Старе вино у нових міхах
Останні події в нашому телепросторі нагадують оповзень, що безшумно, але з вражаючою могутністю змітає все на своєму шляху. Вбивство Олександра Дейнеки, стеження, пограбування й напади на інших осіб, причетних до каналу СТБ — які, за повідомленням Миколи Княжицького, тривають. Днями було пограбовано квартиру директора інформаційного мовлення каналу Мар’яни Чорної. Примусове зникнення з ICTV програм «Вісті тижня» та «Вечірні вісті» виробництва ТІА «Вікна» Миколи Канішевського. І хоча керівництво каналу стверджує, що причини цього — чисто економічні, можна в цьому засумніватися, тим паче, що, по суті, «Вікна» за свої кошти виробляли для ICTV найдорожчий телепродукт — інформаційний. Канал із ними розраховувався виключно рекламним часом. Є всі підстави припускати, що інформаційні й аналітичні програми Канішевського прибрано не без політичних причин. Кажуть, до речі, що останнім часом керівництво каналу висловило побажання переглядати відеозаписи «Вістей» перед виходом в ефір. Пригадується, з цього починалося 96-го і зникнення «Вікон» Княжицького з УТ-2...
У телекомпанії «Ера» повністю змінено весь керівний склад. За запевненнями Василя Климчука, в чиїх руках тепер увесь ефір і «Доброго ранку» й «Доброї ночі, Україно» — це просто реорганізація приватної телекомпанії. За словами ж головного редактора Віталія Лук’яненка та головного режисера Ольги Кислої, які залишилися за рамками нового штатного розкладу «Ери», ніяких творчих і професійних претензій до їхньої роботи пред’явлено не було. Більш того, поки що в нічному каналі збережено й концепцію, розроблену колишнім керівництвом, і людей (у тому числі ведучих), які її втілюють, і технологічну схему. Тобто, практично, відбулася зміна лише персоналій.
Як відомо, в ТВ-бізнесі будь-які рішення ніколи не мають лише економічного підгрунтя. Й можна припустити, що зараз активно йде перерозподіл телеефіру між певними силами, не лише близькими до Президента, але й тими, які борються один з одним за більший шматок як комерційного пирога, так і впливу на владу. Звісно ж, тотальна «чистка» вітчизняного ефіру від усього більш-менш самостійно мислячого й не до кінця «притиснутого до нігтя» могла б здатися дивною. Зрештою, як днями, будучи гостем «Дня», говорив голова Спілки журналістів України Ігор Лубченко, коли ті, хто встановлює зараз такі правила гри на інформаційному ринку, опиняться не при владі, вони зможуть висловити свою думку лише в стінгазеті жеку, якщо начальник дозволить... Але коли державні мужі неспроможні, скажімо, вже котрий рік захистити вітчизняні ЗМІ від безпрограшних способів задушення інакомислячих шляхом непомірних судових позовів, — про яку логіку дій заради державних (а не власних) інтересів може йтися?
Але симптоматичніші навіть не дії можновладців. А реакція самих журналістів. Про безпрецедентні події навколо СТБ жоден загальнонаціональний канал не сказав і слова. Про розрив договору між ICTV і ТІА «Вікна» повідомив скоромовкою лише «1+1». Жоден загальнонаціональний канал не підтримав звернення журналістів СТБ до Президента з проханням захистити їхнє право займатися професійною діяльністю без побоювання за своє життя та життя близьких. Лише те ж «Досьє» (УТ-1) показало сюжет у зв’язку із вбивством Дейнеки, в якому педалювалася одна з можливих версій, із ледве чи не вказуванням пальцем на конкретного олігарха, який нібито міг бути причетним до того, що сталося. Хочеться вірити, що знімалося це з почуття солідарності з колегами з СТБ. Хоча, за словами Княжицького, їх у черговий раз таким чином підставили, залучаючи в розбірки між різними фінансово-політичними кланами.
Що примушує керівників каналів реагувати так на свавілля навколо суміжних телекомпаній? Що примушує їх мовчати? Ну навряд чи радість від біди в домі конкурентів. Тоді що — заборона реальних власників каналів? Але це тим більше наводить на думку про причетність наших телемагнатів до системи загальної війни всіх проти всіх (під кодовою назвою «Злагода»). Страх? Але хіба вияв корпоративної солідарності — не обов’язок професіоналів, які знають, що журналістика — це, взагалі-то, робота, що вимагає певної громадянської мужності?
І ще про симптоми. Минулої неділі показом третьої частини було завершено масштабний проект «Ім’я. Богдан Ступка» (ТЕТ). Це була одна з кращих програм Ірини Гордійчук. По-перше, добротність: велика кількість використаного кіно- та відеоматеріалу, кінохроніки, фрагментів із вистав. По-друге, відмінний монтаж, зроблений стильно, з точним попаданням у тональність інтерв’ю. По-третє, вдале композиційне рішення програми, її насиченість не лише розмовними блоками, але й паузами — безсловесними спостереженнями камерою за актором, тонко акцентованими просто блискучим музичним оформленням проекту. Все перераховане в сумі зробило цього разу «Ім’я» цілком атмосферною, інтонаційною програмою — чого на нашому рідному ТБ і вдень зі свічкою не найдеш.
