Потребуємо не політики, а порятунку

Та по суті комуністи і Президент — «стратегічні партнери». За великим рахунком можна зрозуміти автора в значенні підтримки ним певного напряму. Однак викликає протест те, як хвацько пан Базів відхрещується від всієї історії незалежної України. Він абсолютно правильно пише — «не усвідомивши помилки, неможливо винести урок», однак сам від усвідомлення й винесення розсудливо стримується. Спробуємо ж пройти тими стежками, на які чомусь не ступила нога Д. Базіва.

Почнемо з того, що Л. Кучма все-таки другий Президент України, а першим 1 грудня 1991 року було обрано Л. Кравчука. Зараз про це чомусь добряче призабули, адже реально стратегічно (та й тактично, відновлення КПУ могло бути й зірвано) комуністи перемогли саме тоді, 1991.

Другого секретаря ЦК КПУ Л. Кравчука обирали з досить відвертою думкою — «як би так все поміняти, щоб нічого не змінювалося?» Уже тоді люди здивовано намагалися з'ясувати — як можна голосувати за Кравчука й незалежність, адже речі цi несумісні! Виявилося, що дуже навіть можна... Про жодні «реформи» йтися не могло, хоча здійснювати їх все одно довелося. Всі зусилля Президента й урядів було спрямовано на збереження у незмінному вигляді економіки й системи влади (місце парткомів зайняли представництва Президента). У результаті ми мали цілком передбачуваний результат — якщо 1991 року був висунутий тільки один лівий кандидат, який до того ж не взяв участі в президентських виборах (О. Ткаченко), то 1994 О. Мороз отримав цілих 13%. Утім, лівих голосів було значно більше. Просто вони пішли до інших кандидатів, насамперед — до Л. Кучми.

Поведінку виборців і 1991, і 1994 року легко зрозуміти. Альтернативи номенклатурним політикам не проглядалося, та й необхідності шукати її не спостерігалося. Необхідність виникла б у разі розходження політики керівництва й поглядів людей. Адже в нас досі ринок вважається потрібним, але так, щоб не було багатих, Україна повинна бути незалежною, але — в складі Союзу, демократія — це добре, але найкраща демократія буває за наявності великого вождя і вчителя, а закон повинен бути для всіх, але захищати тільки «друзів народу». Перепрошую, хіба не таку політику проводили Л. Кравчук і Л. Кучма? І зміна режиму сталася зовсім не тому, що Кучма був більшим реформатором, ніж Кравчук, а тому, що Кравчук виявився занадто рафінованим, «прилизаним» для українського виборця. Адже ні для кого не секрет, що некультурність (у т. ч. і політична) Л. Кучми — всього лише відображення такої ж некультурності наших співвітчизників. Засуджувати ж Президента за те, що він не зміг стрибнути вище голови, просто некоректно — це дано не всім.

Не можна погодитися і з думкою про те, що Кучма здійснював (чи не здійснював) реформи неправильно. Наполегливе повторення ліберал-демократами ідеї про те, що досить здійснювати «правильні» реформи і все стане добре, вочевидь викликає алергію в людей. І справа тут аж ніяк не тільки в Президентові. Якщо вже ми вирішили критикувати Президента, то хотілося б побачити позитивні плоди реформ, що «добре» здійснюються. Озирнувшись навколо, легко бачимо олігархічну Росію, націонал-соціалістичну Білорусь, феодальні режими Середньої Азії та авторитарні «демократії» Закавказзя. Україна на загальному тлі виглядає як «своя в дошку», не кращою, але й не гіршою за інші країни. Причому незалежно від того, наскільки ці країни обігнали чи відстали від неї на шляху «радикальних реформ». Критикувати, звісно, треба, але непогано й пред'явити якусь позитивну альтернативу. А якщо внаслідок десятирічної реалізації цих самих реформ така альтернатива не виникає взагалі ніде (природно — серед країн схожого досвіду соціалізму), то, може, щось не так із самими реформами?

Викликає сумніви й точка зору, що масова підтримка лівих сил зумовлена важким становищем країни. Альтернативна думка: реформи не виходять тому, що 1/3 виборців — прихильники лівих сил, а ще 1/2 — самі не знають, чого хочуть. У результаті влада гідна своїх виборців. Ну не вірю я, що маса комуністів сформувалася в Україні внаслідок реформ. Уже саме те, що більше половини прихильників лівих партій старші п'ятдесяти років, повинно наводити на роздуми. Однак не наводить.

Мені, наприклад, швидше здається, що політичний та економічний курс України із самого початку являв собою вимушену угоду між комуністичними виборцями й комуністичною номенклатурою, з одного боку, та невеликого числа націоналістів-риночників, з іншого. На боці останніх — висока соціальна активність, але в них немає досвіду управління, та й можливості його отримати. Так ось і живемо — обличчям уперед, але ногами — назад...

Саме небажання враховувати соціальне походження кандидатів постійно призводить демократів до поразок. Хто такі ці «кандидати-некомуністи», котрі мають становити альтернативу Кучмі?

Щоб оцінити здатність Президента до проведення комуністичної політики, треба просто зазирнути в його біографію. Адже управлінські рішення у нас в країні приймаються на рівні інстинктів! Усі реальні кандидати на посаду президента в недавньому минулому — члени компартійної номенклатури. І ми можемо бути чітко впевнені, що за однакових умов вони прийматимуть однакові рішення. Причому рішення ці тільки в крайніх, безвихідних ситуаціях відповідатимуть інтересам українського народу. Відмінності в поточних політичних поглядах не такі істотні, як інстинкт апаратника, який примушує Л. Кучму і П. Симоненка проводити по суті однакову політику (врешті-решт, те що КПУ вже зараз не отримала парламентської більшості — «заслуга» Симоненка). Несуттєва й відмінність в особистих якостях.

На жаль, на даний момент єдиною альтернативою номенклатурним кандидатам є... Н. Вітренко. Її величезні рейтинги — не вигадка соціологів. Це наша важка реальність — людям обридли професійні комуністи. Саме тому Вітренко явно й значно гірша за будь-яку іншу кандидатуру. Ту комуністичну політику, яку Симоненко проводитиме з лінощами, абияк, Вітренко реалізує з усім запалом молодої душі. Сам факт переводу ПСПУ на «воєнний стан» наочно показує, що вона готова будувати «прогресивний соціалізм» до останнього українця. Виходу немає? На жаль, судячи з усього, це так. Владу комуністів не можна переобрати — її треба просто пережити. Так, як пережили своїх «комуністів» стародавні євреї, 40 років блукаючи Синаєм. А щоб пережити справді вдалося, нам потрібен не той президент, котрий би приніс найбільшу користь, а той, котрий би завдав найменшої шкоди.