Людський чинник економічних варіантів
Ці дві складові — людина і техніка — в сумі дають 100 відсотків очікуваного результату, але їхній питомий внесок у кінцевий результат вельми відрізняється. Людина забезпечує більш як 70%, і ця величина зростає в міру зростання складності процесів, що розглядаються, й доходить майже до 100% (!) на рівні суто соціальних явищ.
Якщо ж суть адміністративної реформи, про яку так багато говорять в уряді, полягатиме в тому, щоб позбутися небажаних, а на їхнє місце поставити людей за принципом вірності шефу, а не відповідності рівню складності вирішуваних ними задач, то тенденція до погіршення ситуації може набути безповоротного характеру.
Очевидно, що нинішній уряд, очолюваний вірною Президенту людиною, вже не здатен зупинити тенденцію до погіршення економічної ситуації в країні, оскільки загальний рівень інтелекту уряду не відповідає складності вирішуваних проблем. Співробітник Центру політичних досліджень п. Бондаренко так охарактеризував правління уряду Пустовойтенка: «Два роки балансування між сірістю і професіоналізмом» («Високий замок», 16.07.99). Розуміє це і нинішній Президент, котрий намагається посилити уряд за рахунок введення в нього професіоналів і висуває завдання створення урядової більшості в парламенті, відповідальної за роботу уряду.
Однак важко повірити в поліпшення нинішньої ситуації, якщо основним завданням уряду залишиться не вирішення стратегічних задач, а латання «охрімової свити» в постійних пошуках коштів шляхом вибивання податків з убогого вітчизняного виробника. Так само неперспективною видається і орієнтація на залучення (будь- якими засобами) позик для погашення внутрішнього і зовнішнього боргу, тоді як надії на реструктуризацію боргу, на те, що хтось, нехай навіть президент країни, доб'ється списання боргів, примарні.
Відомий фінансист Дж.Сорос пише: «Коли позичальником виступає державний сектор, за борги доведеться розплачуватися майбутнім урядам. Нагромадження боргу — це чудова лазівка для слабких режимів... Хоча країни-боржники, можливо, не зуміють погасити свої зобов'язання, вони будуть вимушені розраховуватися в міру можливостей. Цей тягар звичайно давить протягом багатьох подальших років».
Зазвичай прихильники монетаризму виправдовують свою політику тим, що вона стримує інфляцію. Однак добре відомо, що інфляцію не можна зводити до суто фінансових чинників і дефіциту бюджету. Інфляція — це, передусім, зменшення споживчого попиту на продукцію, що виробляється, викликане відсутністю коштів в учасників ринку і населення країни. Жорстка монетарна політика, прив'язка гривні до курсу долара, непосильний податковий прес призводять, насамперед, до вимивання оборотних коштів у підприємств і невиплати зарплат. Причому ці чинники є самопідсилювальними, і в кінцевому результаті призводять до паралічу виробництва і загострення кризових тенденцій.
Ситуація поглиблюється й інвестиційною політикою, традиційною для України. Перенесення центру ваги івестиційних ресурсів у сировинні галузі і галузі, де створюється проміжний продукт, різке зниження рівня науково-технічного розвитку країни, практичне заморожування фінансування фундаментальних наукових досліджень свідчать про стійку тенденцію пріоритетів в економічній політиці держави. Як наслідок подібної політики — щорічне зниження ВВП і подальша деіндустріалізація країни.
Вихід із ситуації, що склалася, бачиться в аналізі соціологічних інваріантів: технологічність та інтелектуальність як необхідні умови при вирішенні складних стратегічних завдань. На жаль, практично всі держструктури нехтують підготовкою і залученням інтелектуальної еліти до управління державою. І зовсім не важливо (за наслідками) — усвідомлено, несвідомо чи внаслідок некомпетентності проводиться така політика. Очевидна її згубність, бо інтелект, інтелектуальна еліта — одна із стратегічних складових державної безпеки і виживання, особливо в умовах дуже гострої кризи.
Ось лише деякі штрихи цієї проблеми. У фінансовому розумінні інтелектуальний ресурс нашої країни співвідноситься із сотнями мільярдів доларів. Але реально він не задіяний, більш того, витікає з артерій державного організму практично без усякого контролю.
Тому необхідно не тільки зупинити відплив інтелекту з країни, інакше яке (і для кого?) майбутнє ми готуємо, але й реально ввести в дію його в процесах державного будівництва.
Якщо ми справді маємо намір створювати відкрите для вдосконалення демократичне суспільство з ринковою економікою, то завдання використання інтелектуального потенціалу стає першочерговим серед безлічі проблем, що вимагають негайного вирішення.
Наскільки можна реалізувати це завдання? Інтелектуальний ресурс у нашій країні — одна з небагатьох переваг, якими ми реально володіємо навіть порівняно з найбільш розвинутими країнами. Саме тут можливий прорив у майбутнє. Адже в нас є і достатній запас нових інтелектуальних технологій (хоча використання їх залишає бажати кращого).
Таким чином, за наявності кадрового потенціалу, який володіє технологічним підходом до аналізу й розв'язання складних соціальних проблем і має інтелектуальний рівень, що відповідає складності цих проблем, можна з певною долею оптимізму дивитися в майбутнє. Повторно обраному Президенту необхідно усвідомити: підготовка і раціональне використання інтелектуальної еліти країни мають бути поставлені в ряд першочергових тактичних і стратегічних завдань незалежної України, якщо наша мета — побудова процвітаючого демократичного суспільства, відкритого для постійного вдосконалення.
