Вчителі-хлібороби
Напередодні першого вересня мітингували педагоги Ковельського району. Також вибивали зароблене. «Якщо думати про майбутнє України, то треба знати, що воно твориться тут», — сказав Петро Порфирович Приходько, вказуючи на свою периферійну середню школу в селі Поромові — на крайньому західному куточку Волині, що півостровом вклинюється в територію Польщі.
ПРАЦЯ ВЧИТЕЛЯ — ЯК ХОБІ?
Майже 30 років тому Петро Порфирович Приходько прийшов сюди випускником Луцького педінституту, читав фізику. Колись безкомпромісний максималіст, нині вiн говорить про шкільні проблеми стримано, натякаючи, що треба якось дожити до пенсії. А тим часом директору Приходьку є чим похвалитися. П'ятеро випускників вступили до вузів, ще стільки ж — до училищ. Половина класу. Для школи з глибокої периферії — чудово. Задоволений директор і педколективом. Але, як мовиться, не без проблем. «Немає того натхнення, що колись було в нас. А чому — не можу збагнути».
З точки зору стороннього відповісти на директорське «чому?» не так вже й складно. За шість місяців минулого року вчителі досі не отримали зарплатню. А те, що отримували, було шубами, велосипедами, цукром і зерном. Від шуб та велосипедів відмовилися: ціни грабіжницькі. Такі ж вони були на цукор, але взяли. З розрахунку, що подорожчає, тоді продадуть і зароблять. Заробили? Де там. Гроші потрібні були терміново, цукор продали, а після того він справді подорожчав. Петро Порфирович весело, як у молодості, сміється: ось такі з учителів комерсанти.
Не комерсанти, так товаровиробники. Всі педагоги, виявляється, взяли в колгоспі великі земельні наділи, ведуть господарство, й сільгосппродукцію регулярно продають на ринках. З того й живуть. У школі працюють начебто за сумісництвом. Про яке натхнення може йтися? Хоч би кваліфікацію не втратили. «Якби нам платили вчасно, не займалися б ми хліборобством», — запевняє директор школи. Важко з ним погодитися. Справа не тільки в затримках платні, а й у її розмірах. Учитель без стажу одержує 119 гривень, директор школи — 145. Усі інші педагоги — в тих же межах. Це не зарплата, а глум над національною українською школою.
Однак школа таки живе й працює. То ж ми з директором переходимо до суто педагогічних проблем. Найперше — чи вдалося за роки незалежності отримати оптимальну шкільну програму? З обережної відповіді П.Приходька зрозуміло, що не зовсім. Програма перевантажена. «Похідні та інтеграли вивчав у інституті, — каже Петро Порфирович, — а тепер їх учні вчать у школі. Звичайна середня загальноосвітня школа повинна давати основи знань. Понад це — то вже справа інших навчальних закладів».
Пересічний учень сільської школи об'єктивно неспроможний засвоїти нинішню максимілізовану програму. Не через брак інтелекту, а через надлишок роботи по господарству. Діти працюють нарівні з дорослими — щоб вижити. Їм, переважно, не до навчання.
Наше суспільство швидкими темпами комп'ютеризується. Отож випускникові конче необхiдно вміти працювати з сучасною оргтехнікою. В школі є 13 комп'ютерів і є програмний предмет «інформатика». Та не все тут гаразд. У 9—10 класах інформатики лише одна година на тиждень, у 11 — дві. Комп'ютери восьмирічної давності, малопотужні, безнадійно застарілі. Про новіші — годі думати. Учні таким чином здобувають не кваліфікацію, а поняття. Про якусь сучасну спеціалізацію в периферійній школі нема навіть мови. Вона досі залишається тою ж, що й у радянські часи: хлопці вивчають трактор, а дівчата — нічого. Куховарити, шити-в'язати вони навчаються від матерів. Щодо цього між високооснащеною міською школою й ось такою сільською виникає різниця, схожа на прірву. Чи хтось думає, як її подолати?
А що робити сільськім школам iз особливо обдарованими дітьми? Їх небагато, але вони є. П.Приходько відповідає: «Батькам однієї такої дівчинки я прямо сказав: «Віддайте дитину в ліцей». Цього року вона закінчила Нововолинській ліцей з золотою медаллю». А якщо до міста далеко? Залишається одне: працювати вчителеві з дитиною додатково. На ентузіазмі й зі збитками для свого присадибного господарства, яке його годує. І тут ми згадали вчителя Поромівської школи 60-х—70-х років Дмитра Полікарповича Іващенка.
