Косовський конфлікт як стратегічний виклик українсько-американським відносинам
ЗАСТОСУВАННЯ СИЛИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКА БЕЗПЕКА
У ситуації, що склалася, найбільш очевидним є той факт, що випробування зазнала вся система європейської безпеки. Вона не змогла знайти вирішення косовської кризи без військового втручання. Як прихильники, так і противники бомбардування НАТО віддали б перевагу мирному врегулюванню суперечки, однак каменем спотикання стало питання про те, що є більшим злом: сама криза чи застосування військової сили для її вирішення. Природно, немає ніяких гарантій, що використання сили призведе до задовільного вирішення косовського вузла. Ставши на бік косоварів, НАТО фактично поставило під сумнів власний престиж і дієздатність у майбутньому. Проте реальною альтернативою було просто вичікувати й спостерігати, як Слободан Мілошевич здійснював етнічні чистки в Косово. Немає сумніву в тому, що після початку нальотів Сербія посилила наступ на албанське населення, однак підготовка всієї операції почалася ще торiк.
Природно, Україна стурбована передусім тим, що застосування сили в Косово створює прецедент втручання супердержави у внутрішні справи інших країн. В України є проблеми з власними національними меншинами, особливо в Криму. Українці, природно, побоюються можливості використання косовського прецеденту з боку майбутнього покоління націоналістично налаштованих політиків Росії, які можуть забажати вирішити кримське питання, застосовуючи силові методи. Все ж косовський прецедент — явище абсолютно іншого порядку. Тут має місце втручання НАТО загалом, а не однієї супердержави. Це втручання здійснюється не через примху й волю Вашингтона, а за допомогою колективних зусиль Північноатлантичного блоку. Будучи американцем, звиклим до політики Білого дому, коли мимовільних союзників примушують тим чи іншим шляхом приходити до консенсусу, я вважаю військове втручання у випадку Косово вельми визначною подією у справі здійснення стратегічної ініціативи та енергійних зусиль із боку Європи, зокрема Тоні Блера та Жака Ширака. Абсурдні ствердження про те, що Вашингтон демонструє свою політику сили або ж — що він таким чином дає щось зрозуміти Росії та іншій частині Європи, не витримують ніякої критики.
Крім того, значення прецеденту Косово полягає не в тому, що чужі держави можуть втручатися в політику якоїсь країни щодо її національних меншин. Хіба можна провести якісь паралелі між «війною указів» Києва та Сімферополя й злочинами, скоєними щодо албанської меншини в Косово? А ось прецедент, що повинен був би стурбувати керівництво України перш за все, полягає в тому, що може статися, коли НАТО зазнає повної невдачі, якщо після цього застосування сили взагалі буде оголошено поза законом, навіть у разі масових репресій або агресії.
За ситуації, що склалася, Україна та інші держави, які виступають проти повітряних нальотів на Косово, повинні чітко визначитися в питанні застосування сили як засобу сприяння дипломатії, до якого вдаються в крайньому випадку, у виняткових обставинах, подібних до тих, що виникли в Косово. Без будь-якого сумніву, позиція з цього питання є ключовою в плані майбутніх відносин між Україною та її сусідами, а також її ролі в структурах на кшталт ГУУАМ.
УКРАЇНСЬКЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ
Друге випробування стосується безпосередньо України. Ціла низка українських політичних діячів, особливо «лівих», бажають скористатися косовською кризою, щоб спрямувати громадську думку проти США, перетворити її на широку опозицію співпраці України із Заходом. Ці політичні діячі бачать майбутнє України поза Європою, в союзі з Росією, можливо, навіть із Білоруссю. Вони праві лише в одному: реальні розбіжності між Україною та Європою в даний момент перетворюють можливість її інтегрування в більш широкі європейські структури на довгостроковий і болючий процес. Застійна економіка України й значною мірою неефективна політична система дуже відрізняються від прийнятих на Заході норм. Усе ж основне питання для України не в самому існуванні цих відмінностей, а в тому, що саме потрібно зробити, щоб їх позбутися. Чи буде цей пролом між Україною та Європою постійним явищем? Чи Україна спрямує свою внутрішню й зовнішню політику на його скорочення й ліквідацію, а потім — на можливо активнiшу участь у всіх процесах Європи?
