«Поховані за життя»: нащадки німецьких комуністів успішно вчаться демократії
Чому німці голосують сьогодні за тих, хто, здавалося, після возз'єднання двох Німеччин мав назавжди піти в небуття?
Вихідні позиції партії були гірші, ніж у пострадянських комуністів: створена на уламках колишньої марксистсько- ленінської партії, ПДС формально оголосила себе наступницею СЄПН. У цього рішення були як позитивні, так і негативні наслідки. Добре для нового утворення було те, що залишилися структури й трохи (справді небагато) грошей. Погано, що разом з грішми на партію звалився весь тягар відповідальності за політику СЄПН, за її перестаркувату, інтелектуально паралізовану верхівку, за її нетерпимість до демократії, за переслідування інакомислячих, за несвободу, за брехню, за, за, за... Ще й досі, хоч і сплинув з того часу вже десяток років, у німецьких газетах пишуть: «ПДС, наступниця СЄПН», ніби пояснюючи недотепним читачам, про яку саме партію йдеться, а насправді, як Хома-невіруючий, длубаючись пальцями у відкритій партійній рані. Потужним політичним силам у ФРН вигідно, щоб ця виразка якомога довше не загоювалася.
Разом зі структурами до партії прийшли й старі кадри. Ганс Модров, колишній перший секретар Дрезденського обкому СЄПН, став почесним головою партії. Але, це так би мовити, колишній другий ешелон. Увесь перший ешелон — політбюро та функціонери з ЦК — не знайшли в партії жодного керівного крісла. З'явилися й нові імена: найперше — Грегор Гізі, адвокат, який свого часу захищав відомих НДРівських дисидентів, а також Лотар Біскі, Ангела Марквардт, Сара Вагенкнехт.
Але найбільша проблема полягала в тому, що партія мала знайти свою нішу в політичному ландшафті країни, знайти свого виборця. У ФРН виборець уже був поділений на прибічників СДПН (найбідніші верстви, ті, хто виступає за переділ суспільного багатства зверху вниз), ХДС/ХСС (ті, хто хоче це багатство перш за все створити й дати можливість багатим для нових інвестицій), маятником між ними з опорою на дрібного підприємця та інтелігенцію ходили вільні демократи з ВДПН, «зелені» мали протестний прошарок, купа праворадикальних партій відстоювала інтереси «вічно вчорашніх».
ПДС проголосила себе заступницею «бідних і принижених» на Сході — й одразу ж одержала 10—15 відсотків голосів виборців. Демократичні соціалісти заявили, що не збираються брати владу в свої руки, вони захотіли бути «вічною» опозицією, але опозицією жорсткою і безкомпромісною. Цю безкомпромісність вони показували не раз, а востаннє — коли йшлося про бомбардування Югославії: в офіціозній Німеччині (що раділа радістю дебелого переростка, якому вперше за 50 років дозволили дати в морду сусідському хлопчині й пообіцяли, що нічого за це не буде) ПДС стала єдиною партією, яка засудила агресію, а Гізі демонстративно поїхав у Белград на зустріч із Мілошевичем. Канцлер не витримав і назвав ПДС «п'ятою колоною», наче не помічаючи, що жодними міжнародними та німецькими законами не легітимована агресія стала водорозділом і в його рідній партії.
Озираючись назад, слід сказати, що ПДС зуміла зібрати під свої прапори потроху від усіх політичних течій і напрямків. Від СДПН — незаможників, які, як сказав недавно один соціал-демократ, не можуть спокійно дивитися, як народ все тугіше затягає пасок, а канцлер «попихує сигарою». Справа, ясна річ, не в сигарі — хай палить на здоров'я — справа в політиці Шрьодера, яку він назвав «новим центром», і в заяві, яку він зробив разом з британським колегою Тоні Блером: ставка на капітал. І таким чином перескочив аж на самий правий край — по сусідству до ХДС. Останньою гучною подією став перехід депутата СДПН в бундестагу Уве Гікша до фракції ПДС. СДПН спочатку обурилася на цього баварця (!) й хотіла було демонстративно виключити його зі своїх лав, а на його місце поставити когось іншого з партійного списку, але з'ясувалося, що Гікш завоював прямий мандат у виборчому окрузі й милостині з боку СДПН не потребував.
Прийшли до ПДС і колишні НДРівські право- і природозахисники, які до війни в Косово, до непослідовних і часто некомпетентних рішень уряду в галузі використання «мирного атома» голосували за партію «Союз 90/«зелені», прийшла інтелігенція, котра розчарувалася в ліберальній «партії без профіля» ВДПН (яка колись виблискувала іменами Шееля, Ламбсдорфа та Геншера), а в останні десятиріччя часто показувала лише неперевершену здатність перекидатися з одного табору (переможців) до іншого.
Аналізуючи вибори в Саксонії, берлінський НДІ «Інфратест дімап» доходить висновку, що ПДС, яка вийшла в Саксонії на друге місце, отримала понад один відсоток голосів і колишніх виборців ХДС. Це можна пояснити лише зростаючою компетентністю неосоціалістичних політиків у галузі економіки.
