РОСТОВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ ІЗ МАЛОРОСІЇ
Народився майбутній митрополит 1651 року в містечку Макаров, в сім'ї козацького сотника, ктитора Кирилівського київського монастиря Григорія Туптала. Новонародженого охрестили Данилом. Його хрещеною матір'ю, за деякими свідоцтвами, була сестра дружини Тимоша Хмельницького молдавська княжна Марія Радзивілова.
Данило з дитинства відзначався розумом, допитливістю, схильністю до книжного діла, яке в ті часи було майже нерозривно пов'язане з церквою. I в 17 років Данило прийняв у Кирилівськім монастирі постриг, став ченцем Дмитром. Зберігся опис мальовничої картини, яка пізніше висіла в келії Дмитра, вже митрополита. Там зображено, як молодий Данило просить у батька й матері благословення на постриг, на монастирське життя. Для нас особливо цікаво, що його батьків намальовано в тогочасному українському козацькому одязі.
Ще молодим ченцем Дмитро вирізнявся незвичайним даром слова, красномовством, яке заворожувало слухачів. Після посвячення в ієромонахи (тоді йому виповнилося 25 років) Дмитро мандрував із монастиря в монастир, виголошував у церквах укладені ним самим проповіді й невдовзі набув слави видатного проповідника. «Золотовустого» Дмитра дуже цінував Київський митрополит Лазар Баранович, сам неабиякий автор. Як пише російський історик церкви протоієрей Смирнов, «Литва и Малороссия спорили о нем, приглашая к себе в проповедники». Зрештою, гетьман Самойлович намовив ієромонаха Дмитра осісти в Батурині, де його було висвячено на ігумена. Владика Лазар тоді пожартував пророче: «Ви зветеся Дмитро, а тому бажаю Вам також митри (тобто єпископства). Нехай Д-митро дістане митру!».
Нову сторінку в житті ігумена Дмитра відкрив його переїзд до Києво-Печерської лаври. Саме тут він почав редагувати й готувати до видання велику й важливу церковну книгу «Четьї-Мінеї» — збірник житій святих для читання в церкві й вдома на кожен день року. Це планував зробити Петро Могила, однак не встиг. Упорядковуючи «Житія святих», Дмитро користувався багатьма джерелами — старовинними київськими виданнями, монастирськими рукописами з гори Афон, різними західними збірками. «Особливо важливо, — пише історик Микола Костомаров, — що Дмитро ставився до матеріалів, якими користувався, справді критично.»
На той час гетьманом став Іван Мазепа, який також був вельми прихильний до здібного, освіченого й дуже працьовитого ігумена. У друкарні Києво-Печерської лаври почали друкувати — частинами — «Мінеї». З цього приводу Московський патріарх Яким висловив велике незадоволення — він хотів, щоб честь видання «Міней» належала Москві. Гетьман Мазепа зумів, однак, уладнати справу, більше того — «прихилив» Московського патріарха на бік ігумена Дмитра.
Розпочалося ХVIII століття, набирали обертів реформи Петра I; цар хотів мати навколо себе на всіх посадах здібних і освічених людей. «Західна» Малоросія була тоді невичерпним постачальником «мізків». Так, випускники Києво-Могилянської колегії Стефан Яворський та Феофан Прокопович були серед найбільш активних діячів царської «перебудови» церкви. У великім фаворі — не в останню чергу завдяки широкій європейській освіченості — перебував при московському дворі також гетьман Мазепа, високий покровитель архімандрита Дмитра.
Тож не дивно, що 1701 року царським указам Дмитра переводять до Москви, висвячують на єпископа, ставлять архієпископом і дають кафедру ... Сибірського митрополита. Дмитру було тоді 50 років, що за тих часів вважалося вельми похилим віком; він часто нездужав і сумував у московському кліматі, який вважав дуже суворим. А тут — «царська ласка», Сибір. Тим часом, всі його плани, вірніше, все його життя оберталося навколо закінчення «Міней», для чого абсолютно необхідною була велика книгозбірня. Годі було й думати перевозити її до Сибіру. Тому архієпископ Дмитро наважився на пасивний опір волі цареві — вирішив не рушати за призначенням і, посилаючись на слабке здоров'я, зліг. Цар Петро сам приїхав провідати нового архієпископа, обійшовся з ним милостиво й залишив у Москві.
