Петро Симоненко й зупинений час
Серпень 1991 року й заборона компартії застали Симоненка на посту другого секретаря Донецького обкому КПУ/КПРС. Існує немало (в тому числі цілком анекдотичних) версій того, яким чином чиновник «другого ешелону» партноменклатури виявився на чолі «нової» Компартії України. Скоріш за все, основну роль зіграли два чинники: по- перше, після серпневої кризи «старші товариші» (такі, як Станіслав Гуренко) вважали за краще відійти на задній план; по-друге — донбаське (базове для комуністів) походження Симоненка.
У липні 1993 року КПУ була відтворена як нова партія (П.Симоненко став першим секретарем ЦК), у жовтні вона була зареєстрована. Перші ж парламентські вибори (березень—квітень 1994 р.) принесли комуністам серйозний успіх. Одержавши майже 90 мандатів, вони змогли сформувати найбільшу фракцію ВР. Усвідомлюючи, настільки малими в цьому є його власні заслуги, лідер КПУ не ризикнув випробовувати долю. Незабаром після своєї реєстрації кандидатом на пост президента, П. Симоненко зняв свою кандидатуру на користь соціаліста Олександра Мороза — як більш «розкрученого» й більш прийнятного для електорату політика. Однак результати виборів свідчили про те, що виборці 1994 року загалом ще не були ні «червоними», ні навіть «рожевими». Тому основна інтрига утворилася навколо взаємостосунків комуністів з основними претендентами — Леонідом Кравчуком і Леонідом Кучмою. Формально КПУ в першому турі підтримувала «братського» Мороза (хоча, наприклад, Кримський реском КПУ спочатку закликав виборців віддати голоси Кучмі). Пленум ЦК КПУ, який відбувся між першим і другим туром виборів, ухвалив «компромісне» рішення: комуністи не будуть підтримувати Л.Кравчука, а щодо Л.Кучми, кожний комуніст вільний чинити за своїм розумінням. Подібна «компромісність», без сумніву, полегшила прихід до влади творця нинішнього «антинародного режиму»...
Відразу ж після обрання Кучми лідер комуністів заявив, що Компартія буде підтримувати будь-які реформи й почини нового президента, якщо вони будуть спрямовані на користь народу й не будуть суперечити основним ідеологічним і політичним установкам партії... А восени 1994 року стався перший конфлікт. Щоправда, аж ніяк не на ідеологічній основі. Спочатку була нібито ідилія: 19 жовтня 1994 р. ВР ухвалила постанову «Про доповідь Президента України «Про основні напрямки економічної і соціальної політики» (легендарна доповідь «Шляхом радикальних ринкових реформ»). При цьому значна частина комуністів проголосувала за парламентську постанову, що «в цілому» схвалює «основні положення доповіді». Це був бартер. Напередодні (18 жовтня) частина прокучмівської групи МДГ підтримала постанову про скасування постанов Президії ВР XII скликання про заборону діяльності КПУ. Рішення про скасування заборони КПУ/КПРС незабаром було переголосоване й не пройшло. Здається, це був перший випадок використання адміністрацією Кучми комуністів із подальшим їх «киданням».
Уже в листопаді пленум ЦК КПУ прийняв заяву про опозиційність «новому курсу» Президента. Однак (цікава подробиця) сам Симоненко у своєму виступі зазначив, що комуністи готові підтримати Л. Кучму у випадку, якщо Президент «зробить кроки щодо порятунку країни від економічної катастрофи, припинення спаду виробництва, викорінювання корупції та боротьби зі злочинністю». 7 грудня 1994 р. Петро Миколайович навіть похвалив запропонований Кучмою проект закону про владу (основа майбутнього «Конституційного договору»). Так і сказав: «Перспективний законопроект... Я підтримую тезу зміцнення виконавчої влади...» Щоправда, вже через тиждень Симоненко опублікував статтю «Остання точка на народовладді», у якій гостро розкритикував усе той же закон про владу ( «Голос України», 14 грудня 1994 р.). Мені здається, тут виявилися дуже важливі риси лідера КПУ — нерішучість і непослідовність, а також потаємна віра в закулісні компроміси.
Комуністам дуже пощастило — не з лідером, зрозуміло, а з нинішнім Президентом. Внаслідок «політики реформ» Леоніда Кучми створювалися ідеальні умови для максимального зростання радикально-лівих настроїв. «Протестуй — і люди до тебе потягнуться». Риторика комуністів та їхнього вождя ставала все радикальнішою. У грудні 1995 року Симоненко (спільно з Георгієм Крючковим) писав: «Ми маємо справу з прагненням агресивного президентського оточення нав'язати суспільству Конституцію, яка має антинародний характер і спрямована на встановлення в країні авторитарного, диктаторського режиму...» Один серйозний «прокол» усе-таки стався. У «конституційну ніч» майже 30 голосів депутатів-комуністів було віддано за «антинародну» Конституцію. Намагаючись якось «відхреститися» від цієї «перемоги», комуністи оперативно виключили з партії одного депутата (А. Шамаріна), ще двом були оголошені «строгачі». Петро Симоненко особисто взяв участь у екзекуції. На репутації КПУ ця «чистка рядів» ніяк не відбилася, як проте мало вплинуло на виборців і саме «ганебне» голосування. На березневих виборах 1998 року партійний список КПУ набрав 24,68% голосів. З урахуванням депутатів-«мажоритарників», фракція збільшилася до 120 осіб. Петро Миколайович почав вибудовувати власні плани.
