Європейський вектор України знову подовшав. Чи надовго?
Українсько-польсько-литовські зустрічі розпочалися восени 1996-го — тоді три президенти оприлюднили спільну заяву з приводу подій у Білорусі. Відтоді багато говорилося, що Білорусь не можна ізолювати. Зрештою, Мінськ і не ізолюється від Белграда. Київ не приєднується ні до Варшави, ні до Вільнюса — але демонструє близькість підходів. І бажання в недалекому майбутньому через транспортні коридори, торгівлю, туризм реанімувати ідею балтійсько-чорноморської спільноти. Для цього, зрештою, й затівалася зустріч трьох президентів під Клайпедою. Кучма на ній похвалився своїм мирним планом щодо Югославії, який високо оцінив сам Білл Клінтон, президент країни- члена НАТО Квасьнєвський та країни-претендента на вступ до Альянсу Адамкус висловилися за політичний розв'язок балканського конфлікту. І за розвиток транспортної інфраструктури на напрямку Північ-Південь. Ще Адамкус уперше заявив про зацікавленість своєї країни в отриманні каспійської нафти через Україну та добудові нафтотерміналу під Одесою. Квасьнєвський запевнив усіх, що Польща, вступивши до НАТО, все одно залишиться добрим другом і для України, і для Литви. Значення цієї зустрічі (передусім для України) — вже в тому, що вона просто відбулася. В цьому ж полягає головне значення й східно-центральноєвропейського саміту, який має вiдбутися 14— 15 травня у Львові. Лукашенка, до речі, на нього не запрошували. Демонстрація європейського вектора — не така погана рiч. Якби ж тільки справа не обмежувалася лише демонстрацією, як це в нас часто буває.
