Час для роздумів
Сьогодні страсна п'ятниця, найбільш трагічний день священної історії християнства. Скільки тоді — після зради учня — трапилося страшних подій: скорий і неправий суд, цинічна байдужість можновладців, розлютований натовп, жадаючий кривавої жертви, знущання римських солдат, негайне «приведення в дію» жахливого вироку, довге болюче конання у товаристві двох злочинців. Де були в той час ті тисячі людей, яких Він накормив, яких навчав новому Закону, яких вилікував і воскресив для нового життя? Суцільна темрява людської жорстокості накрила світ. Лише де-не-де вона освітилася спалахами людського співчуття. Про один такий випадок розповідає старовинна благочестива легенда.
Після обіду 7 квітня 30-го року Понтій Пілат, сидячи на кам'яному підвищенні перед преторією в Єрусалимі, видав Ісуса на страту. На спину Ісуса навалили тяжкий хрест — хрест, на якому Йому судилося загинути. І в оточенні римських воїнів та численного натовпу почався шлях у західне передмістя, на гору Череповище (по-гебрейськи Голгофа). Був дуже спекотний день; з під сотень ніг здіймалася хмара білого пилу, що засліплював очі, заважав дихати; нестерпно важкий хрест майже негайно перетворив Його спину на суцільну рану, кожен наступний крок був важчим, ніж попередній. Кругом море людей, Його земляків, і — жодного співчутливого слова чи навіть погляду.
Раптом Ісус відчув, що хрест полегшав, як наче під нього підставили другу спину. Обернувшись, Він побачив зовсім маленького хлопчика — той своїми безсилими руками марно намагався підняти кінець хреста, який тягнувся по курній дорозі. Солдати хлопця не проганяли, бо розуміли, що незграбні й слабкі зусилля ще додають до хреста вагу його тіла. Погляди Ісуса й хлопчика зустрілися. В очах малого були сльози відчаю, безсилля, сорому за інших. Погляд Людини під хрестом на мить запалав радістю та надією. Смертельно змучений, покритий пилом і кров'ю лик враз преобразився, як на горі Фавор, — «обличчя Його засяяло, як те сонце». Але з усього великого натовпу це побачила тільки одна особа.
Більшість християн відзначає події страсного тижня, який завершується Воскресінням, не просто як згадку, як пам'ять про давно минуле. Кожного року під час літургійної служби знову й знову, хоч би що там було, відбувається для віруючих чудо Воскресіння. У цьому великий зміст і велика надія для всіх нас. Бо нікому й ніколи не пізно зупинитися, подумати над тим, що твориш, подивитися наче збоку на свої вчинки, на свої стосунки з ближніми й почати все спочатку — «воскреснути» до нового життя, i завжди пiдставляти плече, якою безнадiйною не здавалася б добра справа.