На цьому остаточно закінчилася — на 50 році життя — «малоросійська» частина життя Дмитра. В Москві він продовжував свою працю, для якої митрополит Стефан Яворський, тоді місцеблюститель патріаршого престолу, створив всі умови. А 1702 року Дмитро, знову ж таки царським велінням, отримав єпархію, став Ростовським митрополитом. (Дуже типово для тодішніх порядків у Московській церкві — єпископів призначав цар.) Приїхавши до Ростова (тепер Ярославська область), митрополит Дмитро зразу вказав у соборному храмі місце свого вічного спочинку — він був впевнений, що звідти вже нікуди не зрушить, що тут і помре: «Се покой мій, тут вселюся у віки віків».
У Ростові трапилася визначна подія у житті Митрополита — він закінчив свою довгу працю над «Житіями святих», яку почав більш як 20 років тому, в «Малоросії». Повне видання «Міней» було здійснено 1705 року друкарнею Києво-Печерської лаври, на щастя — ще за життя Дмитра. Протягом наступних століть ця книга перевидавалася багато разів і довго користувалася неабияким попитом читачів. 1905 року переказ «Четьї-Мінеї» російською мовою було видано Синодальною друкарнею Москви, а у вересні 1999 року відбулася презентація репринту цього видання в 12 томах, здійсненого Києво-Печерською лаврою (УПЦ Московського патрiархату).
У Ростовській єпархії перед митрополитом Дмитром повстали особливі завдання та труднощі. Познайомившись із парафіяльним духівництвом єпархії, він був вражений і навіть «наляканий» його неуцтвом, повною відсутністю внутрішнього благочестя. Треба було щось робити, покращувати справу. І митрополит Дмитро зайнявся духовною просвітницькою діяльністю. Зокрема, він регулярно писав для священиків так звані «остороги» (інструкції), де викладав норми поведінки, як сказали б сьогодні, духовної особи — в храмі й у побуті.
А невдовзі новий митрополит заснував — на власні кошти — у Ростові семінарію, в трьох класах якої студіювало до 200 учнів. Митрополит брав постійну й активну участь у навчальному процесі — викладав, контролював, завжди був присутній на іспитах. Влітку він утримував семінаристів на своєму хуторі, читав їм Святе Письмо, Отців церкви, пояснював, коментував. Вчителем, як і людиною, він був лагідним, дуже добрим; бурсаки в ньому душі не чули.
Тоді, в Ростові, митрополит Дмитро створив першу в Московському царстві семінарію.
Усе життя, до кінця своїх днів митрополит Дмитро не полишав писати й казати проповіді. На кінець ХVIII століття вони набули неабиякого розголосу як в Україні, так і в Москві, стали улюбленою книжкою кількох поколінь «малоросів». Послухати Митрополита завжди сходився великий натовп. Проповіді, що дійшли до нас, написані церковнослов'янською мовою з помітним українським «акцентом», відзначаються жвавістю образів та глибиною почуття. Микола Костомаров вважає, що «проповіді Дмитра стоять набагато вище проповідей його попередників та сучасників, бо були вони не схоластичними вправами, а плодом правдивого натхнення, в них виявлялася обдарована й лагідна вдача автора ... У його текстах наведено багато історичних та псевдоісторичних розповідей, анекдотів, вони завжди були цікавими для слухачів, відзначалися ясністю, їх було легко читати.»
Деякі з проповідей і досі є актуальними, ось, наприклад, такий уривок: «Зберуться люди до церкви, начебто на молитву, а тим часом балакають про закупки, про війну, подорожі, про бенкети, про гроші, засуджують інших, насміхаються з ближніх, паплюжать їхнє добре ім'я. Немає тут Бога — «Встав і пішов геть! ... Бо багато хто з нас тільки по імені християнин, а живе, як скотина, як свині! ...
Може у монастирях поглядіти Христа? Та й там усе попсувалося. Може в народі поглядіти Христа? Та де ж більше злодійства, як не в народі? Він, за своїми справами і клопотами, забув про Бога і від молитви відступив. Може між великими людьми, боярами і суддями глядіти Христа? Та до них немає ж приступу. В наших злих часах немає ні правди, ні милосердя, а значить, немає й Христа серед нас!»
Значну частину проповідей митрополита Дмитра присвячено завжди болючій для нього темі — невігластву та бездуховності духівництва, які він картав всією силою свого красномовства. Нижче наводиться кілька витягів із проповідей Дмитра на цю тему.
«Погляньмо, — говорить митрополит Дмитро, — на духовного чоловіка і спитаймо його: з яким наміром і бажанням добився ти свого стану? Задля честі й слави Божої чи для своєї честі й слави? І не один би знайшовся, що добився свого сану не для молитов за людей, а для своєї користі. Він прийшов не служити спасінню душ людських, а для того, щоб йому служили підвладні. Багато хто служить Ісусу не ради Ісуса, а заради хліба куса.»