Вважаю, що дати відповіді на питання нескладно, хоча й досі немає політичного курсу, необхідного, щоб забезпечити вирiшення цих питань. В межах України й у Європі є політики, які не хочуть, щоб цей пролом між Україною та Європою звузився. Українські «ліві» прагнуть, щоб країна дотримувалася курсу зростаючої інтеграції з Росією та іншими колишніми республіками СРСР. Вони бояться того, що можуть принести економічні та політичні реформи.
В Європі є також багато тих, кого цілком влаштовує Україна, що залишається «на периферії», вони вітають сьогоднішні біди в Україні, бо це позбавляє їх необхідності серйозно думати про роль України в Європі. Ці дві групи політиків сподіваються створити свого роду хибне коло, в якому тривалий застій України виправдав би тривалу відсутність належної уваги до її проблем із боку Європи.
ЗМІЦНЕННЯ ВІДНОСИН МІЖ США ТА УКРАЇНОЮ
Третє випробування чекає на американсько-українські відносини. Цілком вірогідно, що труднощі тут виявляться набагато значнiшими, ніж багато хто передбачає. Вже зараз ці відносини відчувають напруженість у зв'язку із суперечками, що тривають навколо Косово. Деякі в Україні запитують — а що, власне, ця країна матиме від стратегічного партнерства. Вони хочуть бачити відчутну допомогу й пряме інвестування. Схоже, що дехто в США забув про внесок України в регіональну стабільність, міжетнічну терпимість, ядерне роззброєння. Натомість основна увага зосереджується на корупції й труднощах, із якими стикаються американські компанії в Україні. Для цих людей розбіжності в питанні Косово — довгождана «остання крапля». Вони віддають перевагу слабкому партнерству.
I все ж такий вихід не був би ні в інтересах США, ні України. Україна залишається головною стабілізуючою силою в центрі Східної Європи. Вона довела здатність створити багатонаціональну державу, що існує на принципах терпимості, здатна відновити мову й культуру, близьку більшості населення. Вона продемонструвала, що можна міняти президентів і парламенти, не вдаючись до сили зброї. Її внутрішні проблеми досить серйозні, однак вони не є властивими виключно Україні, й ці проблеми не можна зводити лише до України, оскільки тривалий застій її економіки, нестабільність можуть мати найплачевніші наслідки для Польщі, Угорщини та Румунії. Не можна побудувати ніякої стіни, що може відділити внутрішні проблеми України, залишити їх у межах цієї країни. Нестійкість із одного боку неминуче породила б нестійкість з іншого. Саме в цьому полягає основна істина нової Європи. Істина, якою також керувалися всі, хто стоїть за втручанням НАТО в Косово.
Нічого з викладеного мною вище, напевно, не може переконати тих українців, які виступають проти бомбардування в Югославії. Сила залишається знаряддям грубого насильства, тому ті, хто застосовують її, повинні завжди пам'ятати про наслідки для невинних. Одна моя знайома українка у Вашингтоні сказала просто, що бомбардування в неї викликає огиду, бо вона уявляє, як воно — опинитися під смертю, що летить зверху. Їй розповідали про це батьки, бабусі й дідусі, які, як і всі українці, вистраждали останню світову війну. Звісно, важко звинуватити людей, які потрапили під кулі, бомби й снаряди, що вони не відрізняють, звідки ця смерть летить на них. Однак різниця є. Та Європа, що може з'явитися, коли політика насильства й смерті Мілошевича переможе, виявиться абсолютно іншим середовищем проживання.
Незалежно від відмінностей у точках зору щодо Косово, вдумливі українці, американці, інші жителі Європи визнають спільну зацікавленість у запобіганні такій «іншій Європі». Й зараз, і після розв'язання косовської кризи, вони повинні визначитися і гідно зустріти цей загальний стратегічний виклик.
