Чи варто копіювати Захід, прагнучи досягнути західних успіхів?

На радощах, що можна уберегти себе від зайвої управлінської мороки (повірили, що ринок все розставить) режим знехтував проблемою відтворення макроекономічних регулювальників (інституції, механізми) стратегічного розвитку. Тим самим Україна повелася за типом слаборозвинутих країн, позбавлених розвиненої науки, промисловості і високих технологій.

З іншого боку, в країні наполегливо завищувалася ціна своєї валюти — неначе б то Україна вже сильніша і багатша від Франції з Німеччиною. Така політика, обваливши по ходу власне виробництво, сприяла перетіканню національного багатства в чужі, іноземні кишені. А це, зрештою, вдарило і по самій вітчизняній валюті, призвело до її дестабілізації.

Неадекватність поведінки й у тому, що ми, увійшовши в глибоку кризу, всі ці роки проводимо безпросвітну політику згортання попиту і кредитування, надмірного стискування грошових мас. Парадокс тут у тому, що подібне лікування типове для ситуації надлишку інвестицій і перегріву економіки в період зростання. І якщо подивитися на Польщу, Чехію й Угорщину (вони, за нашими наївними уявленнями, проводять той же курс, але більш наполегливо), то ми тут виявимо успішний рух на грунті навперемінного маневрування то гальмом (стабілізація), то газом (зростання попиту, збільшення кредитів, керована девальвація тощо).

Показово, що навіть за нинішніх умов, коли (особливо під впливом світової кризи) всесвітньо визнана порочність жорсткого монетаризму, режим пишається вибраним (ніби своїм) курсом. Зараз це особливо небезпечно. Адже хвилі світової кризи захльостували саме тих, хто (як, наприклад, Японія, Південна Корея, Малайзія та Індонезія), відчувши себе досить зрілими, піддавшись на тиск, повністю відкрився і (або) завищив курс своєї валюти. Доречним стосовно окремих країн є пояснення Дж.Сакса: небезпека виходила від монетаристської «гамівної сорочки» (ми вже це випробували — спочатку у вигляді рецептів Дж.Сакса, котрий нині покаявся).

З іншого боку, в тих самих регіонах успішно устояли Китай і Індія. Причому саме завдяки відторгненню рецептів експансіоністського монетаризму.

Ми ж ідемо все тим же «першим курсом». Хвилі світової кризи (через ринкову нерозвиненість) поки до нас не доходять. Але це поки.

Тому природне запитання: чи не увійдемо ми в XXI століття зі звичкою заскакувати (у спробах проведення реформ) у явно не свою лузу. У такому випадку посилиться властивий нам і зараз зрозумілий рух: країна дедалі глибше буде занурюватися в ринкове середньовіччя. А це обернеться не тільки відтворенням звички не рахуватися з національними інтересами, а й навчить, принаймні керівництво країни, все звалювати на об'єктивні обставини, а отже миритися з безповоротністю втрачених можливостей і збитків. І наростаючою швидкістю відставання. Спочатку від розвинених країн, потім — і від тих, що розвиваються.

Отже, наскільки доля України в поганому сенсі ясна, настільки в хорошому незрозуміла. Поки.

Та все ж ми, як і раніше, маємо рацію, бажаючи стати такими, яким є Захід. Але саме новітній світовий досвід показав (Японія, нові індустріальні країни Південно-Східної Азії), що досягнення успіхів, рівних західним, передбачає інший, аніж у Заходу, до них шлях. Бо шляхом, яким йшов до своїх високих досягнень Захід, міг і може йти тільки він. Інші зможуть незабаром взяти, може, і більш високі вершини. Але тільки не зовсім таким шляхом. Так вже влаштовані різні цивілізації, що вони не можуть у точності копіювати одна одну. покуса дізнатися про своє, а то й чуже майбутнє завжди була могутнім стимулом прориву людської думки крізь пелену невідомого. На цьому шляху зустрічалися і найбільші, іноді рятівні для народів відкриття, і фатальні, ціною в мільйони жертв, прорахунки.