«Недбалі священики лінуються ходити сповідати і причащати до убогих хворих, а ходять лише до багачів, а бідняки помирають без святих Тайн ... Мені довелося заїхати в одне село недалеко від Ростова і спитати попа, де він зберігає животворящі Христові тайни? Виявилося, що пречисті Христові тайни священик держить не в церкві на престолі, а у себе вдома між блощицями, тарганами й цвіркунами, з котрими він сам і домашні живуть і спочивають.»
«Наша церква так змаліла від розколу, що тяжко найти дійсного сина церкви — мало що не в кожнім городі вигадують нову, окрему віру.»
Окрім проповідей, Дмитро написав чимало книг, таких, як «Короткий катехізис», «Келійний літопис», «Летопись царей и патриархов», «Каталог российских митрополитов» та ін. Митрополит писав також драматичні твори на теми священної історії. Йому, зокрема, приписують авторство «Рождественской драмы и комедии», колись дуже популярної.
Життя митрополита Ростовського Дмитра було наповнене турботами про свою паству, а також книжною працею, викладанням у семінарії, благодійницькою діяльністю. Для себе йому потрібно було небагато; зокрема, був Дмитро великим пісником і, як передають, у Великий піст їв один раз на тиждень. Сучасники одностайно згадують його лагідність і простодушність, простоту в спілкуванні. За два роки до своєї смерті митрополит уклав заповіт, де, зокрема, написав: «Від вісімнадцятого року життя аж близько до гробу я не збирав нічого, крім книжок; у мене не було ні золота, ні срібла, ні лишньої одежі. Нехай ніхто не трудиться шукати після моєї смерті якихось таємних схованок.»
Помер митрополит Дмитро 1709 року, через 7 років після приїзду до Ростова. Кінець життя був сумним — він довго хворів, майже втратив зір і не міг читати, що переживав як трагедію. 27 листопада митрополита знайшли мертвим у келії — він стояв навколішки, в молитовній позі. Ховати свого друга приїхав до Ростова Стефан Яворський. Від'їжджаючи, він забрав до Москви численні книги покійного, які потім перейшли до книгозбірні синодальної друкарні. А через 43 роки після смерті було знайдено нетлінні мощі митрополита Дмитра — його було причислено до лику московських святих.
Післямова. В епоху, коли жив і працював митрополит Дмитро, відбувалися події, які на кілька століть визначили долю церкви, як української, так і російської. І ось на його прикладі спостерігаємо дивний феномен, властивий багатьом видатним діячам нашого народу, — Дмитро ці події начебто не помітив. Принаймі не залишив якихось відгуків чи коментарів. Наведемо два приклади.
Наприкінці 80-х років XVII сторіччя Київського митрополита, а саме Гедеона, князя Четвертинського, поставив не Константинопольський патріарх, як це було завжди, починаючи з самого хрещення Київської Руси, а Московський патріарх Яким. Тим самим 1686 року Київську митрополію було de facto виведено з юрисдикції Константинопольського патріархату й стала частиною Московського. Лише після 1917 року українська церква почала робити перші спроби вийти «з-під Москви». Дмитро Туптало про події 1686 року не згадує, хоча за своїм станом не міг не знати про них.
Друга значна зміна стосувалася життя Московської церкви, з якою Дмитро вже був тоді тісно пов'язаний. Йдеться про скасування Петром I духовної посади Московського патріарха, власне про фактичне скасування патріархату як форми церковного устрою. Після смерті патріарха Адріана (1700 рік) виборів нового патріарха не відбулося — не захотів цар. 20 років церквою правив так званий місцеблюститель, посаду якого обіймав митрополит Рязанський Стефан Яворський. 1721 року «Русские епископы признали полезным, — як пише історик Петро Смирнов, — согласно желанию императора, заменить единоличное управление патриарха управлением соборным — Святейшим Правительствующим Синодом.» На засіданнях Синоду, згідно зі статутом, завжди був присутній представник імператора Обер-прокурор — «око государеве». Першим президентом Синоду став той самий Стефан Яворський. Духовний регламент Синоду уклав Феофан Прокопович (все ті ж знайомі київські обличчя). Як відомо, наступного після Адріана патріарха було обрано лише 1918 року. Дивно, але ця подія також «пройшла повз» плідного митрополита-літератора-публіциста.
Якщо придивитися до нашої історії, то можна легко знайти там чимало архіважливих історичних подій, які народ та його духовні провідники «просто не помітили». Таких, скажімо, як поступове скасування чинності всіх Переяславських угод або прерогатив УРСР.
