Це ж треба було так довго ходити «між краплинами», щоб зараз сісти в таку калюжу...

Напевно, в проекції виборів мера Києва на майбутні президентські вибори можна вже напевно сказати: по-перше, якщо не десь, а у столиці, ліві фактично змушені були відмовитися від участі у виборах — це вже свідчення химерності тієї схеми, яку намагаються «будувати» на Банковій, погрожуючи електорату реваншем комуністичних ортодоксів. По-друге, суспільство на цих виборах продемонструвало свою готовність сказати чітке «ні» безпрецедентному натиску олігархів. Спрацював-таки інстинкт небезпеки, інстинкт червоного прапорця — не перед грошима як такими, а перед непрозорими способами їхнього отримання і прозоро-цинічними способами будування політичної кар’єри. І те, що багато хто з нас голосував не стільки «за», скільки «проти», перемога протестного електорату в його не соціально-люмпенізованому розумінні, а в суто етично-ціннісному — це знак того, що ми вже здатні не тільки не купуватися на популізм обіцянок, а й поступово вчимося примушувати владу нас, народ, поважати. А головною втратою країни в ці вибори стало обличчя першого президента країни (в її новітній історії). Він своєю участю в розгнузданій і цинічній кампанії політика «міського масштабу» (як сам Леонід Кравчук назвав Суркіса) довіреною особою зруйнував статус першого президента незалежної держави, який належить не тільки йому, і який прийнято відносити до національних надбань... Це ж треба було так довго ходити «між краплинами», щоб зараз сісти в таку калюжу...

Навряд чи і загальнонаціональним каналам «1+1» і «Інтеру» вдалося зберегти хорошу міну за поганої гри. І річ не у тім, що вони однозначно підтримували одного кандидата в мери — Г.Суркіса, а, знову ж таки, у способах підтримки «свого» кандидата. Так, «1+1» були в цьому сенсі стриманішими, але й вони не обмежилися традиційною прямою і непрямою рекламою, а й вдалися і до замовчування інформації, і до відмови від подання позиції сторони-суперниці, і до, м’яко кажучи, не зовсім точної інформації (скажімо, навіть у понеділок, вже після виборів, стверджуючи, що Президент до останнього не повідомляв про свої симпатії — ніби «забувши» при цьому про те, що О.Омельченко на одній iз прес-конференції підтвердив, що нібито йому глава адміністрації Президента пропонував зняти свою кандидатуру в обмiн на посаду вiце-прем’єра. І нехай зараз п. Білоблоцький це заперечує — але, як дуже вірно зауважив В.Піховшек у останньому «Епіцентрі»: «У вас (політиків) — своя робота, а у нас (журналістів) — своя». «Інтер» і по закінченні виборів примудрився не розповісти в «Подробицях» (31.05, 20.00) про прес-конференцію довірених осіб О.Омельченка (напевно, знову не дізналися адреси її проведення), не сказали жодного слова про безліч різких коментарів до тих способів рекламування свого претендента, в яких «Інтер» задавав тон. Зате суперпоразку Г.Суркіса примудрилися прокоментувати як перемогу СДПУ(о). Дивно лише, що не підключили до цієї справи пенсіонерів — вочевидь, самовпевненість перешкодила зробити напрацювання і на випадок негативного для них результату виборів.