ШКОЛА ВЧИТЬ, ВИХОВУЄ — ЖИТТЯ
Дмитро Полікарпович Іващенко — справжня легенда Волині. Родом з Полтавщини. Студентом Одеського університету пішов на фронт, а демобілізувавшись 1945-му р., переїхав сюди, на батьківщину Лесі Українки. Викладав у Луцьку, з 1955-го — викладав у Луцькому педінституті. 1965-го року його звинуватили в українському націоналізмі й судили одночасно з відомим українськім дисидентом Валентином Морозом. Вирок — два роки концтаборів. Одразу після ув'язнення волею долі потрапив саме до нашої Поромівської школи — оту віддаленої, периферійної, загубленої на крайньому заході України. В цьому нам, учням, поталанило неймовірно. Дмитро Полікарпович викладав українську літературу фантастично. Говорив повільно, навіть заїкаючись, внаслідок фронтової контузії, але з його скупих слів перед нами поставали захоплюючі глибини українського духу. Пропрацювавши десять років у школі, він не мав ні кола, ні двора. Все його майно становили величезна кількість книг, велосипед і фотоапарат. Він вростав у книги так, як нинішнє українське вчительство вростає в землю.
Нині Д. Іващенко пенсіонер, цього року йому виповнюється 80. Ми сидимо в його затишній квартирі в центрі Луцька, перевертаємо гори фотознімків, зроблених ним у різні часи, й розмовляємо. Цікаве запитання: що ми здобули, а що втратили в галузі освіти після радянських часів?
— Насамперед, освіта втратила матеріальну базу, — відповідає Дмитро Полікарпович. — Школа й колись фінансувалася за залишковим принципом, тепер же вчителі подекуди поставлені в становище жебраків. Випрошують у влади свої мізерні копійки, або ж обробляють землю. В таких умовах учитель не може працювати творчо. Це справжня трагедія української школи. Що здобули? З уст окремих вчителів пішла в народ правда про минуле й про сучасне. Ми перестали боятися звільнення з роботи за політичні переконання. Ми почали вивчати свою історію замість історії Російської імперії. Нам не доводиться тепер шельмувати видатних письменників тільки через те, що вони були українцями. Причому більшість учителів не мали навіть уявлення про твори цих письменників. Зміни відбулися й у самих дітях. Десь наприкінці 80-х років я вперше помітив, що діти по-справжньому почали розуміти Шевченка. Вони вже сприймають його не формально, як раніше, а захоплюються. Стало легко пояснювати такі «важкі» досі твори, як «Катерина», «Гайдамаки». Зникла відраза до літератури, пов'язана з добором творів для вивчення в школі.
Чуємо правду, це, звичайно, добре. Але чи виховує правда в школярів почуття патріотизму? Сьогодні на тому ж Рильському, Сосюрі, Тичині цілком можна виховувати патріотичні почуття. Деякі вчителі так і роблять, але багато хто працює формально, тому маємо покоління невисокого патріотичного рівня. Основна ж причина цього, на думку вчителя, — розбіжність між теорією та життям. У школі діти вчать: здобуття Україною незалежності — видатний історичний акт. А вдома бачать зовсім протилежне. В Україні, де віками винищувалася національна еліта, в цей перехідний період, у зв'язку з рядом помилок та політичною недалекоглядністю верхів, нововиникла «еліта» не має ні знань, ні глибини розуміння. Для неї історія України й раніше не була потрібна, й сьогодні вони байдужі до неї.
— Добрі приклади, звичайно, є, — продовжує Дмитро Полікарпович. — Мені не доводилося особисто слухати вчителя- історика Григорія Гуртового, але я спілкувався з багатьма його учнями, тому можу сказати, що він зробив дуже багато для виховання українського патріотизму. Це залежить від кожного вчителя, зокрема. Загалом же, школа тільки вчить, дає знання, а виховує життя, середовище. Вони ж сьогодні не тільки не сприяють патріотизму, а виховує в протилежному напрямку. В перші роки незалежності ідея національної мови добре була поставлена. Згодом від неї відійшли, навіть почали заперечувати. Свідчать і шкільні програми: національна ідея займала в них значне місце, а з кожним роком втрачає позиції. В цьому я вбачаю також особливу заслугу пана Кучми. На словах він виступає за українську культуру, за національну мову, а на практиці — постарався призупинити навіть те, що в цьому плані вже було зроблено до нього...
На підтвердження слів мого вчителя — єдиний факт: сьогодні учні 10—11 класів мають лише одну годину української мови на тиждень. Схоже, Україні наступного століття національна мова не потрібна.
