географічних регіонах, котрі входять до нього, і так чи інакше пов'язані із зонами безпосереднього зіткнення НАТО та Варшавського пакту. Подібна рівновага позбавляла генералів спокуси почати несподівану атаку. Який вже тут несподіваний масовий наступ. Без чисельної та якісної переваги таке рішення — смерті подібне.

Договір визначив максимальні «стелі» озброєнь для кожного з блоків: танків — 13 500 одиниць, бронемашин — 20 000, артилерія — 13 700, ударних вертольотів — 1 500, бойових літаків — 5 150. Зайве озброєння, а його виявилося близько 50 тисяч зразків, вирішили знищити. Що і було зроблено.

Здавалося б, можна було зітхнути з полегшенням, але не так сталося як гадалося. Варшавський пакт, а за ним і СРСР, розпався. Колишні варшавські союзники Москви — Чехія, Польща, Угорщина вирішили стати до лав НАТО. І всім стало ясно, що тепер для Європи потрібна інша військова арифметика…

До Стамбульського саміту ОБСЄ Договір по звичайних озброєннях встиг пережити декілька косметичних операцій. Спочатку колишню радянську квоту на звичайні арсенали розбили між собою вже колишні радянські республіки. На Ташкентській зустрічі лідерів країн СНД 15 травня 1992 року було підписано Угоду про принципи та процедури здійснення Договору ОБСЄ та Протокол про максимальні рівні для наявності озброєнь і техніки. Росія й Україна відірвали собі найласіші шматки. Ці угоди зафіксували велику військову перевагу Росії й України в зоні колишнього СРСР і східноєвропейському регіоні загалом. Україна, наприклад, може мати другу за розмірами армію в Європі.

Але, якщо союзні республіки попервах між собою начебто порозумілися, то у відносинах з НАТО у новій військово-політичній ситуації для Росії виглядало все набагато песимістичніше. Північноатлантичний альянс де-факто отримав майже триразову кількісну перевагу над Росією за всіма параметрами військових потужностей. Прагматичні натовці розуміли, що радіти такому розкладу можна — але недовго. Москві роль аутсайдера явно буде не по нутру. І російські генерали разом із політиками з досадою трохи поламають голову над тим, як компенсувати це відставання, але за своєї бідності і не вигадають нічого кращого, як нашпигувати максимально наближені до ситої Європи російські гарнізони носіями з тактичними ядерними боєголовками. Явно неприємне сусідство. Так що знову треба сідати за стіл переговорів і домовлятися…

Детальні переговори груп із 30 країн по адаптації ДЗЗСЄ до нових військово-політичних реалій почалися в січні 1997 року у віденському палаці Хофбург із надією закінчити цю роботу за 18 місяців. Але ледве встигли до листопадової зустрічі у верхах в Стамбулі. Головна родзинка адаптації — в іншій арифметиці підрахунків озброєнь. Основою договору стало індивідуальне членство. Так що тепер вже не для військових блоків загалом (одні з яких розповніли, а інші всохли і змінили назви), а для кожної держави окремо визначено, яку кількість звичайних озброєнь може мати його армія. Якщо раптом виникло бажання розміщувати на своїй території війська іншої держави — то, зробіть ласку, скорочуй свої арсенали — «стелю» перевищувати не можна.

Ходити один до одного в гості полками чи батальйонами, наприклад, для проведення спільних маневрів чи миротворчої операції, можна — але цивілізовано. Тобто недовго. Такі візити мають жорстко визначені часові рамки в межах декількох місяців.

«ФЛАНГОВА» ВІЙНА УКРАЇНИ

Підписання адаптованого Договору про звичайні озброєння на Стамбульському саміті ОБСЄ Україні було важливим тільки через довгождане розв'язання так званої «флангової проблеми». Адже з кількістю своїх звичайних арсеналів Київ визначився ще на Ташкентській зустрічі СНД. Відтоді генерали грудьми ладні були кидатися на амбразури, запевняючи, що Україні дійсно треба мати 4080 танків, 5050 бойових броньованих машин, 4090 артилерійських систем великого калібру, 300 атакуючих вертольотів і близько 1000 бойових літаків. І жодним танком чи літаком менше. Хоча з 1992 року чисельний склад Збройних сил України скоротився більше ніж удвічі й чимало аналітиків дивувалися з приводу — навіщо Києву, наприклад, така величезна танкова армада, якщо часи танкових проривів під девізом «за два тижні — до Ла-Маншу» вже пройшли. Та й оборонних бюджетних грошей на озброєння в Україні завжди як кіт наплакав.

