Євген ШИШКОВ: «У нас завжди існує побоювання: не зашкодити б нашим героям»
Журналістика, що займається правовими програмами — одна з найбільш «активних» зон телевізійної практики, хоч авторам таких програм треба пройти між Сциллою точних, часто бюрократичних формулювань законів, і Харибдою публіцистичної суб'єктивності. Адже «борошно» цих жорен — людські долі.
Про це ми розмовляли з Євгеном Шишковим, який ось уже три роки створює аналітично-інформаційну програму «Правочин» на УТ-3, а до цього працював журналістом на телеканалі «Право». Розробляючи стратегію напрямку програми, він залишається завжди «за кадром», відмовляється від лідерства і явного авторства, надаючи журналістам можливість показати окрему проблему в кожній передачі відповідно до своїх уявлень.
— Євгене, зараз на загальнонаціональних каналах активно йдуть кілька правових програм, але ваша різниться від них більш прагматичним підходом, спробою не тільки розкривати, а й «лікувати» деякі соціальні проблеми.
— Так, ми не намагаємося пояснювати пункти закону. Лікнеп — справа, на мій погляд, зараз уже малоефективна, адже пояснити права — це ще не показати механізм їхньої роботи. Ми намагаємося спуститися вниз, розказавши конкретну історію, по можливості дати пораду, як можна вийти з цього становища. Наприклад, бездомні діти. Коли я намагався звертатися до чиновників з проханням узяти участь у програмі про цих дітей, чув у відповідь: «Нічого страшного. Ми проведемо конференції, і все нормалізується». Тому ми пробуємо задіяти не великих чиновників, які скажуть те, про що і так усі знають, а виконавців, які конкретно саме цією проблемою і займаються. Вони не надувають щоки, не кажуть «зачекайте трохи за дверима», вони створюють необхідну довіру, оскільки глядачі знають, з чим саме до них можна звертатися. Також у нас після кожної передачі йдуть годинні безкоштовні консультації юристів на двох телефонних лініях.
— І були випадки, коли люди з вашою допомогою вирішували свої важкі проблеми?
— Так. Наприклад, є багато пенсіонерів, які не можуть сплатити начебто копійчані рахунки за телефон, але знаходяться й анонімні благодійники, які через нашу програму, збираючи листи, оплачують усі «корінці» разом. Дрібні гроші? Півтора року тому була у нас програма по страті, після якої одному з героїв, молодому хлопцеві, замінили розстріл на 20-річний термін. Ми тоді багато думали, як вибудувати програму, щоб глядачам стало ясно, наскільки тут багато складних проблем, які стосуються діяльності наших судів, рішення суддів, «голосу громадськості», в тому числі — й моральних авторитетів. Після цього випадку нам писали дуже багато ув'язнених, але ми не стали продовжувати тему, щоб не підміняти собою функції правозахисників.
— Розкид тем у вас дуже широкий, а деякі — наприклад, проблеми нацменшин, тих же ромiв — ви буквально відкриваєте для глядача.
— Наші журналісти добре і продуктивно «ходять вулицями». Бувають випадкові бесіди, знайомства, за якими видно краєчок величезної проблеми. Теми у нас вже буквально розписано на півтора-два роки вперед. Наприклад, тільки для ЮНІСЕФ ми підготували більше 30 тем про дітей України. У півгодинній програмі все це вже не вміщується. У мене є певний проект (зараз готую фінансування) цілого каналу на соціально-правову тему, де будуть і передачі, і ток- шоу, і прямі ефіри.
— Щільно працюючи з правовим полем, чи виробила ваша команда свій рецепт захисту від нападок на «дуже суб'єктивних» журналістів?
— У наших журналістів сильний внутрішній контроль, який, як мені здається, іноді заважає. Говорить гостро, робить нестандартно, однак у підсвідомості: «А чи не перепаде мені на горіхи згори?» До того ж завжди існує побоювання: як би не зашкодити героям передачі дуже суб'єктивним висловлюванням чи подачею. Наші журналісти — фанати, однак завжди, перш ніж підготувати сюжет, довго розмовляють з адвокатами. Але також я знаю, що деякі приватні юридичні компанії записують наші передачі і на їхній основі дають рекомендації клієнтам.
— А з точки зору художньої? У вас також є особливі консультанти?
— Останнім часом я багато працював у Москві. Там я побачив, як створюється режисерське телебачення. У нас про це сперечаються, але саме режисер, а не журналіст, повинен шукати образ програми, щоб вона стала видовищем. Узяти хоча б титри. У багатьох московських програмах є спеціальний режисер, який працює тільки над тим, як використати шрифт, динаміку, спецефект. Кожна дрібниця — вигострена. Я не хочу їх хвалити, у нас багато розумників і професіоналів, але на кінцевому продукті це поки не позначається. Звідси й містечковість.
— Працюючи в інтернаціональному колективі програми «Мир» на ГРТ, ви відчували здорову конкуренцію чи приховану недоброзичливість?
— До України чудово ставляться, і бачать, що школа тут набагато вища, аніж у інших колишніх союзних республіках. Коли готуємо тут сюжет і привозимо на «Мир», нас менше за всіх коротять.
— А які теми про Україну були особливо цікаві там?
— Наш фольклор. Ми їздили в наші глибинні, загублені села, знімали невидиму культуру, за показ якої особливо дякували українці, котрі живуть на Сході Росії, в Сибіру. Про нас зараз дуже мало інформації там. Складається враження, що ми спеціально відділені новими «завісами», і, на жаль, не використовуємо найпростіших можливостей. Ніби нам уже не важливо, щоб нас бачили в світі.
