Сидіти одразу на двох стільцях — давня мрія українця

На превеликий жаль, мені здається, що Україна та її народ так і не засвоїли жодного з уроків, які давала їм Історія. Саме тому потрібно вести мову про ті уроки, які Україна так і не змогла засвоїти.

Перша і, на мій погляд, найважливіша проблема України полягає в тому, що наш Президент, наш уряд, український народ у цілому ніяк не можуть визначитися з пріоритетами розвитку нашої держави. Ми не здатні чітко окреслити свою позицію, а саме: «Ціль нашої зовнішньої політики — вступ до Європейського Співтовариства, реальна, а не номінальна участь у роботі Європарламенту тощо» чи, навпаки, — «Ми прагнемо всебічної інтеграції з Росією, прагнемо вступу до союзу Росії та Білорусі, виступаємо за надання російській мові статусу державної...» Однак давня мета пересічного українця сидіти одразу на двох стільцях не дозволяє зробити остаточного вибору на користь тієї чи іншої позиції. Звичайно, я не закликаю повернутися спиною до Росії чи країн Заходу, але напрямок руху держави має бути визначений чітко.

Саме така невизначеність завадила Україні стати повноцінною державою ще на початку століття: ми не знали, за білих ми чи за червоних, за німців чи за більшовиків. Якщо копнути глибше, то бачимо приклад України за часів Руїни: українські гетьмани також не можуть визначитися з тим, кого вони бачать своїм союзником, «стратегічним партнером», якщо говорити сучасною мовою.

На превеликий жаль, Леонід Кучма, який ставив Верховній Раді подібне запитання за часів свого прем'єрства, за п'ять президентських років також так і не спромігся дати на нього відповідь.

Інший гіркий урок — це відносини з Росією. Можливо, що в багатьох ця теза викличе обурення, але це справді так. Росія не хоче і не може (через свій менталітет) будувати з Україною рівні, партнерські відносини. Ми вже не один раз обпеклися на нашому прагненні інтеграції з Москвою. Так було за часів Богдана Хмельницького, так було за часів Михайла Грушевського. У мене викликають великі сумніви перспективи іншого сценарію — відносин на засадах рівності і за умови інтеграції на цьому етапі, до якої нас так активно закликають товариші Симоненко, Вітренко та їхні соратники.

Третій урок — це переконання, що політика не торкається кожного. Є одне прислів'я, яке точно передає напрям думки нашого громадянина: «Моя хата скраю — нічого не знаю». Наші громадяни ніяк не хочуть усвідомити, що політика як сфера життя торкається всіх загалом і кожного окремо, а не тільки владної еліти або чиновників. Я не закликаю всіх ходити на демонстрації чи вступати до якоїсь політичної партії, але брати участь у виборах та стежити за політичною ситуацією в країні треба обов'язково.

Ще одна проблема — це недоведення справ до кінця. 1618 року Петро Сагайдачний розвернув свої війська біля самої Москви, хоча російське військо вже не виявляло спротиву. Богдан Хмельницький у схожій ситуації, тільки в Польщі, вчинив так само. Ми не змогли захистити УНР саме тому, що не захотіли, тому що це набридло. Саме цим і скористалися більшовики, на сімдесят із гаком років узурпувавши право вирішувати нашу долю, долю нашої країни. Багато подібних прикладів і нині: неостаточне вирішення проблем кримських татар, половинчасті рішення в реформуванні вугільної галузі, АПК, в питаннях приватизації.

І останнє — з новітньої історії України. Про це багато разів писали, але про це не можна не згадати. Мова йде про неспроможність нашої еліти об'єднатися заради певної мети, поступитися своїми амбіціями на користь держави. Більше як сімдесят політичних партій, п'ятнадцять кандидатів на посаду президента — чи не забагато? Саме тому хочеться вірити, що «канівська четвірка» стане приємним винятком і започаткує традиції об'єднання, а не збільшення кількості, поділу політичних партій, рухів, фракцій тощо.

Вадим ОСАДЧИЙ, студент-політолог