Але в ще більшій калюжі можуть опинитися ці два загальнонаціональні канали, якщо виявиться, що мали рацію ті експерти, які схильні вважати, що насправді на виборах мера Києва було реалізовано складніший сценарій, аніж просто випробування суспільства на «моральну стійкість» і здатність чинити опір методам тотального негативістського тиску мас-медіа. Адже, крім усенародної відсічі олігарху, київські вибори продемонстрували й ефект «створення героя» з особи, котра за місяць до цього сприймалася як «кращий з гірших», не більше. Не кажучи вже про те, що саме за Омельченком зберігалися всі можливості адміністративного впливу, і саме він ще недавно одноосібно — як головний киянин — сприймався «людиною Кучми», про що говорив під час телемарафону СТБ і політолог Василь Гарань. А що, коли репетирувався ще один, окрім варіанту «або Кучма, або лівий», спосіб ведення президентської кампанії, за якого «сіренького» Кучму зроблять і жертвою, і борцем із «зухвалим олігархом»? Останнього, за прикладом Суркіса, легко знайдуть серед нинішніх претендентів у кандидати в президенти. Про що свідчить, скажімо, хоча б блискавична реакція УТ-1 на висунення О.Ткаченка. Відразу ж у анонсі сумно-компроматного «Досьє» пішли обіцянки попорпатися у справах фірми «Земля і люди», «Укрінтерагро» тощо (до речi, вiдповiдна реакцiя спiкера вже має мiсце). Та й той факт, що в день виборів на УТ-1 iшла реклама О.Омельченка (що заборонено законом), можна витлумачити і як намір влади вести справу до невизнання результатів виборів, і як продовження тактики «роблення героя» за допомогою ніби направлених проти нього провокацій... Безсумнівно, за цього сценарiю й «Інтер», і «1+1», і вся іміджева команда Суркіса вкупі з Леонідом Кравчуком були просто використані як хлопчики. Так, тяжко повірити, що на такі хитромудрі ходи в команді Президента хтось здатний — до цього практика, у тому числі й телевізійна, говорила якраз про зворотне. Як важко собі уявити й те, що, скажімо, на УТ-1 йтиме не тупа апологетика Президента, а щось більш шарувате і неоднозначне. Але не будемо забувати: Кучма має міцні зв’язки з московськими іміджмейкерами, для яких схема «Голосуй — бо програєш!» — вже пройдений етап, а майбутні російські парламентські та президентські вибори також вимагають полігона для створення і випробування наднових політичних технологій. І в цьому сенсі і поява таких програм, як скажімо, «Епіцентр» В.Піховшека на «1+1», і «Новин звідусіль» («Гравіс» на замовлення ICTV), де використовуються методи «мікронаїздів» на дії нинішньої виконавчої влади з благословення останніх — вельми показово. Може, горезвісні «7 днів» (УТ-1) або «Подробиці» («Інтер») будуть лише тлом для тонших і якісніших передвиборних пропрезидентських проектів? Хоча, звісно ж, у випадку з київським мером хочеться вірити, що, як зазначив під час телемарафону Микола Княжицький, О.Омельченко не міг не змінитися під час минулої виборної кампанії, і він не зможе не враховувати інтереси та позиції тих сил, у тому числі й опозиційних нинішньому Президенту, які підтримали його на виборах. А отже, не «віддасть» місто Президенту в жовтні, зламавши тим самим і сценарії президентських іміджмейкерів.

Поки ж честь, у всякому разi, вітчизняного ТБ, яке у масі своїй виявилося не на висоті не тільки професійних, а й етичних критеріїв, врятував «острiв» СТБ. Канал під час телемарафону продемонстрував саме ті механізми громадянського контролю за ходом виборів і дійсно відкритої політики, які й повинні стати нормою для демократичної країни, і з якими вже неможливо буде не рахуватися. І суто інформаційно, і аналітично ситуацію виборів мера було розглянуто в усіх аспектах: політичному, фінансовому, соціологічному, з точки зору технологій паблік-рилейшинз, впливу ЗМІ тощо. Нарешті, найважливіше — у телемарафоні взяли участь прибічники практично всіх основних сил, задіяних у виборах. У ефірі були й довірені особи О.Омельченка і Г.Суркіса, і сам Валерій Бабич, журналісти СТБ змогли розшукати і Л.Кравчука — на дачі, і взяти у нього хоч і телефонне, але інтерв’ю. Фактично СТБ цього разу показало, яким насправді має бути політичне ТБ: прямий ефір, представленість безлічі різних точок зору, присутність камер у епіцентрі безпосередніх подій. СТБ засвідчило й те, як можна, не приховуючи своєї позиції і прямо заявляючи про підтримку конкретного кандидата, все ж давати незашорений, неоднозначний, погляд на те, що відбувається. Звичайно, в даній ситуації для СТБ така професійна сміливість була безпечною, адже й О.Омельченко — це теж влада. Однак це тільки загострює неминуче запитання до тих, хто не робить і цього: що заважає? Що заважає і заангажованими — що саме по собі аж ніяк не вада — бути професійними, поважаючи і себе, і глядача, і зрештою, тих, кому політично симпатизуємо? На жаль, якщо перефразувати нещодавні слова Анатолія Матвієнка про політиків, можна сказати: «Не бійтеся бути чесним телебаченням. У нашій країні це не складно — конкуренцiї нiякої».

До речі, просто блискуче відпрацювала в репортажах з київської виборчої комісії журналіст СТБ Іванна Коберник. Це був той рівень, на який, напевно, здатні і наші молоді тележурналісти інших каналів. Але — там і тоді, коли їхній пошук підтримують, коли їхнє вільнодумство і наявність власної точки зору не придушують, коли їх планомірно і наполегливо вчать не тільки професії, а й ростять як особистостей — самостійних і відповідальних. Але коли від журналіста чекають передусім не вміння розібратися в ситуації і точно викласти факти, давши компетентний авторський коментар, — а вміння вгадати, звідки сьогодні «вітер вiє», і як вигадливіше і підлесливіше до цього вітру пристосуватися — результат виявляється подібним до того фіаско, який зазнали «нові технології» пропаганди на виборах київського мера. Масовим психозом у цій країні справи вже не вирішиш. Суспільство вже виросло для того, щоб свою долю визначати, думаючи і аналізуючи — можливо, це найголовніший висновок минулого виборного телемісячника «Наш мер». Є тільки великий сумнів у тому, що усвідомити це готові наші нинішні «поводирі». Передусім тому, що думаюча нація — їм не по зубах.