Чи не простіше в контексті адаптації договору штовхнути було якусь ініціативу з додаткового скорочення звичайних озброєнь, загітувати на цей крок і суміжні держави? І почесно, і вигідно — адже в результаті можна було б хоч у стерпному порядку утримувати ті арсенали, що залишилися.

Україна ж думала лише про «фланги». У спадщину від Варшавського пакту країна отримала додаткові обмеження, через які в 5 областях України Київ міг розташувати незначну кількість озброєнь — десь близько 7 відсотків від загальної кількості. У так звану «флангову зону» потрапили Запорізька, Миколаївська, Херсонська, Одеська області та Республіка Крим. Міноборони та МЗС побивалися на переговорах із партнерами по договору, що, виходячи з нових військово-політичних реалій, викликаних розпадом Варшавського пакту і Радянського Союзу, такі обмеження дискримінаційні для позаблокової країни. Адже за таких умов неможливо раціонально будувати оборону. Втім, протягом тривалого часу на аргументи Києва на переговорах у Відні уваги не звертали.

Але в травні 1997 року було прийнято так званий новий фланговий документ, за яким Україні дозволили зменшити площу флангового району на її території шляхом виведення з-під обмежень Одеської області. Кажуть, це в принципі влаштовувало всіх. За винятком Румунії, яка через Дунай примикала до кордонів під контролем тоді ще Одеського військового округу.

Тепер — чергова рокіровка. За остаточною, Стамбульською, версією ДЗЗСЄ, всі області України виведені з-під флангових обмежень, за винятком… Одеської області. У майбутньому наші генерали можуть розміщувати там не більше 400 бойових танків, 400 бойових броньованих машин, 350 артсистем великого калібру. Втім, цього цілком досить для оборонної стратегії.

Але чому лімітували саме цю область? Дипломати стверджують, що на остаточне рішення вплинув той факт, що Одеська область — єдина з п'яти областей «флангової» зони України, яка має сухопутні кордони із сусідніми країнами і найбільш розвинену військову інфраструктуру — порівняно, наприклад, з Херсонською чи Запорізькою. Так що це, мовляв, досить щедрий жест. У тому числі й щодо Румунії.

Але це лише частина правди. Найвірогідніше, Київ готовий був пожертвувати не тільки одеськими просторами заради вирішення суперзавдання — вивести з-під обмежень Крим. Хоч би що там казали, а це ахіллесова п'ята нашої держави з точки зору військової, зовнішньополітичної, етнічної чи усіх одразу. Так що можна навіть поаплодувати — українські стратегічні інтереси оновлений Договір по звичайних озброєннях інтереси задовольняє на всі сто. Навіть із зайвим, якщо пригадати, що за кількістю звичайних арсеналів ми одні перевищуємо потенціал трьох нових членів НАТО разом узятих, а якщо один на один — то й Німеччина у нас позаду. І Франція, якщо не згадувати про її ядерні сили.

СОНЯЧНОМУ МИРУ — ТАК, ТАК, ТАК?

Отже, чи можна вважати, що після того, як представники 30 країн поставили в Стамбулі свої підписи під текстом нового ДЗЗСЄ, на просторі від Атлантики до Уралу відразу стало безпечніше? І хто тепер рівніший серед рівних — розширене НАТО чи Росія з єдино надійним сателітом у військовій галузі — Білоруссю?

Один із російських політиків по поверненні зі Стамбула сказав: «Тепер ми накинули на білого американського орла в Європі тонку, але міцну сітку». Під «сіткою» малося на увазі якраз затвердження для кожної держави індивідуальних рівнів на звичайні озброєння. Адже більше за все Москва боялася, що військова машина розширеного НАТО чимось буде схожа на ртуть, котра переливається по Європі, виходячи з особливостей поточного моменту. Тепер ситуація більш-менш статична.

У разі необхідності на території трьох нових членів НАТО, щоб у Росії не здіймали тривогу, командування Альянсу може тимчасово розмістити не більше трьох дивізій натовського зразка. Більш того, політичні зобов'язання не збільшувати збройну потужність поблизу російських і білоруських кордонів виразили готовність взяти на себе як 19 країн НАТО загалом, так і окремо Польща, Угорщина, Чехія, Німеччина, а також Словаччина. Причому останні готові не тільки не підвищувати рівні збройних сил, але спочатку знизити, а потім і заморозити їх. Чого від Росії, до речі, не вимагали — за винятком «дріб'язку» в Грузії. До того ж Москва значно потіснила натовців і по флангових обмеженнях для військових угруповань у Ленінградському та Північнокавказькому округах. Ліміти створювали Росії проблеми, схожі з українськими. Загалом, складається враження, що Захід вирішив не сваритися з непередбачуваним російським ведмедем. Але такою є лише нинішня ситуація. Що ж на перспективу?

