ЩОДЕННИК

Провінційний вокзал у Яремчі, не вокзал навіть, а так — станція... Нудьгую на лавці в очікуванні, коли відчиниться єдине віконце каси. Раптом хтось мене вимогливо смикає за рукав. Старенька, бідно, але ошатно вдягнена весела бабуня промовляє до мене:

— Доню, сонечко, дай-но бабі гривню на каву!

Я ошелешено дивлюсь на неї:

— Бабцю, то, певно, вам не так уже й погано, якщо вам тільки кави не вистачає? Кава ж бо не хліб.

— Я скоріш без хліба проживу, ніж без кави. Звикла... — відповідає вона. — Які ще радощі лишилися мені.

Даю їй гривню. Дивуюсь, яка європейська бабця.

А чому б і ні, адже Яремча — це майже серце старенької Європи. Ця бабуся виросла в Європі (неважливо навіть — де саме). І в той час, коли в неї вироблялася шляхетна пристрасть до кави, її українські ровесники, що жили в радянській Україні, їли лободу, аби вижити в лихі часи голодомору.

А нині майже всі однаково бідують, тільки комусь не вистачає вишуканої кави, а комусь — шматка хліба.