ПДС, як ніхто інший, послідовна у відстоюванні не лише економічних, а й духовних інтересів східних німців, у підтримці їхнього права не соромитися своїх НДРівських біографій. Днями Німеччина скромно відсвяткувала 3 жовтня — день історичного возз'єднання. Що не завадило ПДС через кілька днів — 7 жовтня — відзначити 50-річчя НДР. Голова партії Біскі, точно відчуваючи порухи східнонімецької душі, сказав: цей ювілей — не привід для торжества, але й не привід до суму. І, критикуючи політичні порядки в НДР, нагадав: за соціалізму кожному була гарантована робота, жінки мали реальні рівні права з чоловіками, країна проводила дійсно миролюбну політику. Чим можна глибше зачепити душі 15—17% безробітних (більшість серед яких — жінки) у день, коли німецькі вояки перебувають у Косово, а бундестаг вирішив відправити контингент ще й у район конфлікту в Східному Тиморі?
Болюче питання для східних німців — переслідування колишніх громадян НДР за, м'яко кажучи, сумнівні провини. Так у ФРН пройшло кілька процесів над солдатами, котрі стріляли по порушниках кордону. На ці події є принаймні дві точки зору. Перша, НДРівська: за законами НДР, країни, яку ніхто не звинувачував у смертних гріхах, яка була визнана світовою громадськістю, була членом ООН і чиї керівники потискали руки керівникам ФРН, несанкціонований перехід кордону був заборонений, і той, хто намагався це зробити, — злочинець. Я говорив з прикордонниками, і німці мені розповідали те ж саме, що й українці: перед виходом у наряд проводився найсуворіший інструктаж про те, що порушник кордону — це ворог, якого треба зупинити. Не стріляти по ворогу — значить самому піти під суд. Інша точка зору в суддів з ФРН: перебіжчики були шукачами свободи, які хотіли реалізувати своє загальнолюдське право на свободу пересування. І злочинець той, хто в них стріляв. Хоч би що там було, чимало німців за такої аргументації криво всміхаються й кажуть, що західні демагоги не знають реалій «реального соціалізму».
Стала ПДС і на захист колишніх НДРівських розвідників. Відомо, що розвідка в цій країні була поставлена непогано, соціалістичні шпигуни — і не по одному! — сиділи в найближчому оточенні ФРНівських канцлерів, в ФРНівській розвідці БНД і в НАТО. Нині, коли з'явився доступ до документів «штазі», східнонімецького «КДБ», усіх (?) їх викрили і посадили. ПДС тут же заявила, що відтак треба посадити й усіх, хто шпигував для БНД у НДР. «Ні, — було сказано згори, — це наші, хороші розвідники...» І тоді фракція ПДС у бундестагу запропонувала роботу консультанта з питань безпеки Райнеру Руппу, одному з найвідоміших розвідників, який передав у Берлін понад 1000 інформацій із штаб-квартири НАТО. ПДС наголосила, що пан Рупп має достатню кваліфікацію, в чому, власне, ніхто й не сумнівався. Таке місце роботи, за німецькими законами, дозволило б Руппу на час служби виходити з в'язниці й працювати в бундестагу. Після жорсткої хвилі обурення в партіях і пресі від роботи відмовився сам Рупп. А ПДС одержала політичні дивіденди на Сході — це партія, яка заступається за «наших».
Виборці віддячили ПДС єдиним добром, яке в них є — голосами на виборах. Спочатку ПДС одержала 5,8% голосів до Європейського парламенту і вперше в своїй історії послала туди своїх представників, потім відтіснила соціал-демократів з другого місця в Тюрінгії й просто принизила їх своєю блискучою перемогою (вдвічі більше голосів, ніж у так званої «народної партії» СДПН) в Саксонії. В землі Бранденбург лише зусиллями прем'єр-міністра Штольпе було створено правлячу коаліцію з СДПН та ХДС. ПДС була послана в опозицію, хоч це й супроводжувалося демонстративним виходом з уряду найпопулярнішого політика на Сході, соціал-демократа Регіни Гільдебрандт, яка, до того ж, склала свої депутатські повноваження. Сталося це після того, як Гільдебрандт виступила на з'їзді СДПН за урядову коаліцію з ПДС і не була підтримана делегатами.
Підсумовуючи, нині вже можна сказати, що плани ХДС та СДПН витіснити ПДС із політичної арени провалилися. На комунальному та земельному рівнях ПДС — чи сама, чи в коаліціях — вже бере на себе відповідальність за прийняття рішень. Навіть противники не можуть не помітити зростаючого впливу партії на Сході та збільшення числа прихильників на Заході (про вплив там говорити рано). У своїй книзі «Серце б'ється ліворуч» колишній голова СДПН Лафонтен, бачачи одну за одною поразки своєї партії, виступив за спілку соціал-демократів з ПДС на федеральному рівні. «На мою думку, СДПН мала б допомогти ПДС знайти свою роль нормальної демократичної партії», — пише Лафонтен. Канцлер Шрьодер, який стоїть на іншому краю соціал-демократії, говорить менше. Але й він свого часу виступив за участь ПДС в уряді землі Мекленбург-Передня Померанія.
Кілька років тому ПДС вважалася багатьма «аналітиками» мертвонародженим дитям. Але, як кажуть німці, «поховані» за життя живуть довго».
ДО РЕЧІ
В неділю правляча соціал-демократична партія Німеччини зазнала найсерйознішої за 50 років поразки на виборах у Берліні. Соціал-демократам вдалося зберегти лише друге місце, набравши 22,4 відсотка голосів. Це набагато менше, ніж вдалося зібрати консервативним Християнським демократам (40,8 відсотка), але значно більше, ніж набрали колишні комуністи, які стали третіми за результатами (17,7 відсотка). На відміну від виборів 1994 року, останнім вдалося вибороти на три відсотки голосів більше.
