Третій — зайвий

Проте, ця «фінансова тема» явно блякла на тлі розданого депутатам і пресі проекту постанови, що передбачає створення тимчасової слідчої комісії «з розслідування обставин відкриття за кордоном валютних рахунків, використання і приховування на них валютної виручки посадовими особами України».

У пояснювальній записці за підписом депутатів Омельченка та Єрмака говориться про те, що внаслідок депутатської перевірки встановлено: згідно з офіційним повідомленням прес-секретаря Брюссельського суду Жоса Кольпена суддя Коллет Кальоверт висунула звинувачення проти помічника (нині позаштатного радника — Т. К. ) Президента України, народного депутата Олександра Волкова у відмитті ним «брудних грошей». За ухвалою судді заблоковано валютні рахунки Волкова і рахунки його комерційних структур, відкритих ним 1994—1997 рр., на яких нараховується 135 млн. бельгійських франків (близько $4 млн. США), а також арештовані престижні автомобілі й нерухомість Волкова в Бельгії.

Про це, зокрема, було повідомлено в бельгійській пресі, цю інформацію підтвердили й у міністерстві юстиції Королівства Бельгія, а також повідомили, що найближчим часом ці матеріали буде надіслано Генеральній прокуратурі України. Членами депутатської комісії встановлено, — говориться далі в пояснювальній записці, — що керівництвом правоохоронних органів і інших міністерств України блокується проведення об'єктивної та своєчасної перевірки відносно фінансової діяльності Волкова. Депутатська комісія отримала інформацію та матеріали й про інших посадових осіб, в тому числі й про народних депутатів України.

Вочевидь, буде банальним нагадувати, що все, що явно відбувається в країні, треба розглядати під «виборчою» точкою зору. І запізніле обурення націонал-патріотів, що розмахують кулаками після бійки — тобто після міжпарламентської конференції, викликане, передусім, розумінням того як успішно претендент у президенти Олександр Ткаченко використовує братерські інтеграційні настрої — саме той коник, на якому в'їхав на Банкову свого часу Кучма. І антиволковську хвилю нової сили також простимульовано його недоброзичливцями саме після того, як Волков «зарисувався» за допомогою телеефіру як головний організатор кучмівських перемог. Ті, хто бачив, як це відбувалося, прийшли до веселого висновку: Олександра Михайловича треба в ефір запустити — і не випускати до 31 жовтня. При цьому інші можуть відпочивати: з Кучмою воювати не треба, все здійсниться само собою. Ні, ніяких пальців віялом, ніякого, Боже борони, «пасть порву! «, просто відбувається собі хороший «базар»: люди, мовляв, за Кучму всією душею й серцем. Красиво. Просто знахідка всіх домашніх і рекрутованих з Росії передвиборних штабів.

