Леонід Кравчук командує Миколою Гоголем

Приблизно так думала і я, поки не почула від знайомої, котра повернулася від сина-ліцеїста із Боярки: «Уявляєш, Микола Гоголь називає своїх учнів найрозумнішими, найкрасивішими, найстрункішими... Чи часто можна почути в нашому житті подібні епітети?» Дійсно, дуже рідко. Тому-то й поспішила я до Боярки — дуже хотілося познайомитися з цією самобутньою людиною. Коли їхала в електричці, уява раптом підкинула ідею: не виключено, що ця людина може мати з видатним письменником кровну спорідненість. Мій співрозмовник виявився міцним 40-річним чоловіком, у зовнішності котрого, можливо, колись і був присутній романтизм, але його давно вже нівелювала військова служба. І все ж...

— Ви справді схожі, — вимовила я вголос. Микола Григорович мене зрозумів:

— Мої батьки вважали себе однією з гілок великого роду Гоголів. Нібито хтось із наших предків переїхав з Великих Сорочинців до села Грабаровка під Пирятином. Але навіть не ці свідчення дають мені впевненість вважати себе одним із численних нащадків письменника. Ще в юнацькі роки я усвідомив у собі здібності, якими, як мені здається, зобов’язаний благородній крові цього українського роду.

— Ви з особливою легкістю вчилися в школі?

— І не тільки в школі. З відзнакою закінчив машинобудівний технікум, Київське загальновійськове училище, потім — із відзнакою й золотою медаллю — Академію імені Фрунзе в Москві. Зараз навчаюся на четвертому курсі Академії внутрішніх справ: хочу мати юридичну освіту. Мені нескінченно цікавий цей світ, хочеться все пізнати.

— А до гуманітарних наук ви ніколи не тяжіли?

— Хіба що до психології. Мені нічого не варто на вигляд визначити, яка людина...

— Тут у вас справжня спорідненість із великим тезкою. Письменник Гоголь був неперевершеним психологом, інакше хіба могли б ми пам’ятати протягом десятиріч його Чичикова, Манілова, Коробочку?..

— Я б назвав Миколу Васильовича Гоголя генієм людської проникливості. Не вивчаючи спеціально психології, він настільки глибоко бачив людину, що сьогодні всі разом узяті гороскопи й психологічні школи не дадуть такого знання про людську душу... На мій погляд, цей письменник — еталон духовності на багато століть. Зізнаюся, я зараз, займаючись вихованням ліцеїстів, часто наголошую саме на цій якості. Адже як би ми інтелектуально не начиняли юнаків, це нічого не буде варте, якщо в них не закладений справді людський підмурок — духовність.

— Які слова частіше за інші ви використовуєте у своїх виховних бесідах?

— Найчастіше нагадую хлопцям, що вони — найкрасивіші, найрозумніші, найстрункіші й так далі, а наш Київський ліцей — найкращий у світі.

— Схоже, ви активно використовуєте поради Дейла Карнегі?

— Такий підхід до виховання у мене від бабусі й дідуся, від мами й тата. У нашій сім’ї завжди було присутнім шанобливе ставлення один до одного. Батько пишався моїми успіхами, а коли я був курсантом, він у листах звертався до мене, ніби жартома, на ім’я і по батькові. Тепер я розумію той прийом: тато дуже хотів, щоб я поважав себе. Та й в іншому мій батько був незвичайною людиною. Хоча минуло двадцять п’ять років, як він помер, багато хто в Пирятині згадує Григорія Тимофійовича й сьогодні. У роки війни він возив маршала Мерецкова. Одного разу по закінченні війни маршал приїхав до нас на Полтавщину, щоб відшукати жінку, котра виховала його військового водія. Знайшов мою бабусю й низько поклонився їй: мій батько у критичних ситуаціях грудьми закривав свого командира.

— Чому вас назвали Миколою?

— На ім’я одного з братів батька, котрий не повернувся з війни. Мої батьки дуже дорожили пам’яттю... Власне, саме пам’ять не дозволила моєму дідові вирубати в післявоєнні часи великий вишневий сад: рука його не піднялася на дерева, посаджені руками синів, котрі не повернулися з війни... Дід від зорі до зорі працював, щоб вистачило на податок, але сад свій зберіг.

— Миколо Григоровичу, чи вірите ви в існування нечистої сили?

— Якби не вірив, не був би, напевно, Гоголем... Скільки різних історій про нечисту силу чули мої вуха в дитинстві! Бабуся любила розповідати їх при світлі лампи. Найяскравіша з цих історій — про корову. У нас була пречудова корова, ні в кого в окрузі не було такого смачного молока. Але якщо дід не стояв у сараї під час доїння, корівка так виражала своє занепокоєння, що бабуся летіла разом із дійницею від удару її ноги. Зараз усі ці чудеса я розумію вже зовсім інакше. Так, є серед нас люди, котрі мають негативну ауру. Вони можуть зробити так, що людина посеред теплого ясного дня раптом почне замерзати або непритомніти...

— Як слід захищатися в подібних випадках?

— Треба зберігати душевну рівновагу. А це можливо лише в тому випадку, якщо будете зберігати в серці віру, а у відносинах з людьми — порядність і чесність. Але головне — не посилати злих думок своїм ворогам. Навпаки, треба щиро бажати їм добра. Тільки так можна перемогти...

— Ви ходите до церкви?

— Так. Дуже люблю дерев’яну церковку в селі Зазим’я під Києвом. Це дивовижний храм: під час війни все навколо згоріло дощенту, лише він залишився. Коли підходжу до цієї церкви, відчуваю незвичайне сяйво, яке вона випромінює...