Але... Саме така виношена, професійна, відточена робота й висвітила найбільш зримо ту проблему, що характерна для більшості проектів у жанрі неполітичного інтерв’ю на всіх вітчизняних каналах. Їх багато — таких передач — і всі вони зроблені в одному жанрі — світської бесіди. В жанрі, відкритому для нас Урмасом Оттом років 12 тому, який дійсно виглядав новим словом для радянського ТБ, що до того дотримувалося принципу Любові Орлової: «Моя творчість відома всім, моє життя не стосується нікого». Несподівані відвертості «зірок» приголомшували нас досить довго. Але потім виявилося, що подробиці приватного життя — це аж ніяк не найцікавіше в людях, здатних дати глядачеві імпульс до емоцій і роздумів набагато глибших. На жаль, це зрозуміла публіка, але не вітчизняне ТБ, яке так на світськості й законсервувалося.
Напевно, це дивний збіг, що проект «Ім’я. Богдан Ступка» у багатьох подробицях практично повторився, до дзеркальної схожості, з «Ризьким бальзамом на душу» («Інтер»), який у ті ж дні також запропонував зустріч із Ступкою. «Ім’я» — що претендувало на глобальність і «Ризький бальзам» — що не приховує своєї «ранкової» невибагливості. Але й у тій, і в іншій програмі Ступка одними й тими ж словами розповів багато одних і тих самих історій: про те, як вступав до театральної студії, як важко було грати Ліра, як служив у армії, як познайомився з дружиною...
І справа не в самоповторах самого актора, а в подібності журналістських підходів. Чому, скажімо, Андрій Караулов у «Русском веке» (НТВ), розмовляючи з Михайлом Боярським, який асоціюється в глядацькій свідомості з образом лихого мушкетера (а не, скажімо, геніальних образів Тев’є або Короля Ліра), витягує, провокує актора на розмову про суттєві й найактуальніші речі в його творчості та нашому житті: що таке талант і його призначення в суспільстві? Наскільки висока сьогодні в актора планка вимог до себе? Що значать для Боярського гроші? Його ставлення до багатства? Й до залежності людства від прагнень до матеріальних благ? Чи потрібна підлесливість до сильних світу цього? І т.ін. і т.п.
І добре, звісно, що й Богдану Ступці у програмах «Ім’я» та «Ризький бальзам» і творчий, і життєвий досвід дозволив не лише розповідати історії зі своєї біографії, але й, по ходу, розмірковувати: про те, що правоту свою актор повинен доводити не в розмовах у буфетах, а на сцені. Про те, що щось із нічого не виникає (в зв’язку зі своєю опорою в роботі над роллю Короля Ліра на розробки Міхоелса). Про те, що таке акторське перевтілення — яке вимагає готовності до кардинальних змін не лише пластики, але й мислення... Правда, скажемо прямо, від такої колосальної особистості можна було б чекати набагато більшого. Але — не було попиту! В журналістських запитаннях, в тому числі й Ірини Гордійчук, не було приводу для серйозних, оціночних, філософських міркувань актора. Запитання були рівнозначно поверхневими й щодо творчості, як би й її вводячи в усе ту ж канву світськості. «Ваша остання робота — Король Лір. Серйозна робота? — Серйозна», «А як ви прийшли в кіно?», «А на яких жінок ви звертаєте увагу?», «А з дружиною ви сперечаєтеся часто?»... І — штампи. Якщо розмова про Короля Ліра — то про фізичну складність ролі (й ні про що більше!). Якщо про п’єси за Булгаковим — то, звісно ж, про ті дивацтва й наслання, які завжди відбуваються з тими, котрі доторкаються до його «Майстра...» Якщо про українське кіно — то, звісно, про зустрічі з Параджановим...
Поверховість нашої журналістики, її невідповідність рівню не лише інтерв’юрованих особистостей, але й рівню нинішніх глядацьких очікувань — вбиває довіру глядача до телебачення як до співрозмовника, який тебе поважає. Звісно, це не означає, що на телеекрані не повинно бути світських, легких розмов. Але поруч із милим «Ризьким бальзамом» має бути й щось іншої якості, зроблене з іншою метою й на іншому рівні мислення. А його — немає. Крім, мабуть, єдиних «Монологів» («1+1») Анатолія Борсюка. Бо навіть ті ж «Обличчя світу» («Інтер») із їхніми діалогами з найзнаменитішими людьми світу пропонують бесіди на рівні тієї ж світськості — нехай високо інтелігентної, вищого технологічного пілотажу — але без претензії на більше.
Про причини такого стану вітчизняної журналістики можна розмірковувати багато. Тут і залежність творців від комерційного успіху, й засилля «жовтих» видань, у яких журналісти набивають руку саме на такому «професіоналізмі», й наша закостенілість. Але ж у країні вже зростає нове покоління, яке за своєю поінформованістю й рівнем мислення набагато перевершує попередників. Що зможе дати цим новим глядачам наша «стара» (незалежно від віку конкретних журналістів, іноді дуже юних) телешкола? Й на яких задвірках свідомості юних таке наше телебачення скоро опиниться? За всього його судорожного бажання втриматися в рейтингах, преміях, фестивалях...