Під час тривалих виборів голови ВР XIV скликання кандидатуру Петра Симоненка висували 6 разів. Цьому передували інтриганські події. У період з 13 квітня по 11 травня відбулося 3 зустрічі лідера комуністів із Президентом Кучмою. Офіційно оголошувалося щось про «обговорення питань організації роботи сесії», про справжній зміст бесід залишається тільки здогадуватися. І ще деталь: у розпал «спiкеріади» прес-секретар Президента О. Майданник виступив iз спеціальним спростуванням інформації, яка потрапила до ЗМІ, про дану Л. Кучмою згоду на обрання спікером лідера КПУ. Маніакальне прагнення президентської адміністрації будь- якою ціною не допустити обрання головою ВР О. Мороза становило собою непоганий грунт для закулісної домовленості. Ревниве ставлення до Мороза самого Петра Миколайовича цілком могло стати другою складовою угоди (зрозуміло, відразу ж порушеної).
Утім, справжня гра адміністрації з лідером комуністів розпочалася пізніше — проголошенням Симоненка володарем «Прометея» як головного політика 1998 року на роздачі (котра, як вважається, цілком контролюється) «Людини року». У Симоненка вистачило такту не з'явитися на «Прометей-престижних» зборах, однак від титулу він не відмовився. Одначе, у стратегів президентських штабів (принаймні в деяких із них) є в запасі й більш витончені конструкції. Нинішньої весни мені довелося проглянути «розробку» однієї з московських груп, які працюють на виборчу кампанію Кучми. Документ був настільки відвертий і цинічний, що я спочатку сприйняв «розробку» як не дуже вміло підготовлену дезінформацію. Однак подальші події показали, що я, мабуть, погарячкував. Автори плану виходили з того, що єдиний варіант, який гарантує Кучмі успіх — це його вихід до другого туру виборів разом із Симоненком. Участь у другому турі будь-якого іншого кандидата (Є. Марчука, О. Мороза й навіть О. Ткаченка) автоматично веде до програшу. (Для того, щоб це зрозуміти, зовсім не треба було виписувати фахівців із Москви). Набагато цікавішими є конкретні «оргвисновки», запропоновані московськими аналітиками для того, щоб примусити лідера комуністів лишатися «на дистанції». Вважається за необхідне: примусити еліту КПУ повірити, що в Симоненка є шанси, регулярно публікувати його завищені рейтинги, виявляти до нього особливу увагу, поводитися з ним як із значущою політичною постаттю, яку нібито сприймають всерйоз. Той, хто бачив феєричну сцену «братання» Леоніда Даниловича й Петра Миколайовича при врученні їм посвідчень кандидатів на посаду президента, той, хто чув непомірні компліменти Президента своєму «найгрізнішому» супернику, той також може запідозрити, що Леонід Кучма наведений вище документ не тільки читав, а й навіть, схоже, завчив його напам'ять. А Симоненко в президентських обіймах мало не танув і певно не задумувався: «Що ж я роблю не так, якщо живе втілення антинародного режиму поплескує мене отак по плечу?».
Так само виправдовується і ставка адміністративних «технологів» на складні внутрішні проблеми в керівництві самої КПУ, зокрема, на амбіційність комуніста №2 Адама Мартинюка. Агресивність, з якою «Саддам Іванович» штовхає свого «шефа» до виборчої межі, явно свідчить про те, що для самого Мартинюка цілком прийнятний будь-який результат виборів. Більше того, неминуча поразка Симоненка дає другому секретареві КПУ більш простий і надійний спосіб позбутися нинішнього «першого»...
Кажуть, що в приватному житті Петро Миколайович — прекрасна людина, чудовий сім'янин, ерудит і естет. Так уже склалося, що йому доводиться займатися політикою. Лідер комуністів стоїть перед вибором — продовжувати підігравати Кучмі (і нести особисту відповідальність за його повторне обрання) чи відмовитися від чужої гри. Він, напевно, дивився парадні телерепортажі про свої обійми з Леонідом Даниловичем, але навряд чи він змінить лінію поведінки — схоже, що вона розроблена спільно й «узгоджена». Набагато цікавіше буде інше — чи допустять «комуністи-реалісти» (необхідно визнати, що аж ніяк не всі в КПУ такі зациклені мастодонти) продовження політики, яка чим далі, тим очевидніше призводить до поразки й дискредитації не тільки одного Симоненка, а й усієї партії? Напевно, в цій ситуації Петро Миколайович хотів би зупинити час (ще трішки, ще секундочку!). Часу залишається все менше...