Є три ключові моменти, які можуть істотно похитнути нинішній статус-кво. По-перше, це — майбутнє російсько-білоруського військового братства.

Укладення військового союзу Росії з Білоруссю, розробка спільної доктрини, створення спільних угруповань коаліційних сил — всі ці кроки Москви, природно, посилюють позиції Росії в регіоні. Але, з іншого боку, виникають ділянки прямого зіткнення НАТО та російсько-білоруського військового альянсу. При похолоданні відносин між Москвою та Заходом НАТО доведеться шукати ефективні варіанти блокування загрози з цього напряму.

Друга зона — Закавказзя. Сьогодні війська НАТО, насамперед, Туреччини та Росії розділені групою країн, на які намагаються чинити тиск обидві сторони. У результаті ми маємо те, що не вщухає вірмено-азербайджанський конфлікт, нестабільність у Грузії. Бажання Тбілісі в цій ситуації стати під парасольку безпеки Північноатлантичного альянсу, заяви лідерів Азербайджану про готовності розмістити у себе військову базу НАТО — поки лише гасла. Але першим практичним намірам у цьому напрямку, можна чекати, буде покладено край із боку Москви, як-то кажуть, з усією суворістю революційного моменту. Не знаю, чи будуть це й надалі бомбардування непізнаними літаючими об'єктами, з якими от-от звикнеться Грузія, чи щось більш вишукане відразу щодо НАТО…

І, нарешті, власне чинник України. Навіть за чергової «холодної війни» чи поточної кризи з Росією для НАТО безглуздо напихувати військами Польщу чи інших новоявлених натовських сусідів України. Доки Україна зберігає нейтралітет, їхні збройні сили фізично не можуть увійти в пряме зіткнення з російськими військами. Буферна роль України сьогодні цілком задовольняє два силові угруповання — по західний і східний бік нашого кордону. Рухи Києва у бік НАТО будуть осаджуватися якорями Чорноморського флоту й опусканням газових заслінок, що вряд чи буде серйозно засуджуватися Заходом. Що, втім, резонно — нам самим спочатку визначитися б у власних інтересах і пріоритетах.

Так що в результаті ми маємо рівняння, в яке в майбутньому можуть бути вписані зовсім інші цифри, аніж сьогодні. І тоді його знову доведеться вирішувати по- новому. Якщо, звісно, знову вистачить для цього сил і часу. А поки всі ставки зроблено на оновлений ДЗЗСЄ, який набере чинності тільки після його ратифікації парламентами всіх країн. Процедура довга і непередбачувана. Тут варто пригадати долю іншого військового Договору — про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2) — який став заручником по осі Москва — Вашингтон. Раз за разом, відкладаючи ратифікацію цього Договору, російська Дума вважає, що має важіль тиску на США, які зацікавлені у зменшенні кількості стратегічних ядерних боєголовок у Росії. Але з вигідним Москві ДЗЗСЄ ситуація може повторитися із точністю до навпаки. Президент США Білл Клінтон вже заявив, що договір не буде ратифіковано американським сенатом, доки Росія не скоротить чисельність федеральних військ на Північному Кавказі — там якраз розташований один із її «флангових районів».

А Росія, судячи з усього, ігнорує ці обмеження. Через війну в Чечні кількість російських озброєнь у цьому регіоні на 60% перевищує дозволені їй договором квоти. Саме це перевищення ледь було не зірвало підписання тексту адаптованого ДЗЗСЄ — бо який сенс у домовленостях, якщо вони не виконуються. Щоправда, коли НАТО «мочило» сербів, як зараз Росія «мочить» чеченців, російські військові надумалися було провести інспекцію військових баз НАТО в Македонії. Ця вимога чітко відповідала правилам гри по ДЗЗСЄ. Так от, командуючий угрупованням військ НАТО в Македонії і на гарматний постріл не підпустив допитливих росіян до своїх об'єктів.

«Це безпрецедентно!» — обурювалися тоді в Москві. Звісно, масштаби порушень домовленостей із боку НАТО та Росії несумірні. А висновок схожий — всі військові договори хороші. Але тільки за мирного життя.