Закривавлена колиска: коли земля потребує жертв

Найпоширеніший, легкий і

Вже майже місяць тривають бомбардування Югославії військовими силами НАТО. Ця військово-політична організація, створена рівно 50 років тому, вирішила стати одночасно і суддею і катом у жорстокому міжетнічному конфлікті сербів і албанців у Косово. Про військові, правові, економічні і інші аспекти цієї трагедії сказано чимало. Ми ж зупинимося в основному на історичному боці проблеми.

Що ж таке Косово? Для сербів — це колиска національної державності та православ'я. З VШ сторіччя на території сучасного Косово існувала перша стародавньосербська держава — князівство Рашка. Саме там, у місті Печ, побудовано найдревніші сербські православні храми, де було посвячено в сан першого їх архієпископа, а з 1346 року утворено й незалежну патріархію.

Сербська держава в ХШ — на початку ХIV сторіччя досягла найвищого розквіту, але на обрії незабаром з'явилися турки-османи, які почали експансію на південному сході Європи. 15 червня 1389 року в історії всіх балканських народів сталася епохальна подія — на Косовому полі відбулася битва сербів та їх союзників (боснійців, албанців, валахів, угорців, болгарів та поляків) з турками. Шанс зупинити їх навалу було втрачено — союзників на чолі з королем сербів Лазарем Хребеляновичем у кількості 15—20 тисяч осіб у кровопролитному багатогодинному бою було наголову розгромлено майже вдвічі переважаючими силами завойовників на чолі з Баязидом Блискавичним. На початку битви рано вранці балканці потіснили турок, а молодший зять Лазаря Мілош Обіліч убив султана Мурада I. Його молодший син Баязид прийняв командування й довів невдалу начебто битву до перемоги. Лазар пораненим був взятий у полон і обезглавлений. Ця битва відкрила туркам шлях углибину Балканського півострова. Сербія стала васалом Порти, а 1459 року її було остаточно включено до складу Оттоманської імперії.

Албанці, що проживали вздовж Адріатичного моря, не уникнули долі сербів, хоча турки понад 80 років не могли їх перемогти, лише після смерті легендарного Скандербега, 1479 року впала остання албанська фортеця. Саме наприкінці ХV сторіччя албанці з'явилися на території Косово — турки задовго до англійців застосували принцип «поділяй і пануй»: албанці йшли з берегів Адріатики в майже безлюдні, спустошені землі на північному сході, серби ж поступово переміщувалися на північ — у бік сучасного Белграда.

За турецьким переписом 1610 року албанці вже тоді становили 30% населення Косово. Динаміка збільшення частки албанського населення була така: 1913 року, в рік, коли після 2-ї Балканської війни цей край нарешті ввійшов до складу Сербського королівства, албанці вже складали більшість — 55%. 1961 року їх вже — 70%. У рік розпаду Югославської федерації (1991) — 90%.

Навіть 1878 року, коли Сербія після російсько-турецької війни отримала нарешті повну незалежність, край залишався в руках турок. Тут якраз треба сказати про так зване слов'янське й православне братерство та єдність. По-перше, не всі слов'яни — православні, є й католики, й навіть мусульмани, наприклад, боснійці. До речі, 71% албанців сповідує іслам (ще 19% — православні, 10% — католики). По-друге, Російська імперія завжди намагалася допомогти своїм єдинокровним братам, але не треба забувати, що також допомагала вона і грекам, і румунам, і албанцям — аж ніяк не слов'янам. Єдності або, принаймні, взаєморозуміння, народам Балкан часто бракувало. 2-га Балканська війна була нічим іншим, як переділом між ними турецької спадщини. Перша світова війна (пожежа якої розгорілася від сірника, запаленого сербським націоналістом Гаврилою Принципом, котрий вбив спадкоємця австро-угорського престолу в Сараєво), як і Друга світова в історичній пам'яті народів Балкан залишили чимало ран. У грудні 1918 року, після поразки Центральних держав, було утворено Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 року — Югославія), де завжди домінуючою нацією були серби. Косово було в складі цієї строкатої, багатонаціональної держави.

У квітні 1941 року Югославію було окуповано німецькими та італійськими військами. Більше трьох років народи цієї країни вели боротьбу із загарбниками. 1945 року лідер Союзу комуністів Югославії Іосиф Броз Тіто оголосив про створення федеративної держави — ФНРЮ, пізніше — СФРЮ. Цього ж року Косово було дано статус автономної області в складі Сербії, а з 1963 року — автономного краю з широкими повноваженнями. Незважаючи на те, що кордони республік і автономних країв СФРЮ було встановлено довільно, часто не враховуючи національний і релігійний чинники (що й зіграло фатальну роль при розпаді країни), культурна автономія народів була в основному захищена. Тоталітарний характер режиму Тіто не давав розгоратися конфліктам на національному та релігійному грунті.

Але «братерство народів» дало тріщину наприкінці 80-х років, а в день 600-ї річниці битви на Косовому полі, новий лідер Сербії Слободан Мілошевич у присутності 1,5 мільйона сербів на місці битви різко виступив проти самої ідеї автономії Косово. Після цього конфлікт між сербами й албанцями став посилюватись із загрозливою швидкістю. 1990 року було скасовано автономію Косово, єдиною державною мовою в Косово було оголошено сербську. Своєю чергою албанці проводили політику видавлювання сербів із Косово. 1992 року було створено Армію визволення Косово, що почала збройну боротьбу за відокремлення краю від Югославії. В минулому два сусідніх народи мирно співіснували, їх стосунки ніяк не можна було назвати складними й обтяженими старими образами.

Після того, як НАТО почало бомбардування Югославії, світова спільнота виявилася на роздоріжжі. Чудова мета — захист прав людини, наштовхнулася ще на два непорушних принципи міжнародного права, які не можна яким-небудь іншим чином тлумачити — державний суверенітет і непорушність територіальної цілісності (Гельсінський акт 1975 року підписали всі країни Європи, США й Канада). Югославський прецедент може викликати ланцюгову реакцію не лише в Європі, але й у всьому світі. Вперше блок НАТО веде бойові дії проти країни, що не здійснювала агресії щодо будь-якого члена НАТО й узагалі проти якої б не було країни.

Війна лише посилила трагедію албанських біженців. НАТО ж своїми діями викреслило себе зі списків можливих миротворців. Ними можуть стати лише нейтральні країни та Україна в тому числі. І, звичайно ж, не Росія, яка внесла свій «внесок» у розвиток конфлікту, підтримуючи одіозний режим Мілошевича. Сухопутна війна на землі Югославії стане справжньою світовою катастрофою. Економічні втрати України через численні конфлікти на Балканах вже досягли колосальних розмірів. Інтереси України в цій ситуації Захід фактично ігнорує, тим більше в світлі нечіткої позиції українського влади.

Балканське питання завжди було ахіллесовою п'ятою політиків. Схоже, історія їх нічого так і не навчила.