Картини майбутнього, створені генієм, а то, буває, і натовпом, з невідомих нам причин сильніше від усього вражають людство, а потім і розламують його долі на стиках століть. Саме це спостерігалося на початку нинішнього століття. І, схоже, ще масштабніше відбуватиметься у XXI столітті.

Візьмемо найважливіший для планетарного простору глобальний аспект еволюції людства. Ще півсотні років тому вирішальними для доль окремих країн, здавалося б, були внутрішньокраїнні процеси і чинники. Нині, навпаки, сумнівів немає у вирішальному, до того ж наростаючому домінуванні глобальних і навіть надкраїнних закономірностей. Один з виявів цих змін — здатність навіть окремо взятої великої транснаціональної компанії (ТНК) поставити на коліна цілком благополучну країну того ж Заходу. Коли ж ТНК, орієнтуючись на запах легкої наживи, збиваються у зграї, вони запросто крушать економіки цілих світових регіонів, у тому числі й тих, які до цього претендували на звання світових лідерів (приклад — Східна і Південно-Східна Азія). Такого роду виклики, кинуті глобальними гравцями практично всій планеті, усього лише десяток років тому були неможливі.

Вражає, однак, не тільки масштаб і швидкість змін, що спантеличують світ, а й готовність авангарду світової спільноти радикально відповісти на виклик — відповісти також у межах планетарних, «наступаючи на горло власній пісні», трансформувати світогосподарчий простір. Створюються механізми приборкання ТНК та їхньої адаптації до інтересів окремих (відповідальних перед своїм народом) країн і цілих міжкраїнних співтовариств. Сумніву немає, — вступ у дію такого роду механізмів (а це сьогодні — на порядку денному) по суті означатиме чергову революцію в економіці й окремих країн) і міжкраїнних (регіональних) співтовариств, і глобального простору загалом.

Чи вписується Україна в такого роду зміни? Якщо судити зі стилю поведінки влади за всі попередні роки, то висновок напрошується один — не вписується.

Наші вади відомі, вони пов'язані з системною деградацією не тільки економіки, а й інших складових суспільного організму. До деградації призвела країну згубна модель псевдоринкового реформування. Модель, розрахована начебто на простаків. На ділі ж — на режими, що явно віддають перевагу своєкорисливим інтересам, а не інтересам народу.

Щоб оцінити масштаби скоєного в Україні з позицій сьогодення, досить бачити те, що відбувається зсередини. Але спроба побачити майбутнє передбачає і співвіднесення українських реалій зі світовим реформаторським досвідом. Виявляється, що саме таке порівняння виявляє складнопояснювану на перший погляд рису поведінки: наше наполегливе прагнення шукати і знаходити найбільш невідповідну саме для України світову реформаторську нішу. Хоча у світі не бракує досвіду позитивного, до того ж адекватного саме нашій фазі трансформування. Оскільки успішне ринкове реформування протягом другої половини XX ст. пережили економіки десятків країн Сходу і Заходу. Те ж стосується і досвіду негативного, включаючи і фатальний для нас, — латиноамериканський. Останній, нами «з недогляду» пригрітий, — не просто поганий, а й явно для України непридатний через істотні відмінності (у них і у нас) у структурі економіки, питомій вазі неринкових галузей (ВПК тощо), в масштабах і ролі соціальної сфери і, відповідно, бюджетного навантаження.

Україна ніби навмисне знаходила для себе рецепти, явно для неї вбивчі, і ухилялася від того, що дає успіх саме в її ситуації, до того ж на даній (ранній) фазі реформування. Ми примудрилися відразу ж, ціною краху економіки і залізання в борги, відкритися всім планетарним вітрам і покластися в розвитку лише на ринкові механізми, яких не було і не могло бути за умов відсутності зачатків ринкового (конкурентного і приватновласницького) середовища. І це притому, що навіть традиційно ринкові країни — наприклад Західної Європи (не