Так то воно так, але тепер треба враховувати й ось що: всі попередні спроби правдоборців Омельченка та Єрмака домогтися від силових відомств і Генпрокуратури відкриття «справи Волкова» закінчувалися туманними відповідями з висновком — все чисто. І було абсолютно зрозуміло, що Президент Олександра Михайловича образити не дасть. Тепер же в міру просування питання він повинен потрапити в залежність від парламенту, а точніше — від Олександра Миколайовича. Він і отримає можливість сповільнювати процес, прискорювати, стабілізувати — в залежності від необхідності. Необхідність же може бути пов'язана або з «взаємозаліками» справ, або з охолоджуванням запалу головного президентського «виборщика», або з повним його засуненням за куліси. Малоймовірним здається тільки сюжет «дубль Лазаренка» — навряд чи в цьому зацікавлений спікер: для дискредитації Президента досить просто великого галасу, який може потім піти на спад, якщо Олександр Волков підтвердить своє розуміння — де, в кому й під ким його порятунок від можливих великих прикрощів... Те, як уміє спікер використати ситуацію, підтвердилося дуже яскраво в післямові до міжпарламентської конференції Росії, Білорусі і України. Це великий для Ткаченка успіх, що такий умілий, гнучкий і юридично освічений політик як віце-спікер Медведчук виявився його однодумцем. У тому, як пан Медведчук обгрунтував на прес-конференції необхідність економічної інтеграції братніх республік, яка, своєю чергою, неможлива без серйозної, цілеспрямованої співпраці в законодавчій сфері — не було жодної хиби. Державна промова державної людини, поряд з аргументацією якої всі емоційні смикання «державників», що опонують, відлетять, як лушпиння. І міністра закордонних справ, що не поділяє поглядів Ткаченка, Медведчук услід за спікером «ударив» анітрохи не менше — просто в нього мова більш дипломатична й коректна. Не треба було «так радикально» висловлюватися міністру з приводу конференції, вважає Медведчук. А щодо його відставки, в яку пан Тарасюк, на думку спікера, повинен піти, так віце-спікер, по суті, і тут з Олександром Ткаченком не сперечається: «Це особисте питання Тарасюка, він може добровільно це зробити, якщо відчує, що для цього є підстави, або це питання, відповідно до Конституції, відповідальності Кабміну». При цьому віце-спікер підкреслив, що про приїзд в Київ гостей «знав МЗС, керівників парламентів приймали Президент і прем'єр-міністр». Спроби «піймати» Олександра Ткаченка на порушенні Регламенту за проведення такого заходу в стінах ВР Віктор Медведчук також відбив — за допомогою Конституції. І, до речі, нагадав, що конференція проводилася «за рішенням МПА СНД, а не за рішенням Ткаченка». І про Україну в Союзі спікер жодного слова не сказав. Що, до речі, дійсно так. Чи сам Олександр Миколайович скорегував свою риторику, чи хтось інший допоміг кваліфікованою порадою?

Таким чином, блискучі здібності адвокатури віце-спікера роблять жалюгідні потуги професійних захисників незалежності. Які, до речі, нічого не кажуть і не заявляють з приводу скасування, можливо, єдиної сміливої, продержавної урядової постанови — про перетин кордонів, що викликав великий російський шок від несподіванки: «Невже Україна здатна захищати свої інтереси?!» І сьогодні російські газети чергову здачу цих інтересів кваліфікують як перемогу Росії в Чорному морі, пов'язану, на їх думку, з гешефтом українського Президента з розрахунку на передвиборну підтримку. Де наш МЗС? Де наш Рух? Останній, до речі, в особі «костенківців» (за словами «удовенківців», що намагалися при відкритті конференції донести в кулуарах свою позицію до преси) в цей час зустрічався з Пустовойтенком — «рятувати» країну нікому, своїх справ вистачає... І тому крики «державників» «постфактум» з трибуни ВР і з прес-конференцій — це лише спосіб нагадати про себе й «ліву загрозу», що абсолютно неефективно, враховуючи таку ж «інтеграційну» позицію Президента і уряду.

Набагато цікавішою була б тема, позначена спікером — про взаємопроникнення капіталів і транснаціональну ФПГ. Враховуючи, що Олександр Ткаченко знайомий по- діловому з Єгором Строєвим «сто років у суботу», а так само той факт, що, за словами пана Медведчука, фінансували конференцію зацікавлені в інтеграції спонсори (?), хотілося б зрозуміти, хто з ким проінтегрується насамперед, у що це виллється, під які гарантії і як це може стосуватися долі країни...

Ну, й насамкінець. Коли сьогодні прем'єр Пустовойтенко, підвищений у статусі в рамках СНД, і спікер Ткаченко в ранзі головного міжпарламентського інтегратора дружно працюють над перетворенням пострадянського простору на вільну економічну зону, то цікавим є лише одне запитання: а де тут Президент? Може, він і є третій зайвий? Причому який розклад не візьми — хоча з Медведчуком, хоча з Волковим — так воно, начебто, і виходить...